Ти впевнений, що це хороша ідея? – Пашка недовірливо дивився на Васю, свого двоюрідного брата.
– “Звичайно! – Окинувши Пашку поблажливим поглядом відповів той. Він був старший на рік і часом страшенно зазнавався.
– Я минулого літа з сільськими, знаєш, як далеко заходив? І нічого! Зате цілий кошик грибів набрали!”
“Так то з сільськими… – простяг Пашка, – а то ми…” – “Та я вже не дурніший за них! І ще. Дивись! – Васька пірнув у рюкзак, покопався там і витяг компас: – Бачив? не ликом шиті! Вони по чуйці виходять, а ми з науки!..”
І все ж Пашку мучили сумніви. У селі, в принципі, він був давно, ще малюком, а вже в цьому і взагалі жодного разу не був.
Його батьки нещодавно переїхали до міста, де жив із батьками Васька, і хлопці за минулий рік добряче потоваришували.
Тому всі були тільки раді, коли хлопчаки попросилися їхати влітку до села разом: батьки, бо мороки менше і їздити відвідувати можна по черзі, дід із бабкою – бо два помічники краще, ніж один, та й двоюрідного онука вони дуже давно не бачили.
Про самих хлопчиків не було чого й казати: вони мало не з весни будували плани і вирішували, чим займатимуться на канікулах.
І ось тепер Васька підбиває його вирушити за грибами у далекий ліс. Зрозуміло, що бабці з дідом вони скажуть лише про узлісся і березняк, а самі підуть набагато далі, за далекий яр.
Це була справжня пригода. Було цікаво, але й страшнувато. І все ж азарт виявився сильнішим.
Наступного дня, з самого раннього ранку, ледь сонце здалося над горизонтом, грибники зібралися в дорогу.
Бабуся, яка вставала ще до світла, нагодувала їх сніданком, сунула в кошики по пакунку з їжею та по маленькій пляшці води.
“Багато не пийте, – наказувала вона, – знесилетеся. А ось хліба пожуйте. У лісі нічого не втворіть, ведіть себе гідно, а то погано буде.
Як увійдете – вклоніться, а як вийдете – подякуйте.” – “Кого?” – засміявся Васька. Бабка замислено пожувала губами і сказала: – “Його. Ліс. Має бути так.
” Коли хлопці вже виходили, вона засунула кожному в кишеню простеньку карамельку, викликавши незадоволення у Пашки: “Баб Шур, ми такі не їмо.” – баба похитала головою і пояснила:
“Не вам. Як зі стежки повернете, на пеньку залиште.” – “Так належить?” – посміхнувся він. – “Молодець. Швидко вчишся.”
– Бабуся схвально похитала головою і пішла у своїх справах. По дорозі, щойно вийшовши з села, хлопці на всю котушку включили музику в телефоні – спочатку у Васькиному, потім у Пашкіному, щоб не нудно було йти, але щойно зійшли з доріжки, одразу вимкнули, ніби хтось незримий наказав так зробити .
“Цукерки? – запитав Пашка чомусь пошепки. – “Що – цукерки? – так само спитав Васька, але тут же розреготався.
– А чого це ми шепочемо? Страшно, чи що? Цукерки самі з’їмо, якщо що. Або викинемо. Ти ж не віриш у цю нісенітницю?” – Пашка знизав плечима.
Чари моменту було зруйновано і тепер це був просто ранковий ліс – нічого таємничого чи загадкового.
Хлопці досить жваво попрямували у бік яру, голосно розмовляючи і сміючись. Вони не надто розбирали дорогу, йшли напролом, ламаючи гілки й молоденькі деревця, підбивачи носками чобіт капелюшки мухоморів наступаючи на кулі дощовиків і розглядаючи темно-сірий пил, що підіймався при цьому.
