Коли я фантазувала про спільне життя з моїм майбутнім чоловіком, я уявляла, як готуватиму йому смачні страви, а він за це мене хвалитиме. Я уявляла, що ми щовечора – або хоча б кілька разів на тиждень – разом дивитимемося якийсь фільм, сміятимемося, плакатимемо, обговорювати.
Я уявляла, як зустрічатиму свого чоловіка поцілунком у щоку, а він зніяковіло посміхатиметься, радіючи нашій зустрічі. Але коли ми з Сергієм з’їхалися, всі мої очікування зіткнулися з реальністю. Вечори під фільми та смаколики змінилися переглядом футболу, хокею або ще якогось спорту.
Я правда намагалася розібратися, але буквально за двадцять хвилин мене хилило в сон, і я засинала, поки чоловік продовжував дивитися телевізор. Посмішка чоловіка від того, як я зустрічаю його з роботи, змінилася фразами: «Що поїсти?», «Відчепись, я втомився», «Не розмовляй зі мною, я злий», «Ти речі мої випрала?»
Те, що я готувала, мій чоловік не дуже цінував. То було пересолено, то недосмажено, то несмачно. Через якийсь час я перестала отримувати навіть елементарного «дякую», попри те, що витратила на приготування більше двох годин. Мої уявлення про ідеальне сімейне життя перетворилися на порох.
– Лізо, ти хочеш заміж? – несподівано запитав у мене Сергій, коли ми гуляли парком.
— Хочу, а чому ти питаєш? – Я подивилася на свого коханого бешкетним і загадковим поглядом.
— Та ось думаю, чи варто мені на тобі одружитися, – зітхнув Сергійко.
— Ти думаєш? Звісно, варто! Я згодна!
— Я ще не зробив тобі пропозицію.
– А тобі й не треба, я вже згодна!
— А ти не така, як усі, Лізонько. Гаразд, давай одружимося, якщо ти цього так хочеш.
– А ти не хочеш?
— Не сказав би, що це для мене так уже важливо, адже це лише штамп у паспорті – не більше, але ми можемо це зробити.
— Я вже уявляю, якою буду гарною у весільній сукні, а ти – у весільному костюмі… І як ми веселитимемося на нашому весіллі!
– Так, Лізо. Давай тільки не влаштовуватимемо цей цирк напоказ. Сходимо, розпишемося, у ресторані посидимо сім’ями та все.
— Як це так? Але весілля – це важлива подія!
— Лізо, ця думка нав’язана суспільством. Весілля – це зайве витрачання грошей та привід для родичів, щоб випити. Якщо ти хочеш стати моєю дружиною, то обійдемося без весілля.
— Але…
— Скажи, ти перестанеш кохати мене, якщо у нас не буде весілля?
– Буду, звичайно.
— Ось і домовились.
Не найромантичніша історія нашого одруження, але іншої немає. Загалом, я переконала себе, що свято не таке вже й потрібне, раз ми кохаємо одне одного. Тим більше нам було б набагато логічніше вкласти гроші в квартиру, аніж витрачатися на якесь там свято. Через те, що мої мрії про розкішне весілля не справдилися, я переключилася на спільне життя зі своїм чоловіком, але й тут моя романтична частина не змогла повністю насититися.
– Фу! Це баклажани? – Сергій різко виплюнув усю їжу назад у тарілку.
– Так, а що? Не подобається?
— Ти забула, що я їх не їм? Тобі, може, список написати, раз із твоєї голови постійно все вилітає?!
— Вибач, любий, я забула. Давай я зараз швиденько приготую щось інше?
– Не треба нічого готувати! Апетит зник.
Моє життя було схоже на день бабака. Я вставала на годину раніше за чоловіка, щоб приготувати йому сніданок і паралельно привести себе до ладу – милася, фарбувалася, одягалася в гарний домашній одяг. Після того, як чоловік ішов на роботу, я швидко збиралася і йшла на свою. Після 10-годинної зміни я приходила додому і насамперед готувала щось на вечерю та обід. Потім я прибирала, бо Сергій любив ідеальну чистоту.
— Ти сьогодні пил не протирала? – помітив чоловік.
– Завтра протру, сьогодні не встигла, – втомлено сказала я.
— Ти приходиш додому за дві години до мене. Ти не могла витратити десять хвилин на те, щоб витерти пил?
— Сергію, я ж не робот. Я й так стояла біля плити стільки часу, а треба було ще випрати, помити підлогу та в шафі прибрати.
— Скільки справ у тебе, подивіться! Пральна машина сама все пере, що ти такого робила? Підлоги помити – п’ять хвилин. А ти готуєш, цікаво, скільки? Давно вже могла б навчитися готувати швидше, щоб усе встигати.
