– Ні, Павло, я більше не можу! – Ганна стояла біля вікна, постукуючи пальцями по підвіконню. За склом мрячив жовтневий дощ, краплі стікали по склу, розмиваючи обриси дерев у дворі.
– Півроку! Розумієш? Півроку твій брат живе в нашій квартирі й навіть не думає платити.
Павло сидів за кухонним столом, неуважно помішуючи остиглий чай. Стара чашка з відколотим краєм дісталася їм ще від бабусі Ганни – тієї самої, що залишила онуці у спадок двокімнатну квартиру.
– Ганно, давай спокійно обговоримо…
– Що обговоримо? – вона різко розвернулася. – Борг за комуналку вже двадцять тисяч.
Павло поморщився і відсунув чашку. У квартирі пахло смаженою картоплею – єдиним, що Ганна могла зараз їсти без нудоти. Шостий місяць давався їй нелегко.
– Я поговорю з Антоном.
– Ти вже півроку з ним розмовляєш! – Ганна опустилася на табурет, притиснувши руку до живота. – І що толку?
У передпокої задзвонив телефон Павла. Він підвівся, але Ганна його зупинила:
– Сиди. Це напевно твоя мама. Знову буде пояснювати, які ми безсердечні.
Дзвінок затих. За хвилину знову пролунала трель.
– Пам’ятаєш, як усе починалося? – Ганна говорила тихіше, дивлячись у вікно. – Тамара Григорівна прийшла до нас сама. Сиділа ось тут, за цим столом, просила увійти в становище…
Павло мовчав. Він пам’ятав той вечір у подробицях. Мати з’явилася без попередження, коли вони з Ганною закінчували ремонт у новій квартирі. Три кімнати, свіжі шпалери, нові меблі – вони так довго до цього йшли.
– Антошенька з Оленою потрапили в складну ситуацію, – говорила тоді Тамара Григорівна, промокаючи очі хусткою. – Господиня квартири вимагає терміново звільнити приміщення. Продає її.
Ганна тоді тільки дізналася про те ,що в них буде дитина. Вони планували здавати бабусину квартиру, щоб швидше закрити іпотеку. Перший внесок внесли великий – допоміг спадок від дідуся Павла і батьки Ганни постаралися. Антон свою частину спадщини витратив на відпустку з дружиною, ноутбук, приставку і купу непотрібних речей.
– Тимчасово, – запевняла Тамара Григорівна. – Місяця на два-три, поки не знайдуть інший варіант.
Ганна здалася після тижня умовлянь. Погодилася здати квартиру братові чоловіка вдвічі дешевше за ринкову ціну.
Телефон задзвонив утретє.
– Та відповідай уже, – зітхнула Ганна. – Скажи своїй мамі…
Павло встав, але не встиг дійти до телефону – дзвінок обірвався.
– Знаєш, що прикро? – Ганна провела рукою по столу, змахуючи невидимі крихти. – Не гроші. А те, що вони вважають нас ворогами. Ніби ми нелюди якісь.
На вулиці стемніло. Дощ посилився, барабанячи по карнизу. Ганна ввімкнула світло – стара люстра блимнула й затріщала.
– Треба лампочку поміняти, – пробурмотів Павло.
– Учора Олена написала мені. – Ганна дістала телефон. – Хочеш почитати? Там багато цікавого про мою жадібність і черствість.
– Не починай.
– Ні, правда! – Ганна відкрила повідомлення. – Ось, послухай: “Ти ніколи не думала, що бумеранг повернеться? Коли-небудь тобі теж знадобиться допомога”.
Павло піднявся і почав ходити кухнею.
– Ми допомагали їм! – він зупинився біля холодильника. – Квартиру здали за копійки, чекали, входили в становище…
– А толку? – Ганна сховала телефон. – Тепер ми в усьому винні. І борги за комуналку наші, і ремонт після них доведеться робити власним коштом.
– Який ремонт?
Ганна посміхнулася невесело:
– А ти не знав? Зайди якось, подивися, що вони влаштували у квартирі. У дитячій усі шпалери розмальовані, лінолеум пропалений у кількох місцях. А у ванній…
Договорити вона не встигла – у двері подзвонили. Три короткі дзвінки, від яких обидва здригнулися.
