Зоя відчайдушно мріяла про дитину. І коли тест знову показав одну смужку, жінці хотілося ридати від безсилля. Вже п’ять років вона та її чоловік, Сашко, чекали на диво.
Вони об’їхали всі клініки в області, пройшли безліч обстежень, але це не дало жодного результату. Зоя боялася, що вже не зможе стати мамою, адже їй уже було за тридцять, і з кожним роком шанси зава.ітніти ставали дедалі меншими.
– Завтра ми поїдемо до органів опіки й почнемо збирати документи, щоб усиновити малюка! — твердо сказав Сашко, її чоловік, коли застав жінку в сльозах.
Зоя не повірила своїм вухам і в розгубленості подивилася на чоловіка. А він взяв її за руку й ніжно обійняв.
— Моє сонечко, у нас буде дитина! Нехай не рідна по кр.ві, зате улюблена усім серцем, — щиро сказав він. — Ми зможемо подарувати нашу любов малюку, у якого нікого немає на цьому світі. Тільки уяви, як це чудово! — посміхнувся Сашко і запитав: — У нас буде донечка чи синочок? Кого ти хочеш?
– Я мрію про дівчинку… — прошепотіла Зоя.
– Дівчинка, моя маленька принцеса… — мрійливо промовив чоловік і обійняв дружину ще міцніше.
На вулиці панувала холодна осінь, а вдома було тепло й затишно. Подружжя обійнялося, накрилося теплою ковдрою й занурилося в обійми Морфея. Уві сні Сашко бачив маленьку дівчинку з рудим волоссям. Вона бігла йому назустріч і голосно кричала: «Не кидай мене, тату!».
***
Того дня Сашко прокинувся й подивився на годинник. Стрілки показували без чверті сьому, треба було встати й збиратися. У чоловіка від хвилювання тремтіли руки, і все тому, що сьогодні його життя могло змінитися назавжди.
Останні кілька місяців подружжя щосили готувалося стати прийомними батьками: зібрали всі необхідні документи, пройшли курси для прийомних батьків і почали шукати малюка.
Як раптом, напередодні, Сашку зателефонували й повідомили радісну новину — на їхній запит з’явилася дівчинка, тримісячна… А адже вони так мріяли знайти крихітку, яка ще не була зломлена відсутністю материнської любові…
Чоловік зайшов у ванну. Він думав про майбутню зустріч. Перед очима стояло обличчя маленької рудоволосої дівчинки, він ніяк не міг забути її вогняне волосся та блакитні, як небо, очі.
— Про що задумався? — запитала дружина, заглянувши у ванну.
— Та так… — таємниче промовив Сашко, — просто думаю, як би нам не запізнитися! Ти готова?
— Зараз одягнуся, і можна вирушати, — посміхнулася Зоя й пішла до спальні за теплим одягом. Їй теж було дуже страшно, але вона намагалася не показувати цього.
Надворі був холодний лютий. Подружжя добиралося до будинку малечі цілу годину. У будь-який інший день вони були б на місці вже за двадцять хвилин, але сьогодні на дорогах утворилися величезні затори через небувалий снігопад.
Нарешті, знайшовши потрібну адресу, чоловік заглушив двигун і, повернувши голову, поглянув на дружину.
— Ідемо? — запитав він, спостерігаючи, як Зоя перебирає в руках рукавиці.
— Так, так, — схвильовано відповіла вона й почала відстібати ремінь.
Завідувачка довго розповідала про маленьку дівчинку, яку рідна мама назвала Варею. На жаль, давши дівчинці таке гарне ім’я, юна дівчина не змогла впоратися з роллю мами й відмовилася від малечі. Для неї було важливіше налагоджувати своє особисте життя, а материнство лише заважало.
Під час розповіді з’ясувалося, що малеча народилася на два місяці раніше терміну.
— Варенька, у нас справжній квапик! — ласкаво сказала Любов В’ячеславівна, завідувачка закладу. — Звісно, є невеликі проблеми з нервовою системою та затримка у розвитку, але повірте, з часом усе це мине, — заспокоїла вона.
— Ми можемо на неї подивитися? — схвильовано запитав Сашко.
— Звісно, тільки продезінфікуйте руки й обов’язково одягніть медичні маски. Самі розумієте, дітки маленькі, а зараз сезон інфекцій. Погода ж не радує, — зітхнула жінка, прямуючи до дверей.
