Марія кинула останню очищену картоплину у воду, накрила каструлю кришкою і поставила на газ. Дістала з холодильника фарш і взялася за котлети.
– Маріє! – закричав чоловік із кімнати. Марія здригнулася, але продовжила різати цибулю.
– Маріє! – розлючений Андрій влетів у кухню. – Що це таке? – Він сунув їй в обличчя відкриту скриньку, в якій вони тримали готівку.
– Скринька, – незворушно відповіла Марія, відвівши руку чоловіка вбік.
– Та залиш ти в спокої свою цибулю! – проричав обурений чоловік. – Де гроші? – крикнув він їй у вухо.
Від несподіванки Марія впустила ніж. Він із дзвоном упав на плитку підлоги. Вона нахилилася, підняла ніж і почала знову різати цибулю.
– Не вдавай із себе дурочку. Ти прекрасно розумієш, про що я запитую. – Подивися на мене! – зажадав Андрій. – Де гроші?
Марія повернулася до нього і прямо подивилася в очі.
– Я взяла. Задоволений?
– І навіщо? Ми ж домовилися, що це недоторканний запас. Скоро потрібно замовляти квиток. Це гроші на відпустку. Чому ти мовчиш?
– Що тобі ще сказати? – Марія відклала ніж і присіла на стілець.
– На що ти витратила всі наші гроші?
– Ось саме, наші. Я теж відкладала.
– Так ти їх переховала? Ти мені не довіряєш? Так, я взяв ті нещасні п’ять тисяч. У дружини шефа був день народження, а грошей не було, думав, поверну, а потім закрутився… Але я взяв тільки п’ять тисяч. А де решта? – Голос Андрія вібрував від ледь стримуваного гніву.
– Учора батька на “швидкій” відвезли в лікарню, – втомлено почала пояснювати Марія. – Мама зателефонувала, сказала, що йому потрібна термінова операція, а в неї не вистачає грошей. Я віддала їй наші заощадження.
– А коли ти збиралася сказати мені про це? Якби не сунувся, так і не дізнався б. У відпустку на що поїдемо? – обурювався Андрій.
– А коли я могла сказати тобі? – Марія перейшла в наступ і теж підвищила голос. – О котрій ти прийшов учора додому? І вранці втік на світанку, навіть кави не пив. Цікаво, куди ти так поспішав? Або до кого.
Ну звичайно, могла зателефонувати. Тільки в тебе телефон увесь час вимкнений. А якби зі мною чи з Павликом щось трапилося? До тебе додзвонитися неможливо. – Голос зірвався, Марія закашлялася.
Обстановка на кухні загострилася настільки, що того й гляди полетять іскри. Від крику дзвеніла посуд на мийці. Андрій навіщось узяв зі столу ніж. Марія побачила і піднялася зі стільця.
– Тобі стало шкода грошей для мого батька? Я розумію, відпустка важливіша. Твій батько вживав, ображав твою маму… – Марія подивилася на ніж у руці Андрія, але зупинитися вже не могла.
– У мене нормальні батьки. Якщо потрібно, я не тільки гроші, все віддам, аби вони жили якомога довше.
Андрій напружено дивився повз неї. Марія забрала в нього ніж.
– Вибач. Але я не могла інакше. Поїдемо у відпустку наступного року, а зараз відпочинемо на дачі. Тим паче що батько після операції, потрібно буде допомогти мамі з городом, – винувато сказала вона і почала знову різати цибулю.
Зашипіла вода, що википала з каструлі. Марія підійшла до плити, підняла кришку і з шумом кинула її на конфорку поруч, подула на обпечені пальці.
– Річ не в грошах. Ти не сказала мені, – вперто повторив Андрій. – Що я міг подумати?
– І що ж ти подумав? Що я витратила їх на ганчірки? Шубу купила чи діаманти? – Марія різко повернулася до чоловіка, трясучи обпаленою рукою.
– Андрію, це ненормально. Що з нами? Коли ми востаннє розмовляли нормально? Ти весь час зайнятий, додому приходиш пізно, йдеш рано. Павлик учора посварився в школі, а ти навіть не помітив у нього синець на обличчі. До школи знову піду я, немов у нього немає батька.
Він отримав другу двійку з математики. Ти взагалі в курсі, як вчиться твій син? Ти батько чи хто? Узяв гроші й не сказав. І навіщо? На квіти дружині начальника. А я не стала влаштовувати скандал. Коли ти востаннє дарував мені квіти? – Марія перевела подих.
– Що відбувається, Андрію? Я так більше не можу. – Марія знову почала різати цибулю, влучила по пальцю, відкинула ніж і взяла палець до рота. Ніж із дзвоном знову впав на плитку підлоги.
