Я з чоловіком вирішили, що я переїду за кордон. Не одна, звісно ж, а з дітьми. Моя двоюрідна сестра вже давно живе за кордоном, тож залишитися в неї було найочевиднішим рішенням. Нам дали місця в хорошому дитячому садку. Ба більше, держава допомагала продуктами і навіть якимись грошима.
Не хочу довго розповідати про побут в іншій країні. Скажу лише, що вона дуже красива. Кругом усі їздять на велосипедах і посміхаються одне одному. Я завжди побоювалася їхати в цю країну через їхнє, скажімо так, фривольне ставлення до деяких моментів, але на ділі все виявилося банально.
З чоловіком ми зідзвонювалися майже щодня. Я дуже хвилювалася. У нас був один невеликий, але досить прибутковий бізнес. І без мене він трохи забуксував, але що поробиш, потрібно відштовхуватися від ситуації, а вона була не з найкращих. На допомогу прийшла наша спільна подруга.
Я колись познайомила її зі своїм чоловіком, і відтоді ми всі стали дуже дружні. З нею я теж підтримувала зв’язок: треба було консультувати її щодо деяких незрозумілих моментів. Звісно, вона допомагала не безкоштовно, я вважаю, що будь-яка праця має бути оплачена.
Але в мого чоловіка, мабуть, були свої думки з цього приводу… Загалом, через півроку зі мною зв’язалася не хто-небудь, а моя рідна свекруха. Хоча раніше в нас особливої дружби не спостерігалося. Вона повідомила, щоб я залишала дітей, а сама приїжджала додому, інакше шлюб я не врятую.
Я спочатку повірити не могла, що її натяки хоч на соту частку можуть виявитися правдою, але, обміркувавши все як слід, вирішила зробити чоловікові “сюрприз” і нанести особистий візит. Заодно й батьківщину побачу, та й робочі справи потребують уваги.
Спершу я заскочила до свекрухи. Вручила пакет із привезеними частуваннями і напросилася на чай. За столом, під час особистої бесіди, вона і повідала мені, що моя подруга повністю замінила мене за цей час. І в денну зміну, і в нічну. Свекруха таке не схвалює, бо не хоче нашого розлучення.
Переживає за сина й онуків. До чоловіка я пішла вже з порожніми руками і навіть не здивувалася, побачивши колишню подругу в нашій квартирі. Слава богу, вона свій халат принесла. Якби взяла мої речі, чесне слово, їх би довелося спалити. Я не скандалила.
Просто покликала чоловіка на балкон, поки подруга одягнулася і пішла з нашої квартири. Мовчки, без сцен. Ми люди дорослі, істерики, тим більше, зараз, просто ні до чого. Чоловік, зі свого боку, був більш багатослівним. Він почав виправдовуватися, звинувачувати мене в байдужості та пасивності.
Виявилося, що вони вже довгий час, понад два роки, нерівно дихають одне до одного, але зав’язалося по-дорослому в них усе лише кілька місяців тому. І взагалі, це ж я їх познайомила, думати треба було раніше. Загалом, ми з’ясовували стосунки близько 2-3 годин.
Іноді з криками, іноді спілкуючись лише пошепки. Сльози капали градом, причому в обох, але для себе я зрозуміла, що чоловік абсолютно не каявся. Він вважав себе жертвою, але не хотів це озвучувати: гордість не дозволяла. Увечері я поїхала в готель, бо бути поруч з ним бажання не було абсолютно.
Уже в номері я все розповіла сестрі. Вона відповіла, що дуже шкодує. І я в будь-якому разі можу жити в неї з дітьми стільки, скільки буде потрібно. Повертатися у квартиру до чоловіка у мене не було жодного бажання. Тож ще кілька днів я займалася своїми справами і полетіла назад.
Діти в нас маленькі, їм ще зарано розповідати, як складаються стосунки в мами й тата. Тож із цим є деякі труднощі. Чоловік іноді телефонує мені, каже, що більше наша подруга нас не потурбує, і хоче, щоб ми закрили цю сторінку нашого життя заради дітей. Навіть свекруха тисне зі свого боку.
Але сидячи тут, далеко від усіх, я навіть не знаю, що й думати. Зрада – справа серйозна. І якби я не була в шлюбі, я нізащо не пробачила б її нікому й ніколи, але тепер я заміжня. І в мене є зобов’язання. Що мені робити одній, розлученій, в іншій країні і з двома малюками на руках?
Та й чоловік каже, що більше нічого подібного не повториться. Загалом, я думаю про все це і ніяк не можу дійти якогось висновку. Ситуація – ворогові не побажаєш, але треба щось вирішувати, адже емоції вже минули.
Щось підказує мені просто піти і почати нове життя за кордоном, але якщо я підведу своїх дітей, ця провина лежатиме на мені каменем усе життя. І заради чого, заради мого его? Треба було мені з самого початку сидіти вдома, і нічого цього не сталося б.
