– Ти про що, Настю? – Максим насупився, немов щиро не розумів, про що йдеться. – Ми ж це обговорювали. П’ятниця – наш день, розслабляємося, відпочиваємо…
– Твій день, Макс. Тільки твій, – Анастасія вперлася долонями в стільницю, ніби боялася, що зірветься з місця. – Я ж… я в ці п’ятниці почуваюся меблями. Ну, або, можливо, обслугою. Ти взагалі помічаєш, що мені це набридло?
Максим важко зітхнув, дивлячись кудись повз неї:
– Настю, ну знову ти починаєш. Все нормально ж! Ну що тобі варто потерпіти?
– Мені? Потерпіти? – Вона розсміялася, але цей сміх видав усе: втому, злість і ще щось таке, що вже багато місяців гризло її зсередини.
– Макс, ти розумієш, що твої “ненадовго” – це тепер наше життя? Щоразу одне й те саме: ти веселишся з друзями, а я тут як привид – у своїй кухні, зі своєю вечерею, з твоїми гостями. Наче мене й немає.
– Ну що за маячня? Ти завжди можеш приєднатися! – Він розвів руками, ніби його звинувачували в якомусь злочині.
Анастасія втомлено заплющила очі.
– Куди приєднатися, Макс? До цього твого вічного студентського клубу? Мені вже не двадцять років, щоб надриватися від сміху над вашими тупими жартами.
Із кімнати пролунав радісний голос Дениски:
– Тату, дядько Сергій знову “Мафію” приніс? Можна я з вами пограю?
Анастасія відчула, як у неї всередині щось обірвалося.
– І ось це найжахливіше, Макс. Ти перетворюєш наших дітей на учасників своїх нескінченних вечірок. Ти хоч бачиш, що відбувається з Денискою?
Максим різко обернувся до сина:
– Денисе, іди нагору, пограйся поки що у своїй кімнаті.
– Але, тату…
– Іди, я сказав! – Він уперше за довгий час підвищив голос.
Денис завмер, ніби не впізнаючи батька, а потім тихо пішов нагору, залишивши батьків наодинці.
– Ось цього ти й не бачиш, Макс. Ти розучився бути з нами. Ти все ще десь там, у своїй молодості, у якій можна ось так – без зобов’язань, без думок про те, що буде далі. Але в нас – сім’я. А ти… ти як гість у власному домі.
Він зробив крок до неї, ніби збирався заперечити, але потім зупинився. Очі його метушилися – між упертістю і чимось, що нагадувало розуміння.
– Настю, давай якось розберемося, але не зараз. Ну справді, хлопці вже йдуть.
Вона видихнула і кивнула.
– Так, звісно, хлопці. Адже вони найважливіші. А я… я просто піду.
Вона зняла з гачка своє пальто, тихо, без метушні, і попрямувала до виходу.
– Настю, почекай, куди ти? – У голосі Максима задзвеніла розгубленість.
– Не хвилюйся, я недалеко. Як ти любиш говорити: “ненадовго”. Тільки для мене це правда.
– Настю, ну що ти від мене хочеш? – він запитав із якоюсь майже дитячою безпорадністю. – Ми ж просто відпочиваємо. Усім це потрібно. І мені, і тобі, і хлопцям. Ти ж раніше теж любила такі вечори…
Вона дивилася на нього, не кліпаючи, немов намагаючись знайти в цьому чоловікові того, в кого колись закохалася.
– Раніше? – Вона гірко усміхнулася. – Раніше в нас був один спільний вечір, а тепер їх десятки, Макс. І ти в цих п’ятницях живеш. А я… я там уже не потрібна.
Максим потер обличчя рукою, ніби хотів стерти все, що зараз чув.
– Ти знову щось вигадуєш. Усе ж нормально. Денис, Кирило – у них усе добре. І в нас теж. Просто дай собі розслабитися…
– Розслабитися? – Анастасія повільно похитала головою. – Ти думаєш, я не бачу, як Кирило плаче після кожного твого вечора? Як Денис росте в тіні твоїх веселощів, намагаючись бути таким, як ти, але весь час губиться?
Він відвернувся, ніби ці слова були для нього нестерпними.
– Настю, досить. Ти накручуєш. Ти завжди накручуєш.
– Накручую? – Вона зробила крок ближче. – Ні, Макс. Я жила цим, терпіла. Заради дітей. Заради нас. Але більше не можу. Це більше не наш дім. Ти перетворив його на сцену для своїх вистав.