Якийсь час вони обидва мовчали. Андрій нахилився і підняв із підлоги ніж, з гуркотом поклав його і скриньку на стіл, вийшов із кухні. Незабаром грюкнули вхідні двері.
– Мамо, ви посварилися? – У кухню увійшов Павлик.
Марія обійняла сина і заплакала.
– Не плач, мамо, він повернеться.
Андрій повернувся додому о пів на першу. Коли він ліг поруч, Марія вловила неприємний запах.
– Ти де був? – запитала вона.
Замість відповіді Андрій відвернувся від неї.
– Ось чому я маю вибачатися?! – Марія підвелася на лікті й дивилася в спину Андрія. – Я ж не вкрала гроші, я взяла їх для батька. Якби в тебе був нормальний батько, хіба ти не зробив би для нього того самого? Якби тоді в тебе були гроші, хіба ти не віддав би їх на лікування матері, щоб урятувати її? – пошепки вимовляла Марія.
– Ти жмот і слабак, зовсім як твій батько. Ляснув дверима,пішов, і стало легше? Ах, мене образили, мені не сказали. Що мовчиш? Я навіть спати поруч із тобою не хочу. – Марія встала, взяла подушку і пішла в кімнату до сина.
Андрій ліг на спину і втупився у стелю.
– Маріє, де мій синій джемпер? – Андрій зайшов на кухню, коли Марія готувала сніданок. Вона подивилася на нього і відвернулася. – Марію, вибач, не знаю, що на мене найшло. – Андрій помовчав. – Як батько?
– Нормально, – буркнула Марія і пройшла повз нього в кімнату. Вона вдяглася, сказала, що поїде в лікарню, попросила перевірити уроки в Павлика і пішла.
– Марійка, – посміхнувся їй батько. Він лежав блідий, змарнілий, але бадьорився. – Спасибі тобі. Андрій сильно обурювався?
– Трохи, – чесно зізналася Марія.
Вона завжди поспішала після роботи додому. Павлик один, треба готувати вечерю… Вона має право хоч у вихідний нікуди не поспішати? І Марія пішла додому пішки.
Зараз причина вчорашньої сварки вже не здавалася трагедією. Андрій знає ціну грошам. Так, у нього було нелегке дитинство. Батько гуляв. Одного разу він підняв руку на матір, що вона втратила свідомість. Андрій будив її і ревів, а батько ліг спати.
Сусідка почула його плач, викликала “швидку”. Мати пішла засвіти через два дні в лікарні, не приходячи до тями. Батька посадили. А Андрія відправили в дитячий будинок.
Навчався він добре, вступив до інституту, закінчив його з червоним дипломом. Усе добре, поки справа не доходить до грошей. Андрій економить на всьому, змушує і Марію звітувати за кожну копійку. Дається взнаки нелегке дитинство, коли батько крав у матері гроші. Та й у дитячому будинку було не легше.
Мама попереджала, що з такою людиною буде важко. Але Марія закохалася, не слухала, думала, що її кохання все витримає, все подолає.
Вона згадала, як два роки тому захворів Павлик, його поклали в лікарню із запаленням легенів, Марія ледве вмовила дати їй грошей, щоб її з сином поклали в окрему платну палату.
Павлику шість, він і від щеплень ридав, а тут уколи щодня, ліки, температура висока. Андрій дуже переживав за сина, грошей дав.
Марія втомилася, хотілося їсти. Вранці вона пішла з дому, не поснідавши. Вона побачила кафе і зайшла. Вільним виявився столик біля самого входу. Марія сіла, зробила офіціантові замовлення, дістала телефон і набрала номер сина.
– Павлику, привіт. Як у вас справи? Тато вдома?
– Так, усе добре, мамо. А коли ти повернешся? Як дідусь?
– Тобі привіт передавав. Я вже йду додому. Скоро буду. – Вона не встигла прибрати телефон, як подзвонив Андрій.
Марія скинула дзвінок. “Нічого, нехай помучиться. Я теж маю право образитися. Нехай зрозуміє, як це – чекати і намагатися додзвонитися”.
Вона вимкнула телефон і прибрала в сумочку. Від серця відлягло. Чоловік і син удома, батько живий, скоро одужає. Вона прийде додому, вони з Андрієм поговорять і помиряться.
– Можна? – не чекаючи відповіді, навпроти Марії сів чоловік років п’ятдесяти.
– Ви вже сіли, – сказала не дуже привітно Марія.
Підійшов офіціант і поклав перед чоловіком меню, але він не став дивитися його, одразу замовив каву і якесь тістечко на свій смак. Коли офіціант пішов, чоловік уважно подивився на Марію.
– Ви з чоловіком посварилися?