— Будь ласка, не кричи, у мене голова болить. Ти можеш допомогти мені, якщо тебе так напружує цей пил.
– Я після роботи хочу відпочивати, Лізо, а не займатися жіночими обов’язками.
— Може, я теж хочу відпочивати після роботи, ти не думав про це? Але замість цього я готую і прибираюсь у квартирі, відпочиваючи тільки тоді, коли сплю!
– Поскаржитись вирішила? Ось коли повністю платитимеш за цю орендовану квартиру, тоді і робитимеш, що хочеш, а поки що ти навіть грошей нормальних у дім не приносиш.
— Загалом я плачу за нашу квартиру стільки ж, скільки ти. Причому за орендовану, а не нашу.
— Ти знаєш, що ми не потягнемо власну квартиру. І, до речі, це питання. Хіба платиш за продукти? Чи за господарські товари? Чи, може, за якусь постіль?
— Іноді буває.
– Іноді! Роби свою роботу, дружино, і не скаржся.
Коли у нас з’явилася дитина, все стало ще гірше. Ні, я не шкодувала про появу на світ своєї малечі Уляни, але у декреті я втомлювалася так само, як і раніше, коли просто ходила на роботу. Сергій з дитиною практично не допомагав, вважаючи, що це суто жіночий обов’язок.
Я навіть у вбиральню не могла спокійно сходити, а мій чоловік не міг на хвилинку відволіктися від свого футболу, щоб я просто побула одна якісь жалюгідні кілька хвилин. Час минав, але нічого не змінювалося. Я вже перестала розуміти де життя, а де існування.
Піти від Сергія я не могла, бо боялася. Боялася змін, самотності, стресу. Боялася не впоратися з роллю матері-одиначки, адже мені так не хотілося, щоб моя дочка росла без батька. Я все одно намагалася зберегти наші стосунки із чоловіком, періодично роблячи сюрпризи.
– Сергію, а давай ми Улянку до моїх батьків відвезе на вихідні? – запропонувала я чоловікові якось увечері.
– Навіщо?
— Я хочу провести з тобою вихідні. Сходимо в ресторан, погуляємо, може, в кіно сходимо, а вдома продовжимо наш прекрасний день подружжя…
– Дурниці не говори, Лізо. По-перше, наша дочка ще жодного разу не залишалася на ніч десь в іншому місці. По-друге, ти думаєш, що маємо гроші на твої хотілки? Замість того, щоб ресторанами ходити, краще хатні справи нормально виконуй. Бачиш, як виглядають мої білі шкарпетки? Вони майже чорні!
– Але ми з тобою практично не проводимо час удвох…
— От коли Уляна виросте і переїде у своє житло, тоді ми матимемо більше вільного часу. І тим більше ми з тобою бачимося щодня. Що тобі треба?
Але, звичайно, щоразу, коли я намагалася влаштувати нам з чоловіком побачення, все закінчувалося, навіть не розпочавшись. Про квіти я вже й забула, адже я не отримувала їх від чоловіка навіть на наші роковини, бо цей день він або забував, або вважав за краще, щоб саме я щось приготувала для нього.
Натомість я не отримувала нічого. Рідко, але все ж таки нас відвідувала мама Сергія. Зі свекрухою у мене стосунки були нейтральні, ми ніколи з нею не були близькими. Проте вона завжди ставала на бік свого сина, якщо була свідком якоїсь побутової ситуації.
— Дружино, ти, може, чай налляєш моїй мамі? – Заявив чоловік.
— Щось твоя дружина зовсім від рук відбилася, – свекруха сказала це вголос, ніби я не стояла за два кроки від неї.
– Згоден, мамо. Треба із цим щось робити.
Я подумала, що зараз Сергій скаже, щоб я присіла відпочити, а він сам займеться своєю мамою, але все виявилося зовсім не так.
– Ліза! – покликав мене чоловік.
– Так?
— Ти чому така похмура? Усміхнися хоча б! Досить ходити з кислою міною при моїй мамі. Ти хоч якусь повагу до старших маєш?
Мені хотілося розплакатись, але я натягла посмішку.
— Вибачте, Марино Василівно. Ви не думайте, що я завжди така, просто трохи втомилася.
— Усі ми втомлюємося, люба. Що ж тепер ходити з незадоволеним обличчям удома? Взагалі ти господиня і маєш бути завжди в хорошому настрої, щоб твій чоловік завжди був задоволений. Правду кажу, синку?
– Абсолютно, матусю!
Я трималася щосили, хоч і відчувала, що могла б зараз вибухнути будь-якої миті, не думаючи про те, що в нас в гостях сидить свекруха. Я так втомилася від такого життя, що вже не розуміла, що відбувається. Я ніби чекала якогось переломного моменту, коли мій язик все скаже за мене, а моє тіло поведеться так, ніби я його не контролюю. І незабаром цей момент настав.