За дверима почулися кроки й неголосний сміх. Гості. Вони були вже тут.
Максим різко підняв голову, дивлячись на неї майже благально.
– Давай потім, гаразд? Не зараз. Мені справді важливо, щоб ти це зрозуміла. Усе не так погано, як тобі здається.
Вона дивилася на нього довгу хвилину, відчуваючи, як її гнів повільно зникає, залишаючи після себе порожнечу.
– Не зараз, – тихо повторила вона. – Так, Макс. У цьому ти майстер – завжди не зараз.
Зачинивши за собою двері, вона вперше за довгий час відчула, що зробила правильний вибір.
Максим зковтнув, відчуваючи, як горло стиснуло від власних думок. Він хотів щось сказати, але слова не приходили. Кирюша дивився на нього, по-дитячому серйозно, з якоюсь дорослою тугою в очах.
– Чемпіоне, ми з мамою просто… ну, іноді дорослі сваряться. Це не означає, що щось погане трапиться.
– Але ти тепер завжди спиш на дивані?
Максим зковтнув знову, розуміючи, що за цим запитанням ховалося набагато більше, ніж дитяча цікавість.
– Ні, малюк. Я… я тільки сьогодні. Щоб мамі було спокійніше. Вона просто втомилася. Знаєш, дорослі теж іноді втомлюються, як і діти після довгого дня ігор.
Кирило кивнув, але виглядав він так, ніби пояснення його не переконало.
– Мама каже, що ти не слухаєш її. Це правда?
Максим розгубився. Говорити з дітьми було складно, але зараз це виявилося подвійно боляче. Він згадав Настю: її погляд, сповнений втоми, її короткі, різкі фрази, у яких так багато образи.
– Я намагаюся, синку. Чесно намагаюся. Але іноді… іноді роблю щось неправильно. Знаєш, усі так роблять. Навіть дорослі.Кирило задумався, розглядаючи свого ведмедика.
– Тоді скажи мамі, що ти помилився. Вона пробачить.
Максим усміхнувся. Проста, дитяча логіка.
– Так і зроблю. Ти розумний хлопець, Кирило. Прямо як дідусь.
Хлопчик уперше за всю розмову трохи посміхнувся і кивнув.
Максим почекав, поки Кирило засне, сидячи поруч із ним на краю ліжка. Слабке дихання сина стало рівним, а іграшковий ведмедик затишно вмостився в нього під боком.
Повернувшись у вітальню, він довго сидів у темряві, дивлячись у вікно. Слова Насті гуділи в голові. “Ти ховаєшся”. Так, він ховався. За вечірками, за роботою, за чим завгодно, аби не дивитися в обличчя тому, що руйнувалося просто в нього під носом.
Він встав, знайшов телефон і довго дивився на екран. Повідомлення від друзів, фотографії веселої компанії – усе це раптом здалося йому порожнім. Він відкрив інший чат, той, який майже не використовував.
– Настю, ти спиш?
Відповіді не було.
– Ми можемо завтра поговорити? Просто ти і я. Без гостей, без дітей. Я хочу все виправити.
Він поклав телефон на стіл і повернувся на диван, знаючи, що відповіді сьогодні не буде. Але вперше за довгий час у його серці з’явилося щось схоже на надію.
Максим присів навпроти, провів долонею по столу, ніби збирався знайти потрібні слова просто на його дерев’яній поверхні.
– З малого, Настюшо. Сьогодні ніяких гостей. Я з Кирилом в парк, із Денисом поговорю, а потім… потім будемо розбиратися далі. Разом.
Вона трохи примружилася, ніби намагалася зрозуміти, чи можна цьому вірити. Зітхнула.
– Ти часто обіцяв, Макс. Але толку…
– Я знаю, – він подивився прямо в її очі. – Але цього разу я не просто кажу. Я готовий робити. Щодня, крок за кроком.
Вона мовчки поклала собі млинець на тарілку. Змастила його маслом, згорнула трубочкою.
– Кирило плакав? – запитала вона нарешті.
– Так. Він сказав, що ховається, коли в нас шумно. Настюшо, я просто не помічав, як усім боляче від того, що я… ну, що я намагався втекти від нудного дорослого життя. А він усе бачить, усе розуміє. Навіть Денис, який ніби як за мене, насправді просто повторює мої помилки.
Вона підняла очі.
– Я втомилася, Макс. Я так втомилася це все тягнути. Ти десь там, із друзями, а я щодня по колу: діти, школа, вечеря, їхні проблеми. Ти хоч раз чув, як я плачу у ванній?
