Родинні історії

Що робити, якщо будинок побудований завдяки мамі, а вона тепер у ньому зайва

Моя старша дочка завжди казала мені, що чекає на мене з чоловіком. Що б зі мною не сталося і в якому стані я не була. Але того дня я зрозуміла, що, здається, піддалася своїм ідиалізованим сподіванням. Про те, як усе буде добре і як усі будуть щасливі. З мого боку, мабуть, було необачним такого очікувати.

Ми одружилися з чоловіком у досить важкий час. Якось наші батьки назбирали нам на весілля, щоб усе село відгуляло. На подаровані гроші купили стару невелику хату. Там же у нас з’явилися одна за одною три доньки. Справлялися, але хіба це було нормальне життя?

Адже в селі яка робота? Тільки на землі та на фермі. Тому коли з’явилася можливість їхати до Італії, я вчепилася за неї, як за рятівну ниточку.

Та й не лише я одна. Півсела жінок так поїхали. Поїхала і я. Мені пощастило, бо я одразу потрапила у добрі умови і вже за кілька місяців почала відсилати додому якісь гроші.

Чоловік начебто мене й підтримав, але що це за життя на відстані? Витримав він три роки, а потім ми заочно розлучилися: пішов до іншої жінки.

Втім, я спробувала його зрозуміти і зла не тримала. Інша річ, що доньок мав хтось доглядати. Взялася бабуся та моя кума, яка живе по сусідству. Одна з небагатьох, хто не наважився їхати на чужину.

Ось так, у пошуках кращого заробітку, я залишалася в Італії ні багато ні мало, а двадцять років. Дітки мої виросли, всі вийшли заміж.

За ці роки я накопичила хорошу суму, тому вирішила допомогти старшій звести будинок. Так у моєму селі всі робили, а хіба я гірша? Тим більше, що залишатися в Італії не думала, хотіла повернутись додому.

Так мені було радісно, ​​що повернуся в хороми, бо заробила тяжкою працею. Моєю метою було поставити дітей на ноги, а вже потім відпочивати. От і старша дочка мені весь час говорила, мовляв, приїжджай, мамо, всі разом будемо в цьому будинку жити. В твоєму домі. Я й не скупилася ні на що. Великий та гарний будинок діти збудували!

Двом молодшим купила квартиру в обласному центрі, обидві захотіли жити в місті. Хоч і вважали, що старшій я віддаю більше, але все ж таки змирилися з таким станом справ, адже будинок я будувала і для себе. І ось коли всі вони влаштувалися, я повернулася додому.

Мої італійці проводжали мене зі сльозами і запевнили, що я завжди можу приїхати до них знову. Знайдуть хороше місце, якщо що.

Радості моїй не було меж, такий розкішний дім! Я й мріяти не могла про таке. Старша дочка із сім’єю зустріли мене добре.

А що я? Пішла селом, щоб побачитися з усіма, про себе розповісти та інших послухати. А потім вирішила подруг своїх запросити, призначила час та зазпланувала частування.

Коли сказала про це доньці, мовляв, завтра гості прийдуть, допоможи накрити стіл, та раптом відсторонилася і сказала, що допомогти не може, оскільки в неї інші плани і взагалі-то треба попереджати. Заявила мені про це досить холодно, і я зрозуміла, що вона роздратована. Але чому я маю під неї підлаштовуватися у власному будинку?

Подруг я зустріла сама, сама їх нагодувала, напоїла, про все на світі поговорили. Коли запитали, що робитиму далі, відповіла, що знову поїду до Італії. Звикла вже там та й дітям заважати не хочу.

Коли всі розійшлися, купила через Інтернет квиток на літак та написала своїм італійцям. Вони повідомили, що у них не було жодного сумніву, що я приїду назад.

І ось лежу я в чужому будинку, який збудований за мої гроші, за мій час, і думаю — а якою ж тепер буде моя мета? Дітей забезпечила, тепер нехай вони самі.

І чому, по суті, чужі люди в далекій країні, виявилися ближчими за рідних дочок? У який момент я припустилася помилки? Коли я встигла щось зробити не так?

Вам також має сподобатись...