– Мама, – видихнув Павло. – Точно вона.
Ганна прикрила очі:
– Не відчиняй.
– Павло! Ганнусю! – донеслося з-за дверей. – Я знаю, що ви вдома! У вас світло у вікнах горить!
Вони мовчали, дивлячись один на одного через кухню. Дзвінок повторився – наполегливий, вимогливий…
– Нам потрібно щось вирішувати, – прошепотіла Ганна. – Так більше не можна.
Павло кивнув, але з місця не зрушив. За дверима пролунали кроки – Тамара Григорівна не збиралася здаватися просто так.
– Я чекає дитину, чорт забирай! – голос Ганни тремтів. – У нас дитина скоро буде. А ми маємо платити чужі борги і терпіти докори.
Телефон на столі знову ожив. Телефонувала Олена – дружина Антона. Ганна вимкнула звук.
– Завтра, – твердо сказав Павло. – Завтра я поїду до Антона і все вирішу.
Ганна похитала головою:
– Ти ж розумієш, що нічого не вирішиться?
За вікном гримнуло – насувалася гроза. Незвично для жовтня, але цього року погода наче знущалася з календаря.
– Вирішиться, – Павло стиснув кулаки. – Має вирішитися.
Але в його голосі не було впевненості. Тільки втома і якась приреченість.
У двері знову подзвонили, але вони так і не відчинили.
Ранок видався вогким. Павло припаркував машину біля старої п’ятиповерхівки, де колись жила бабуся Ганни. Двір змінився до невпізнання – дитячий майданчик знесли, на його місці з’явилася стоянка.
Піднімаючись сходами, він згадував, як допомагав Антону з переїздом. Брат вміщував своє життя в картонні коробки, підписуючи їх маркером: “кухня”, “документи”, “іграшки”.
На третьому поверсі Павло зупинився перевести дух. Фарба на стінах облупилася, оголюючи штукатурку. Пахло кішками і підгорілою яєчнею з якоїсь квартири.
Дзвінок не працював – це Павло пам’ятав ще з минулого разу. Він постукав. За дверима пролунало шаркання, брязкіт ланцюжка.
– Хто? – голос Антона звучав хрипко, ніби спросоння.
– Відчиняй. Поговорити треба.
Пауза. Потім клацання замка.
Антон стояв у дверях у пом’ятій футболці та спортивних штанях. На щоках – триденна щетина. У квартирі витав запах несвіжої білизни й кави.
– Що так рано? – Антон позіхнув, пропускаючи брата всередину. – Восьми ще немає.
– Дев’ята година, – Павло пройшов до кімнати, озирнувся.
Ганна не перебільшувала – квартира виглядала занедбаною. На стінах дитячої, де раніше були ніжно-блакитні шпалери, тепер красувалися малюнки кольоровими олівцями. Племінниця постаралася на славу – ціла галерея принцес і єдинорогів.
– Каву будеш? – Антон побіг на кухню. – Тільки розчинна залишилася.
– Ні. – Павло сів на диван, змахнувши крихти. – Треба вирішити питання з боргами.
Антон загримів чашками на кухні.
– Якими боргами?
– Не прикидайся. Двадцять тисяч за комуналку.
– А, це… – Антон з’явився в дверях із кухлем. – Заплачу днями. Обіцяю.
– Як минулого разу? І позаминулого?
Антон відсьорбнув кави, поморщився:
– Слухай, зараз складно з грошима. Сам знаєш – криза, скорочення…
– У всіх складно.
– Тобі легко говорити, – Антон опустився в крісло. – У тебе стабільна робота, квартира…
– Яку ми купили в іпотеку, – перебив Павло. – І все ще виплачуємо. Пам’ятаєш?
За вікном просигналила машина.
– Що з боргом?
– Кажу ж – днями…
– Конкретніше.
Антон поставив кухоль на підвіконня:
– Ти як із боржником розмовляєш. Я твій брат узагалі-то.
– Ось саме. Брат. – Павло підійшов до вікна. – Тому ми й здали вам квартиру за копійки. Допомогти хотіли.