Максим закрив обличчя руками.
– Чув… І все одно нічого не робив. Боявся зізнатися навіть собі, що потрібно змінюватися.
У кухні настала тиша, але вона була вже іншою – не тією важкою, гнітючою. Ця тиша була ніби перепочинок, можливість подумати.
– Давай так, – вона поставила чашку на стіл. – Спочатку парк. Потім вечеря. І подивимося, як ти впораєшся з цим “щодня, крок за кроком”.
Максим кивнув. Це був не кінець, але хоча б початок.
Анастасія підняла очі на чоловіка, і в її погляді було більше втоми, ніж осуду. Вона поклала долоню на його руку – обережно, ніби боялася злякати щось крихке.
– Макс… Ти ж ніколи не говорив про це так. Я просто думала… що тобі все одно.
Він похитав головою:
– Ні, Настюшо. Ніколи не було все одно. Просто я… я не вмів по-іншому. Звик вирішувати все втечею. Від проблем, від себе, від нас.
Тиша заповнила кухню, але тепер вона не здавалася страшною. Це була пауза, що дає змогу осмислити.
– Знаєш, що мені потрібно? – сказала Анастасія нарешті. – Щоб ти не тільки говорив, а й робив. Щодня, маленькими кроками. Тому що, Макс, я вже не вірю у великі обіцянки.
Він кивнув, і в цьому русі було щось несподівано смиренне.
– Я не прошу в тебе віри, Настюшо. Я прошу тільки шанс. Заради дітей. Заради нас.
– Шанс? – Вона трохи посміхнулася. – Добре. Тільки не проси швидко все виправити. Ми занадто довго втрачали… Те, що було між нами.
Максим нахилився, щоб узяти її руку у свої долоні. Її пальці були холодними, але вона не відсмикнула їх.
– Почну з того, що зателефоную хлопцям. Скажу, що п’ятниці тепер тільки для нас. Для сім’ї.
Вона кивнула.
– А ще?
– А ще… Я поговорю з дітьми. І вчитимуся слухати – і їх, і тебе.
Її очі на мить наповнилися сльозами, але вона швидко опустила погляд, щоб не показати цього.
– Знаєш, Макс… Якщо ти справді готовий старатися, то, можливо, у нас і справді вийде.
У коридорі пролунали кроки – Денис, голосно позіхаючи, йшов у ванну. Анастасія посміхнулася:
– І, до речі, млинці в тебе вийшли. Щоправда, трохи підгоріли.
Максим розсміявся – тихо, але зі щирою теплотою. Це був не кінець, але початок.
Максим подивився на дітей, потім на Настю. Вона сиділа з таким виразом обличчя, ніби її щойно огорнуло щось тепле, майже забуте. Руки складені на колінах, на губах легка усмішка – не чергова, а справжня.
– Ну що, – промовив він, – у нас, здається, ранок виходить не таким уже й поганим?
– Поки що ти справляєшся, тату, – з усмішкою зауважив Денис, запиваючи млинці чаєм. – Але от якщо великів нам на всіх не вистачить, я перший вибираю.
– Домовилися, чемпіоне, – Максим хмикнув. – А якщо ви вже доїли, йдіть одягайтеся. Виїжджаємо за півгодини.
Денис із Кирилом побігли з кухні, а їхні голоси, які ще тільки вчора звучали дратівливо, тепер сприймалися як музика. Максим раптом усвідомив, як давно він не помічав таких простих речей: як голосно грюкають двері, коли Денис влітає в коридор, як смішно тупотить по підлозі босими ногами Кирило, поспішаючи за братом.
– Ти ж не боїшся, що це занадто велика зміна? – запитала Анастасія, дивлячись на чоловіка.
Він усміхнувся:
– Боюся. Але ще більше боюся нічого не змінювати. Мені здається, ми занадто довго були, як ці млинці – кривими, обжатими з усіх боків, але все одно їмо. Треба пробувати робити краще, Настю.
Вона кивнула.
– Сім’я – це не млинці, Макс. Тут головне не як рівно все виглядає, а як на смак.
– А на смак – нічого, – відгукнувся він і піднявся. – Гаразд, досить філософії. Одягайся, у нас плани.
Коли вони вибралися з хати – усі четверо, нарешті як єдине ціле, – Максим озирнувся і відчув, що всередині в нього клацнуло щось правильне. І нехай попереду ще були розмови, помилки, недомовки, – він знав, що це тільки початок. Але, можливо, саме такого початку вони всі так довго чекали.