Розповідь матері, що все життя працювала, а на старості опинилася занедбаною дітьми

Любов Сергіївна вже давно на пенсії. Цілими днями вона дивиться у вікно і думає про те, що зараз роблять її дорослі донечки і син.

Чи приїдуть вони привітати її з днем ​​народження? Чи, може, хоча б подзвонять? Вони зовсім не хочуть витрачати вільний час на стареньку.

Я згадую, як мене покинув чоловік із трьома дітьми. Він не витримав навантаження, не захотів брати відповідальність за своїх дітей, він утомився від постійного плачу і метушні.

Мені було 30, діти пішли до першого та другого класу, їм потрібно було щось їсти, у щось одягатися. Мені доводилося шукати будь-який підробіток, щоб прогодувати їх. Особистого життя, звісно, ​​не було і бути не могло.

Заради їхнього комфорту я витратила свою молодість на заробітки. І тільки зараз розумію, що їм більше потрібна була моя увага, а не гроші. Якби я тоді мала підтримку в особі чоловіка. Але це його вибір, я його не звинувачую.

Зараз у дітей все гаразд, у них свої сім’ї. А я вже на пенсії шостий рік. Гроші маю, адже я намагалася накопичити якомога більше коштів для своїх дітей. А зараз і поговорити не маю з ким.

Тиждень тому мені стало погано, довелося викликати швидку допомогу. Мене обстежували у стаціонарі тиждень. Після чого озвучили діагноз, прогнози були не райдужні.

Медпрацівники обдзвонили родичів, і мене відразу приїхали всі відвідати. Сусідка по палаті заздрила, що в мене такі дбайливі родичі. А мені здається, що справа в іншому.

З того часу діти дзвонять щодня і дбайливо цікавляться моїм здоров’ям. Такого вже не було дуже давно. Зараз вони відвідують мене вдома, але здається, що це якось нещиро. Адже я бачу, що це все заради спадщини.

Не так я уявляла старість. Зараз думаю всерйоз над тим, щоб пожертвувати накопичені кошти на благодійність, а квартиру за заповітом віддати сусідці.

You cannot copy content of this page