– А тепер що, не хочете?
– А тепер у нас дитина скоро буде. Нам самим гроші потрібні.
Антон усміхнувся:
– Багаті всі стали. Прям дивитися огидно.
– Що?
– Що чув. – Антон піднявся. – Мама має рацію – зажерлися ви з Ганною. Своя квартира, другу здаєте…
– Яку вона від бабусі отримала.
– А я що, винен, що мені ніхто нічого не залишив?
Павло стиснув зуби:
– Тобі від діда залишилося те ж саме, що й мені. Тільки ти все спустив.
– На відпочинок із дружиною! – підвищив голос Антон. – Маю право!
– Маєш. Але не за чужий рахунок.
У передпокої грюкнули двері – повернулася Олена з донькою. Дівчинка з розбігу кинулася до батька:
– Тату, дивись, що мені бабуся купила!
У руках у неї була нова лялька в блискучій сукні. Олена пройшла повз Павла, не вітаючись.
– Красива, – Антон погладив доньку по голові. – Іди пограйся в кімнаті.
Коли дівчинка втекла, Олена повернулася до Павла:
– З’явився все-таки? Залякувати прийшов?
– Вітаю, Олено.
– Не вітайся тут. – Вона скинула сумки на підлогу. – Бачити тебе не хочу. Ні тебе, ні твою дружину.
– Олено, – спробував зупинити її Антон.
– Що “Олена”? – вона розпалювалася дедалі більше. – Нехай знає! Нехай усі знають, які ви! На рідного брата до суду подати готові.
– Ніхто не подає до суду, – втомлено заперечив Павло.
– А хто довів до цього? – Олена схрестила руки на грудях. – Хто вимагає з нас шалені гроші за оренду?
– Шалені? Олено, ти взагалі бачила, скільки коштує оренда квартир? Ми домовилися з вами про ціну вдвічі нижчу за ринкову, і ти вважаєш це шаленою сумою?
– Для нас – так! У нас дитина, між іншим!
– У нас теж скоро буде.
Олена розсміялася:
– Ой, та бачили таких. Ганна капризує, вимагає…
– Замовкни, – раптом тихо сказав Павло.
У кімнаті повисла тиша. Було чутно, як у дитячій племінниця грається з новою лялькою, наспівуючи щось собі під ніс.
– Що ти сказав? – Олена подалася вперед.
– Я сказав – замовкни. – Павло говорив так само тихо. – Про що завгодно говори, але про Ганну – мовчи.
– Братик за дружину заступився, – протягнула Олена. – Як зворушливо.
Антон зробив крок між ними:
– Так, досить. Павло, ми зрозуміли – вам потрібні гроші. Знайдемо якось.
– Коли?
– Кажу ж – днями…
Павло попрямував до виходу. Біля дверей обернувся:
– Даю тиждень.
– Погрожуєш? – крикнула вслід Олена. – Зовсім страх втратив?
Але Павло вже зачинив двері. Спускаючись сходами, він чув, як нагорі розгорається скандал. Голос Олени злітав до вереску, Антон щось бубонів у відповідь.
У машині Павло довго сидів, не вмикаючи двигуна. Дістав телефон – три пропущені від матері, повідомлення від Ганни: “Як усе пройшло?”
Він не знав, що відповісти.
– Павло? А ти що тут робиш?
Він підняв очі від телефону – мати стояла біля його машини.
– Заїжджав до Антона.
– І як? – У її голосі прозвучала тривога. – Знову сварилися?
Павло вийшов із машини:
– Давай пакет допоможу донести.
– Не ухиляйся від відповіді.
Він забрав у матері важкий пакет. Апельсини покотилися по дну – явно для внучки купила.
– Що ти хочеш почути? – запитав Павло. – Що все добре? Що брат нарешті візьметься за розум?
– Не говори так про Антошу.
– А як говорити? – Він притулився до капота. – Двадцять тисяч боргу. Квартиру перетворили на свинарник. Ганну поливають брудом…
– Ганнуся сама винна.
– У чому?
Тамара Григорівна поправила шарф:
– Тисне на них. Гроші вимагає постійно.
