Степанівна встала о п’ятій ранку. До пенсії вона працювала кухарем близько сорока років. Тепер вона сидить удома, займається господарством, але звичка вставати так рано лишилася.
Сьогодні у неї свято – приїжджає син. Листоноша принесла телеграму, – “Приїжджаю в середу ввечері на автобусі зустрічай твій син Артем”. Чоловік Степанівни пішов у засвіти, коли синові було п’ять років.
Заміж вона більше не виходила, тому бідували з Артемом удвох. Навчався він добре, після закінчення школи Артем пішов до армії, а згодом залишився на надстроковій.
Сьогодні середа. автобус, що проходить, – величезний двоповерховий, заїжджає в це село тільки по середах. І то тому, що поряд з автовокзалом смажив смачні, ароматні шашлики вірмен – Норік.
Водії автобуса з’їжджали з траси і поганою дорогою, погойдуючись на вибоїнах, під’їжджали до сільського автовокзалу. Степанівна давно не бачила сина, але щомісяця від нього отримувала поштою грошовий переказ.
Артем писав матері рідко, перепрошував, що багато справ, але у відпустці приїде обов’язково. Ото мати й дочекалася. Сьогодні у неї свято.
Вдень Степанівна зварила борщ – наваристий, зі шматочками сала, із часником, кропом. Потім посмажила котлети, потім присмачила теплим молоком і збила картопляне пюре.
Вона готувала те, що любив Артем. Після обіду Степанівна почистила лазню, налила воду в бак і принесла дрова. Вона знала, що топити лазню буде лише сам Артем.
Автобус приїжджає близько сьомої вечора, але Степанівна збирається заздалегідь – години за півтори. Вона одягає парадну гіпюрову сукню, пов’язує на шию тонку шифонову хустку. Степанівна йде селом. Усміхається сусідам і людям, які йдуть назустріч. Сьогодні у неї свято – приїжджає син.
Прапорщик Артем Іванович Білов пропав безвісти на війні двадцять років тому. Остання звістка від нього – телеграма – “Приїжджаю в середу…”.
