Ридала, сльозами захлиналася, казала, що жити більше так не може, що все віддала б…

Я і Рая навчалися на п’ятому курсі, але на різних факультетах. Ми з нею ще зі школи товаришували. Рая – дівчисько веселе, симпатичне, розумне, коротше, все при ній, а хлопці на неї увагу не звертали. Вона, і волосся фарбувала, і худла, і повнішала, а особисте щастя не складалося.

А тут ще, як на зло, дівчата з її групи, з моєї, наші спільні знайомі, давай заміж виходити. На місяць могли спокійно на 5-6 весіллях погуляти. І ось приходимо на гуляння, Райка спочатку веселиться, а потім іде кудись, плаче потихеньку. Дівчатам завжди її так шкода було.

І ось якось познайомилася вона з хлопцем. Стосунки стали складатися, все вдало. Ми її навіть не розпитували ні про що – наврочити боялися, а Рая така щаслива – очі світяться, усмішка! Але недовго щастя тривало, розійшлися. Подружка духом занепала.

Ми її всіляко намагалися розбурхати, веселити, ні в яку. І ось одного разу запросили нас на дівич-вечір, знову ж таки перед весіллям. Рая відмовлялася, але я правдами-неправдами таки повела її в квартиру нашої спільної подруги Лариси. Сидимо ми, сміємося, дівоцтво Лариси проводжаємо.

Рая сидить, мовчить. Тут одне дівчисько, воно не місцеве було і в компанії зовсім недавно, і каже: «Що сталося з тобою? Ти не захворіла?» І тут Райку як прорвало! Справжня істерика! Ридала, сльозами захлиналася, казала, що жити більше так не може, що все віддала б, аби й у неї коханий з’явився.

Ледве заспокоїли її. Після всього, сидимо, хто заспокійливе п’є, я, наприклад, а Дуня, дівчисько, яке Раю про здоров’я питало, і каже: «Мені моя бабуся розповідала, що є якась замова, яка допомагає отримати бажане, тільки тут із нечистим треба зв’язуватися».

Всім стало цікаво – адже ми, дівчата, ласі на таке. А Дуня продовжує: Цей обряд, як обмін. Тобі дадуть, що просиш, а ти мусиш теж щось віддати». Ми запитуємо: “А що саме?” Дуня пояснює: «А ніхто не знає, що попросять. Може, обручку, а може й щось інше. Ніхто не скаже, що треба.

Це чи знак якийсь, чи сон насниться. Я всього не пам’ятаю, тільки те, що цей обряд проводять на перехресті, де машини не їздять, ну, в покинутому місці. Раніше їх неїждженими стежками називали. Ось береш із собою шматочок червоного шовку, монетку, цвях і йдеш туди. Іти треба одній.

Коли прийдеш, треба стати посередині, дістати цвях, палець проткнути і кров’ю накапати на монетку, потім загорнути її в шовк, сказати слова і закопати. Там ще треба щось робити, не пам’ятаю, а це ти наче заставу внесла за бажання. Повертаєшся і додому йдеш. Через якийсь час знак тобі буде».

Ми, звичайно, давай Дуню питаннями закидати: що за знак, як з’явиться, як розплачуватись? Дуня нам сказала, що багато не пам’ятає з розповіді бабки, бо маленька була, та й не цікавило це її, але вона попередила, що це дуже небезпечно, тому що нечиста сила просто так нічого не дає.

Я досі не можу зрозуміти, навіщо Дуня все це розповіла, може, спиртне подіяло, а може просто розхвилювалися всі через Раю, але зараз би я всі ці розмови припинила. Загалом, посиділи ми та й розійшлися. Якийсь час все було як завжди, всім ніколи, захист дипломів, іспити.

І ось одного вечора прийшла до мене в гості Раю. Поговорили, випили вина. І розповіла вона мені наступне: «Після посиденьок у Лариси запав мені в душу цей обряд і як розум помутився – думаю, знайду і зроблю, будь, що буде. Ти не уявляєш, скільки я всього перекопала, але знайшла цю змову.

Зробила все, як сказала Дунька. Коли почала загадувати бажання, сказала собі: хочу хлопця зустріти і з ним створити сім’ю. Іду назад, нічого не відбувається, навіть не страшно мені було, а прикро. Думаю, навіть нечиста сила не хоче допомагати. Прийшла додому спати лягла.

Сни ніякі не снилися, а вчора йдемо з тіткою до неї у гості, а вона каже, давай зайдемо до магазину, у нас новий відкрився. Ми заходимо туди. Нічого незвичайного, відділи різні, і тут я піднімаю очі нагору, а там величезний банер, на якому зображені милиці, тростини, інвалідні візки!

Реклама якогось магазину. Мені так погано стало. Ось знаєш, мурашки по спині побігли. Ну, думаю, добре. Може, здалося. Потім із тіткою додому пішли. Поки вона вечерю готувала, я телевізор увімкнула. І відразу на екрані повідомлення про аварію, про жертви, особливо постраждали кілька пасажирів, одна з яких, жінка, у неї пошкоджені кінцівки.

Не повіриш, мене аж замутило, я скоріше вимкнула телевізор. Сьогодні я нічого такого не бачила, але може це раптом знак? Може, я заплачу своїм здоров’ям?». Я, як могла, потішила Райку і порадила їй до церкви сходити. Подруга послухалася, пішла, відстояла службу, молилася.

Минуло буквально кілька днів, я готувалася до передзахисту, зателефонувала мені тітка Раї і зі сльозами в голосі каже: «Рая в лікарні». Звичайно, я туди примчала. Поки їхала, у голові найжахливіші думки були. Коли приїхала, тітка кинулась мені на шию і розповіла, що Рая впала зі сходів.

Забула телефон у кабінеті, де проходила практику і побігла туди, послизнулася і скотилася з величезних кам’яних сходів. Зафіксували переломи обох ніг. Як Рая плакала! Біль пекельний, треба вчитися наново ходити, а ще лікарі сказали, що про шпильки взагалі забути назавжди треба.

Жах, загалом! Довелося брати академічну відпустку. Через якийсь час, правда, все якось більш-менш нормалізувалося, Рая почала вставати, вчилася ходити, а тепер найцікавіше: у палаті, разом із подругою, лежала дівчина, до якої постійно приходив брат.

Рая познайомилася з ним, і за кілька місяців ми гуляли в неї на весіллі. Пам’ятаю, як на дівич-вечорі, Райка покликала мене до кімнати і показала велику коробку, в якій лежали гарні білі туфлі, на високій тонкій шпильці. “Навмисне купила їх, знаю, що не взую ніколи, а захотілося”, – сказала Рая.

Живуть вони зараз непогано, але Райка досі накульгує іноді, особливо коли хвилюється. Чорт його знає, може й справді замова подіяла, а може збіг обставин, а може молитва в церкві допомогла і якось пом’якшила наслідки. Не знаю.

You cannot copy content of this page