Любов’я В’ячеславівна провела подружжя до кімнати, де стояло дитяче ліжечко. Сашко підійшов ближче й остовпів! На нього дивилися блакитні оченята маленької дівчинки, якій ніяк не можна було дати й трьох місяців, така вона була крихітна.
На голівці був невеликий пушок вогняно-рудого кольору, а блакитні оченята дивилися в стелю. Зоя теж здивовано втупилася в дівчинку: вона не була схожа ні на неї, ні на чоловіка. Взагалі. Вони обоє були брюнетами… Жінка дивилася і не відчувала до беззахисної крихітки нічого, навіть жалю.
— Яка чудова! — прошепотів Сашко. — Наша, Варенька!
— Наша, — натягнуто посміхнулася Зоя й поглянула на дівчинку, як і раніше, нічого не відчуваючи. Вона думала, що зможе полюбити малятко, якщо не зараз, то через місяць чи два…
***
Минув рік. Варя вже відсвяткувала свій перший день народження. І всі щиро раділи, що в родині з’явилася така чудова рудоволоса крихітка. Усі, крім Зої. Вона так і не змогла визнати дівчинку своєю, як би не намагалася.
Варенька, незважаючи на позитивні прогнози лікарів, дуже відставала у розвитку від своїх однолітків. У віці восьми місяців вона ще не повзала й не сідала, а в рік — не ходила.
Зої самій доводилося займатися лікуванням доньки: возити малятко по лікарях, робити масаж і давати призначені ліки. Але, незважаючи на всі зусилля, коли Варі виповнився рік і три місяці, вона, як і раніше, мала цілу купу діагнозів.
Зоя не могла з цим змиритися. Вона стала нервовою, зривалася на чоловіка та родичів, зачинилася в собі й відштовхнула всіх подруг. А одного «прекрасного» вечора зустріла чоловіка, який прийшов з роботи додому з валізою.
— Ми їдемо відпочивати? — здивувався він, помітивши у передпокої зібрані речі.
— Я йду, — процідила Зоя, натягуючи пуховик.
Сашко завмер на місці й ніяк не міг зрозуміти, що ж сталося. Куди зібралася його дружина, зважаючи на пізню годину?!
— Я більше не можу! — закричала Зоя. — Не можу бути матір’ю. Це не моя дитина, і я з самого першого дня зрозуміла, що ніколи не зможу її полюбити! Вона нічого не вміє і ніколи не зможе! — вигукнула жінка, розмахуючи руками. — Ми мали її повернути.
Повільно опустившись на пуф у передпокої, Сашко дивився на дружину здивованим поглядом і чув, як плаче маленька Варя десь у кімнаті.
— Що ти таке говориш? — здригнувся чоловік. — Вона ж наша донька! Як можна взяти дитину, виховувати її цілий рік, а потім відмовитися від неї?! Як можна її кинути? Вона ж не іграшка, — не міг збагнути чоловік.
Дружина істерично розсміялася. Вона схопила валізу й, тикнувши пальцем у бік кімнати, сказала:
– Залишайся, якщо хочеш прожити все життя як прислуга! А мені така дитина не потрібна. Я хочу жити для себе.
Хлопнули вхідні двері, і маленька Варенька замовкла. Сашко зняв черевики, зайшов у дитячу і побачив, що дівчинка стоїть, тримаючись за диван. Очі в неї були сумні, погляд надто дорослий. Чоловік підійшов ближче, присів навпочіпки й посміхнувся.
— Привіт, моя Варенька! — ласкаво сказав він. — Тато так за тобою сумував! Ми з тобою завжди будемо разом, і в нас усе вийде, — кивнув він, помітивши, що його донька вперше самостійно встала на ніжки.
Дівчинка засміялася так щиро, як це вміють лише діти. Похитнувшись, вона почала падати на попку, але батько підхопив її під пахви й взяв на руки. Міцно притискаючи малечу до себе, чоловік вдихнув ніжний і незабутній аромат її волосся. Це була його донька.
Через два роки Варя пішла до звичайного дитячого садка. Малятко нічим не відрізнялося від однолітків: вона швидко бігала по ігровому майданчику й безперервно щось говорила, вигадуючи безліч кумедних фраз.
Батько любив свою рудоволосу Вареньку, а вона — його. Сашко одружився вдруге — з жінкою, яка не мала власних дітей, і у дівчинки з’явилася справжня мама.
Вона полюбила Вареньку, як рідну. А про Зою він більше нічого не чув і хотів забути її якомога швидше.