– З чого ви взяли? – фиркнула Марія.
– Ви розмовляли із сином телефоном, а на наступний дзвінок не відповіли. Чоловік телефонував? Потім і зовсім вимкнули телефон.
Марія з подивом подивилася на нього.
– Усе просто. Я стояв позаду і мимоволі все чув. Усі столики зайняті, а ви одна. Чекав, коли ви поговорите телефоном, щоб не заважати. У вас обручка. Вибачте, якщо я завадив вашій самотності.
– Так, завадили. Може, я когось чекаю?
– Чоловік із сином удома. І ви сказали синові, що скоро прийдете, отже, нікого чекати не будете. Просто я люблю спостерігати за людьми, думати, чим вони займаються, чи є сім’я. Навіть хобі можу вгадати. Обличчя, очі, жести дуже багато можуть розповісти про людину.
– Що ж про мене вам говорить моє обличчя?
– О, у вас миле обличчя. А ось очі сумні. Ви про щось або про когось переживаєте.
– У мене батько лежить у лікарні.
– Співчуваю.
Підійшов офіціант і поставив перед кожним із них чашечку кави і тістечко на тарілці. Тістечка виявилися однаковими. Обидва дружно розсміялися.
– Ви теж із дружиною посварилися? Один, у кафе, – висловила свою здогадку Марія.
– А? Ні. У мене найкраща на світі дружина, повірте. Я тут у гостях був, на ювілеї в друга. Дружина залишилася в іншому місті, у нас нещодавно другий онук з’явився.
– Вітаю. – Марія відкусила тістечко.
– Мені до поїзда ще дві години, зайшов у кафе перекусити і скоротати час. Ви дозволите мені розплатитися за вас? Це так приємно сидіти за столом із молодою і красивою жінкою.
По-перше, я чоловік. А по-друге, якщо я плачу за жінку, то нібито в нас із нею, тобто з вами побачення. Зробіть мені таке задоволення, – він хитро посміхнувся.
А Марія подумала, що чоловік навряд чи став би платити за чужу людину в кафе, навіть за жінку.
– Ви посумнішали. Нічого, милі сваряться – тільки тішаться. Ми з дружиною теж сварилися по молодості часто. Скажу вам по секрету, я не був безгрішним. Але кохав тільки її. А зараз ми з нею одне ціле. Ось приїхав один і чекаю не дочекаюся, коли поїду додому.
Знаю, вона мене чекає і хвилюється. Потрібно якнайшвидше пробачати і миритися. Кожен день образ віддаляє людей на кілометри й роки одне від одного. А у вас син. Скільки йому?
– Дев’ятий рік, другий клас закінчує.
Чоловік розплатився, і вони разом вийшли з кафе.
– Я проводжу вас? – запропонував він.
– Це зайве. І ви правильно зауважили, що в мене є чоловік, а якщо він побачить нас разом, то подумає, незрозуміло що. Тим більше, вам потрібно на вокзал.
– А ми ж із вами навіть не познайомилися. Віктор, – чоловік простягнув руку.
– А я Марія, – вона вклала свою руку в його велику широку долоню.
– Мою дружину теж Марією звуть. Гарне ім’я. Удачі вам, Марію. Усе буде добре, ви, головне, пробачте одне одному.
Марія йшла і думала, що Віктор має рацію. Вони обидва образилися і образили одне одного. Чому вона не стала розмовляти вранці? Відразу миритися завжди простіше. Відповіла б вона Андрію вранці, зовсім інший настрій у неї був би.
Що довше накопичуєш у собі образи, то вони важчими стають, немов кам’яніють усередині. Андрій такий, який є. Він знає, як важко без грошей, тому так ставиться до них. Чоловік не любив розповідати про своє минуле. Марія могла тільки здогадуватися, яким було його дитинство.
“Зараз я прийду і попрошу в нього вибачення. Адже я кохаю його”, – подумала Марія і прискорила крок… Вона увійшла до квартири, і Павлик одразу кинувся до неї.
– Мамо! Чого ти так довго?
У дверях з’явився Андрій.
– Маріє…
Павлик утік у свою кімнату.
– Андрію…
Вони зробили крок назустріч одне одному.
– Вибач мені, – сказали одночасно і розсміялися, а потім обійнялися.
– Вибач мені, що накричав на тебе. Батькові краще? Це головне. А літо обіцяють тепле, будемо купатися, поливати город і ходити в ліс по гриби, – сказав Андрій.
– І ти мені пробач. Не йди більше, я щоразу боюся, що ти не повернешся. Павлик усе бачить і теж переживає, – відповіла Марія.
– Я не буду більше відключати телефон, навіть на роботі. Ви з Павликом для мене дорожчі за гроші.
