Родинні історії

Що відчуває мати, коли дзвонять із дитсадка і просять терміново забрати дитину раніше

Моїй дочці 5 років, і ми всі її дуже любимо. Весела енергійна дівчинка без переднього зуба (молочний, випав) та двома косичками.

Кажуть, що з першою дитиною няньчаться по-особливому. В перший досвід виховання хочеться зробити все максимально правильно. Без помилок. І ви знаєте? Щось у цьому є.

Незважаючи на якусь віддаленість від нашого району, Лізу ми віддали до приватного дитячого садка з гарними відгуками. Там до дітлахів ставляться по-особливому, і їм не потрібно щодня їсти гидку манну кашу і слухати крики втомлених виховательок, яким уже б і на пенсію непогано вирушити.

Наш садок нещодавно збудований, весь сяє, багато вікон, іграшок. Відмінні меблі, молодий персонал. Усі ходять, посміхаються, жодного негативу. Лізка, гадаю, виросте позитивною дитиною з таким вихованням. А ми в сім’ї всі такі, незважаючи ні на що.

І ось, я на роботі, як раптом дзвонить телефон. Піднімаю слухавку, і мені розповідає вихователька Лізи, що мені сьогодні потрібно забрати її трохи раніше, ніж зазвичай. Потрібно поговорити всім разом. Тому що «випадок дуже серйозний і не терпить зволікань». І більше нічого не хоче говорити, тільки особисто.

Ну а що я, відпрошуюсь у шефа раніше і їду в сад. У голові вже рояться дурні думки. Може, вдарилася чи розбила чогось. Може, побилася з кимось, хоча це вже навряд. Але діти зараз так швидко ростуть і такі жорстокі. Може, її хтось зачепив?

Приїжджаю. Паркуюсь. Швидким кроком йду прямо до виховательки, щоб її розпитати, що ж таки трапилося. Та практично мовчки веде мене з донькою в окремий кабінет до психолога.

Ех, це так сучасно! Психолог у дитячому садку. Напевно, втомлюється немовлятам тести Роршаха проводити. Але нічого. Розберемося.

Отже, стоїмо ми утрьох: я, Ліза та вихователька перед цим самим психологом. Чоловік довго риється в товстючій папці і, нарешті, дістає дитячий малюнок, на якому подряпані 3 дивні постаті — дві вище, одна нижча. Виявляється, цей малюнок намалювала доньку, і він є центром для всіх моїх сьогоднішніх проблем.

Дві фігури вище – це дочка з батьком. А одна нижча — наш кіт, Томе. Все виконано у техніці «примітивізм», і розібрати щось не виходить. Це не проблема, я знаю, що дочка не любить малювати.

«Але ось тут, — тицяє пальцем добрий психолог, — вас нема. А значить дитина вас не сприймає і не хоче бачити біля себе!»

Потім двоє дорослих людей в один голос починають мене відчитувати. Мовляв, я мушу більше часу проводити з дитиною, бути з нею ласкавою та доброю. Що вони мають установу високого класу, і так вони це залишити не можуть. Я, природно, дивуюся. Мовчу і наливаюсь фарбою від сорому.

Випадає хвилинна пауза, я із застиглими сльозами на очах питаю у Лізи:

«Донечко, це правда? Чому ти не намалювала мене разом з усіма, я теж хочу бути поруч. Може, я тебе образила якось?»

Ліза, у якої очі теж округлилися за цей час, відповідає мені з усією своєю дитячою чесністю та безпосередністю:

«Ні, мамуль, ти що. Просто малювати не вмію. Себе намалювала від початку, потім уже й тата. Дивлюся – вийшло так собі. Навіть Тома не хотіла малювати. А ти у нас така гарна, тож я б тільки все зіпсувала. І взагалі, я папірець викинути хотіла, але у мене його забрали.»

Тепер уже я, підводячись, не кліпаючи дивлюся прямо в очі «шановним працівникам дитячого садка». Ті якось тихшають і уникають погляду.

«А що із зубом у дитини, де вона вдарилася, точно не у нас?!» – намагається порушити тишу вихователька.

Я відповідаю, що він молочний і сам вилетів. Розумію, що вона, по суті, знала це краще за мене, але просто промовчати вона не змогла. Паралельно одягаю доньку, щоб поїхати додому.

Вже вдома, після приходу чоловіка, ділюся з ним сьогоднішніми подіями в дитячому садку та говорю, що ноги моєї дочки там більше не буде. Але Лізоньці цей садок подобається.

Коротше, я трохи заспокоїлася, але тепер я до них більше не піду. Домовилися, нехай її тато забирає, йому точно ніхто не пред’явить претензій у поганому вихованні дитини. Він у поліції працює.

Вам також має сподобатись...