Мене довела власна матір. Гріх, звичайно, про таке говорити, але як інакше? Маму дуже люблю, правда, але без сліз не розкажеш. Я виросла, маю власну сім’ю, роботу, а мама одна залишилася в квартирі.
Коли їй за 70 стукнуло, почала вона мені телефонувати. Причому ночами. О другій годині ночі могла зателефонувати, о третій, о четвертій. Мовляв, приїдь, прийди, мені погано.
Я спочатку кидала все й їхала, а на вісім уже на роботі була. І так день у день продовжувалося. Я не жалілася, справно бігала, терпіла. А людський організм скільки може витримати?
Стала втомлюватися сильно, почала втрачати свідомість, навіть руку зламала. Але до мами все ж таки бігала. І коли застудилася сильно, все одно бігала. Вночі, взимку, із температурою. У результаті дуже захворіла. Лікарі ледь витягли.
А мамі як з гуски вода, ніяк із цими її нічними дзвінками не заспокоюється. Коли я повернулася з лікарні, то не минуло й місяця, як вона давай знову дзвонити. А я говорю їй, що більше не прибіжу.
Вранці на роботу йти, дітей до школи, після всіх турбот увечері лише можу зайти. Так матір давай мені говорити, що її скоро не стане, а я винна буду. А те, що я ледь Богу душу не віддала, то нічого.
Сказала матері, що як їй погано, то нехай швидку викликає. До мене додзвонилася і до них зможе. З того часу з мамою конфлікт, але вона цілком чудово почувається.
Не скажеш, що з нею щось не таке. Мені не дзвонить, дошкуляє лікарям, але ті ніколи від неї не відмахуються, приїжджають, заспокоюють. І все нормально, всі задоволені.
