Після 24 лютого я собі в Італії просто не знаходжу місця. Дзвоню постійно дітям, кажу, щоб їхали з України і вивозили дитину. Але ось вже і наступна зима на носі, а воз і нині там. Сидять під ракетами, з постійними вимиканнями світла, незрозуміло чого чекають.
Я розумію, що можливість виїхати всім разом так і не з’явилася, зятя на кордоні не випустять. Але все одно варто їхати тоді вдвох, доньці з онукою там небезпечно, а мені за них неспокійно.
От і вчора була знову розмова, донька навіть закотила очі від вже всім звичного питання. А потім різко каже:
“Мам, ну якщо ти не можеш нас до себе узяти, то вже якось не насідай”.
Мене це дуже образило.
Свого часу я виїжджала в Італію на заробітки, але зустріла тут чоловіка, покохала, як молода дівчина. Залицяльник мій виявився справжнім джентельменом, тому майже одразу зі мною одружився. Єдине, що певно і не давало йому зустріти своє щастя раніше, це його матір. Він жив з нею, а тепер ми живемо утрьох.
В Італії прийнято так, щоб вдома усе вирішувала жінка. І колись це буду я, але поки що це моя свекруха-італійка. Зараз я дійсно не можу покликати дітей навіть у гості, не те щоб взагалі прихистити і сховати від війни.
Але ж доня має розуміти, що я для неї стараюся. Наш шлюб сильно пізній і спільних дітей ми вже не матимемо. Тож всі статки нашої родини колись перейдуть доньці у руки. Тоді вона і скаже спасибі, напевне, тільки я вже про те не дізнаюся.
