Заміж я вийшла з великого кохання, але кохання було тільки з мого боку, і я це розуміла.
Я сподівалася, що з народженням дитини все зміниться, але помилилася. Чоловік доньку любив, заробляв, сім’ю забезпечував, а от кохання до мене як не було, так і немає.
Він мене не ображав, жили без сварок та скандалів, їздили до батьків, купили дачу, все як у всіх. Нам навіть заздрили, не знаючи, як ми живемо насправді.
Коли я через вісім років заговорила про другу дитину, чоловік був категорично проти. Сказав, що одразу подасть на розлучення, якщо я народжу ще одну дитину.
Але я не послухала і за рік народила сина. Чекала, що тут же чоловік розтане, дізнавшись, що народився хлопчик. Але ні. Він поїхав до своїх батьків на цілих три місяці, з пологового будинку мене забирав брат.
Чоловік повернувся, сказавши, що коли син піде до школи, наше сімейне життя скінчиться. Після цього моє життя перетворилося на пекло.
Чоловік у всьому мене ігнорував, перестав бувати вдома у вихідні, і я зрозуміла, що розлучення – це найкраще, що може статися.
Батьки мене відмовляли, але я вже вирішила. Синові на той момент було вже п’ять років.
Після розлучення чоловік одружився, і дружина народила йому двох дітей, була ще її дитина від першого шлюбу. Не знаю, як склалося його сімейне життя, чи він щасливий, але вони досі разом.
Діти виросли, дочка одружена, а син почав пити і зараз він уже закінчений алкоголік.
Сім’ї в нього ніколи не було, та це й на краще. На самому початку цього лиха я через батьків передала колишньому чоловікові прохання про зустріч.
Він не прийшов, але зателефонував. Коли я просила його поговорити з сином, як батько, він відповів: це твій син, я його не хотів. І я залишилася сама зі своїм горем.