Був такий же звичайний день. Я прийшла додому після роботи і побачила бардак, влаштований напередодні чоловіком. Сергій тоді відсиджувався вдома, обманюючи своє начальство тим, що погано почувається. Насправді йому просто набридло ходити на роботу, тому він вирішив влаштувати собі вихідний.
По вимкненому телевізорі та стані квартири я зрозуміла, що він дивився черговий матч, пив, їв чіпси і навіть не зміг застелити ліжко. І саме мені довелося все це прибирати. До того, як потрібно було забрати доньку з садка, залишалося півтори години, тож я пішла готувати вечерю. Сергій у цей час лежав на дивані, не соромлячись того, що влаштував такий бардак.
— Я пішла за Уляною, – повідомила я чоловіка.
— Стій, я сам її заберу, – зупинив мене Сергій.
— Чого це раптом? – Здивувалася я.
— Сходи до моєї мами, помий у неї підлогу і приготуй обід. Вона на тебе чекає, – заявив мені чоловік
Тут я вже не змогла стриматися. Слова самі злетіли з моїх вуст.
– Ти зараз серйозно? Знущаєшся з мене?! Все, я пішла за Уляною.
– Стояти, я сказав! Ти мене не чула? Ти зараз же йдеш до моєї мами прибирати!
— Я нічим твоїй матері не зобов’язана, тобі ясно?! Дзвони і кажи, щоб не чекала даремно.
— В тобі сміливість заграла? Моїх слів не розумієш?
— Це ти не розумієш, Сергію! Я і так щодня розриваюся від роботи, прибирання та виховання нашої дочки! Мало того, що я кожен божий день підтримую ідеальний порядок, що вартий чималих зусиль, то ти ще хочеш, щоб я підробляла прибиральницею у твоєї матері? Ні, дякую !
— Ти як зі мною розмовляєш? Я твій чоловік, ти повинна слухати те, що я говорю, і виконувати все, що я вимагатиму!
— Та хто ти такий, щоб командувати мною? Ти всього лише хлопчик, який навіть макарони собі зварити не може і свої ж шкарпетки випрати! Я втомилася бути твоєю обслугою, а не дружиною!
– А що ти хотіла, Лізо? Щоб у нас постійно був бардак від твого неробства? Та якби не я, ти б нікому не була така потрібна!
— Та що ти кажеш? Це ти нікому не потрібен із таким ставленням до власної дружини! Мені набридло танцювати під твою дудку!
— Отже, так. Або ти зараз замовкаєш і їдеш до моєї матері, або ми з тобою розлучаємося!
– Та я тільки з радістю! Більше не хочу жити в цій квартирі з такою підлою людиною, як ти!
Я швидко почала збирати свої речі та речі доньки, заздалегідь попередивши вихователя в дитячому садку, що заберу свою дочку трохи пізніше, ніж планувалося. Сергій весь цей час намагався мені завадити, навіть жбурляв якісь предмети.
Перед моїми очима ніби стояла завіса, яка не давала нічого бачити, окрім наших з дочкою речей. Все моє нутро говорило, щоб я якнайшвидше пішла з цього будинку і більше сюди не поверталася. Я забрала дочку з садка, вибачившись перед вихователем за запізнення, і поїхала разом з нею до своїх батьків.
— А ми до вас у гості! – Уляна кинулася з обіймами до бабусі та дідуся.
— Привіт, онучечко! – посміхнувся тато, а потім помітив валізи і пошепки спитав у мене. – Що відбувається?
– Зараз все розповім, – прошепотіла я і понесла валізи до вітальні.
Я нескінченно вдячна своїм батькам за те, що я могла ось так спонтанно приїхати до них без попередження і сказати про те, що ми з дочкою якийсь час поживемо в них. Я розуміла, що це було егоїстично з мого боку, але я більше не могла залишатися поряд зі своїм чоловіком. Я могла б ночувати на вокзалі, але більше до нього не повернулася б.
Я вирішила розійтися з Сергієм. Весь цей час він писав мені гнівні повідомлення разом з баладами про любов до мене та дочки, але я в них не вірила. Через стільки років я зняла рожеві окуляри і побачила, яким насправді був мій чоловік. І вперше за ці роки я відчула себе вільною, зрозумівши, що він більше не забиратиме мою життєву енергію.
Я почувалася як ніколи сильною. В мені прокинулося щось, що спонукає зробити життя дочки і своє краще. Я знала, що згорну гори заради своєї дитини. Знала, що зроблю все можливе, щоб я відчула себе щасливою. І попри такий досвід я щиро вірила, що зустріну чоловіка, який цінуватиме мене і не просто буде моїм чоловіком, а й справжнім партнером у житті.