“Так кому це тут кланятися треба було? – Згадавши, спитав Пашка. – Лісовику, – зареготав брат. – А він тут водиться, чи що? – Напевно. – І тут же закричав, злякавши якусь пташку:
Лешиииий!” Ау ти де? “Ауууу!” – обізвалась луна. Діти пройшли за інерцією ще кілька кроків і різко зупинилися. “А хіба луна не останнє слово повторювати має?” – враз сівшим голосом спитав Пашка.
“Хто знає… Ніби…” – хлопці злякано перезиралися, але було тихо. “Слухай, – раптом сказав Васька.
– А я щось яру не бачу … Адже він тут зовсім поруч повинен бути, ми вже десять разів повинні були до нього дійти …” – “У сенсі? – Пашці стало не по собі – Ми що – заблукали? –
“Та де тут блудитись? – з артистичною впевненістю сказав Васька, але було видно, що і він наляканий:
– Тут лісок-то – три дерева!” Вони пройшли ще трохи, але яру все не було, а ліс начебто став темнішим, і яскраве ранкове сонце кудись сховалося.
“Тепер і по сонцю не вийдеш, – похмуро промовив Пашка. – Хоча я і не вмію… Давай, Васяне, діставай свій компас!” – “Паш, – Васька виглядав зовсім убитим. – Його треба було діставати перед тим, як ми в ліс пішли. Зараз не зорієнтуєшся …
” Хлопчикам робилося все страшніше і навіть думка про те, що “тут не можна заблукати” більше не заспокоювала. Вони заблукали і не знали, куди йти.
“Так! – першим взяв себе в руки Пашка. – Давай дзвонити рятувальникам! тут вежа недалеко, значить, зв’язок є!” Зв’язок, може, і був, але обидва телефони виявилися повністю розрядженими – напевно, не варто так довго слухати музику.
Вони плуталимя лісом, кидаючись то в один бік, то в інший. Їм здавалося, що ось ця сосна точно знайома, але таких сосен було багато… Ні яру, ні виходу… А сил майже не залишилося – мабуть, від переляку.
Якби Пашка був один, він неодмінно прямо зараз сів на землю і заревів, незважаючи на те, що був зовсім дорослим і навіть отримав цього року паспорт.
Поглянувши на Ваську, він зрозумів, що брат відчуває приблизно те саме. Щоб заспокоїтись, Пашка сунув руки в кишені вітровки і стиснув кулаки.
Щось тверде вперлося йому в руку, і він витяг незрозумілий предмет. “Карамелька, – здивовано сказав він. – Вась… А що, якщо ми… ну, я розумію, що все це нісенітниця і нісенітниця, але все-таки… а якщо спрацює…
“Брат зрозумів його з півслова, теж витяг з кишені цукерку і поклав на найближче повалене дерево: “Будь ласка, – жалібно промовив він. – Будь ласка…” – і раптом вклонився.
Пашка поклав свою цукерку поруч і вклонився в інший бік – він не знав точно, в який саме потрібно. А коли випрямлявся, його погляд зачепився за щось стороннє, чуже тут.
“Вась, – він потягнув брата за рукав. – Дивись. Там щось червоне нагорі. Між дерев…” – Васька придивився і здригнувся від радості:
“Та це ж дах Макарича! Пашка, нам туди! Ми зовсім поряд з селом!” Хлопці поспішили у бік ледь помітного даху і незабаром вийшли на край лісу.
З порожніми кошиками, втомлені, злякані, але живі та неушкоджені. “Та ми ж коло зробили лісом і назад до села вийшли! Ідемо!” – Він поквапився до дороги, а Пашка зупинився в задумі.
Він зволікав, потім повернувся обличчям до лісу і вклонився: “Вибачте нас, – ледь чутно промовив він. – Ми все зрозуміли,”- і пішов слідом за братом.
Коли він уже майже дійшов до дороги, то кинув погляд униз і побачив два підсиновики, що ростуть поруч. “Два брати,” – подумав він і зрозумів, що на них з Ваською більше не гніваються. Він не став їх зрізати. Усміхнувся і вийшов на дорогу.