– Мамо, – Павло втомлено потер перенісся. – Вони платять копійки за двокімнатну. Знаєш, скільки вона коштує на ринку?
– До чого тут ринок? Ви ж сім’я!
– Ось саме, що сім’я. Тому ми і входили в становище стільки часу.
– І що тепер? – Тамара Григорівна підняла підборіддя. – Виженеш брата на вулицю?
– Не драматизуй. У нього є робота, зарплата…
– Якої ледь вистачає на життя!
– А нам що вистачає? – раптом розлютився Павло. – У нас іпотека, дитина скоро…
– Ось саме! – перебила мати. – У вас буде дитина. Невже не розумієш, як важливо зберегти сім’ю?
Павло розсміявся:
– Сім’ю? Ти була в Ганни? Бачила, що з нею коїться? Як їй читати повідомлення від Олени?
– Олена просто на нервах.
– А Ганна ні? У неї тиск скаче…
– Не перебільшуй.
У цей момент у Павла задзвонив телефон. Ганна.
– Так, рідна?
– Павло, – голос дружини тремтів. – Приїжджай додому. Будь ласка.
– Що сталося?
– Просто приїжджай.Він зачинив дверцята машини:
– Їду.
Тамара Григорівна постукала у вікно:
– Куди ж ти? Ми не договорили!
Але Павло вже вирулював із двору.
Удома його зустріла тиша. Ганна сиділа у вітальні, поклавши руки на живіт. Перед нею на столі лежав конверт.
– Що це?
– Лист за борги, – вона підняла очі.
Павло опустився поруч, пробіг очима документ. Позов про стягнення заборгованості.
– Я зателефонувала твоїй мамі, – продовжила Ганна. – Знаєш, що вона сказала? “Ви самі винні. Нема чого було вимагати з них гроші”.
– Ганнусю…
– Почекай. – Вона встала, пройшлася кімнатою. – Я довго думала. І вирішила.
– Що вирішила?
– Завтра сплачу борг.
– Але…
– Зі своїх грошей. Які на візок відкладали.
Павло хитнув головою:
– Ні. Я не дозволю.
– А потім, – Ганна ніби не чула, – нехай звільняють квартиру.
– Антон не з’їде добровільно.
– Значить, через суд. – Вона зупинилася біля вікна. – Я втомилася, Павло. Справді втомилася.
У двері подзвонили. Вони переглянулися – знову Тамара Григорівна?
Але на порозі стояв Антон. Неголений, засмучений.
– Можна ввійти?
Ганна мовчки відступила вбік. Антон пройшов у вітальню, сів на край дивана.
– Я це… – Він дістав із кишені зім’ятий конверт. – Ось.
У конверті лежали гроші. М’яті купюри різного номіналу.
– Звідки? – тільки й запитав Павло.
– Ноутбук продав. – Антон опустив очі.
Повисло мовчання. Десь у під’їзді грюкнули двері, проїхав ліфт.
– Тут п’ятнадцять, – нарешті промовив Антон. – Решту за тиждень віддам. Чесно.
Анна присіла в крісло:
– А далі що?
– У сенсі?
– Що далі робити будеш? Знову збирати борги?
Антон посмикав:
– Ми з’їжджаємо. Знайшли квартиру однокімнатну.
– Коли? – запитав Павло.
– До кінця місяця.
Знову тиша. Тільки годинник цокав на стіні – старий, ще від бабусі.
– Вибач, – раптом сказав Антон. – І ти, Ганно, вибач. Ми… я… повівся як свиня.
Ганна дивилася у вікно:
– Знаєш, що прикро? Адже ми справді хотіли допомогти. По-родинному.
– Знаю.
– А вийшло…
– Як завжди, – закінчив Павло.
Антон піднявся:
– Гаразд. Піду я.
Двері зачинилися. Його кроки стихли на сходах.
– Думаєш, справді з’їдуть? – запитала Ганна.
Павло знизав плечима:
– Подивимося.
Вона підійшла до нього, обійняла зі спини:
– Знаєш, чого я навчилася за ці півроку?
– Чого?
– Ніколи не змішувати сім’ю і гроші. Ніколи.
За вікном мрячив дощ. Майже як півроку тому, коли все починалося.
