Дзвінок застав Марину о першій годині ночі. Вона щойно повернулася зі зміни й ще не лягла спати.
На екрані телефону з’явилося ім’я тітки Зіни.
— Мариночко, ти не спиш? — запитала тітка винуватим голосом.
— Ні, поки що. А що сталося?
– Та я ось тут таблетку від тиску випила, а він все не падає. Вже під сто сімдесят. Що ж робити, га?
Марина порадила тітці полежати й виміряти тиск через пів години, а якщо стане зовсім погано, викликати швидку. Вона поклала слухавку й, подумавши, вимкнула телефон.
Це був уже третій нічний дзвінок за тиждень…
Півтора місяця тому тітка Зіна лягла на планову операцію, їй замінили колінний суглоб. Все пройшло як слід, і через тиждень її виписали додому.
Тітка жила сама. Лікар призначив реабілітацію: ін’єкції для профілактики тромбозу, перев’язки, розминку коліна, ліки за розкладом.
І ось тут усі родичі з явним полегшенням зітхнули.
— Ну, наша Марина ж медсестра, — згадав Олег, син тітки Зіни. — Вона й догляне.
Родичі з ним погодилися.
Марина жила на іншому кінці міста. Від її будинку до будинку тітки було майже годину їзди на автобусі. Проте, на прохання Олега, вона тепер після зміни їхала через все місто, робила тітці укол, перев’язувала рану, вимірювала тиск, готувала їжу та прибирала.
Додому поверталася близько десятої вечора, лягала спати ближче до першої. А о восьмій ранку бігла на роботу.
Перші дні вона сумлінно допомагала. Тітка, зрештою, рідна, треба ж допомогти. Якби вона знала, чим це все обернеться!
Тітка Зіна, радіючи, що за нею так добре — і безкоштовно — доглядають, розрекламувала Марину всім своїм родичам і знайомим.
Незабаром Марині зателефонував двоюрідний брат Геннадій. У нього були питання щодо шлунково-кишкового тракту.
Потім зателефонувала Ніна, дружина Олега, поскаржилася на поперек і ніби між іншим попросила:
— Марино, може, оглянеш мене?
“— А що, лікарів уже скасували? “— хотілося сказати Марині, але з вуст вирвалося інше:
— Гаразд, приїжджай до мене на роботу о сьомій тридцять.
– Вранці? – злякалася невістка.
– Ну так. Або після десятої вечора до мене додому.
– А… може, ти заскочиш до нас додому після зміни? Якщо що, я попрошу Олега, він тебе відвезе й привезе.
– Добре, домовилися.
Марина подивилася на спину невістки й, не помітивши нічого особливого, порекомендувала їй мазь. Ну й порадила про всяк випадок все ж сходити до лікаря.
Так вона й метушилася між змінами. Від тітки до дядька, від дядька до бабусі, від неї до якоїсь сьомої води на киселі.
І незабаром вона зрозуміла: рідні сприймають її як безкоштовний медичний персонал.
Марина недосипала і весь день ходила, наче зомбі. У якийсь момент вона ледь не переплутала ампули з ліками, і їй стало не по собі.
— Добре, що помітила, — похмуро подумала вона, — а якби не доглянула? А якщо наступного разу не помічу?
Треба було щось робити. І насамперед Марина взяла аркуш паперу й розкреслила його на дві колонки. У ліву виписала те, що дійсно вимагає її участі. У праву — те, що може робити кожен: привезти тітці продукти й сходити в аптеку, приготувати й розігріти їжу, помити посуд, прибрати й випрати.
Допомогти тітці вимитися й переодягнутися, посидіти з нею й вивести у двір подихати свіжим повітрям, оплатити рахунки. Ліва колонка вийшла короткою. Права зайняла весь аркуш.
Потім Марина зателефонувала до поліклініки за місцем проживання тітки.
— Добрий день, — почала вона, — мене цікавить патронаж на дому.
— Кому саме потрібен патронаж?
— Літній жінці після заміни суглоба, вона важко ходить, живе сама.
— Чи є родичі, які її відвідують?
— Є, але всі працюють.
— Зрозуміло. Отже, ось що. Ми можемо надати вам дільничну медсестру. Вона виконує стандартні процедури. Якщо вам знадобляться якісь додаткові процедури, можете запросити патронажну медсестру з платної служби.
З цією інформацією Марина поїхала до тітки Зіни. Тітонька зітхнула:
– Я все розумію, Мариночко, ти зайнята… Але це ж гроші, так?
Марина терпляче повторила.
— Тоді, мабуть, одразу платну, — знову зітхнула тітка, — але хто платитиме? Моєї пенсії не вистачить…
— Ми скинемося, — заспокоїла її Марина.
Потім вони з тіткою зателефонували до служби соціального захисту й дізналися багато цікавого.
– За заявою самої тітки, – говорив у слухавці приємний жіночий голос, – до неї може приходити соціальний працівник і брати на себе побутові справи: приносити продукти, допомагати по дому, оплачувати комунальні послуги, супроводжувати до поліклініки… Ну і все таке інше.
Склали заяву, надіслали електронною поштою. Незабаром тітці Зіні призначили соціального працівника.
Олег, дізнавшись про це, запропонував родичам зібратися в тітки Зіни й обговорити як патронажну сестру, так і все інше.
– Отже, – почав Олег. – Ми тут порадилися. Марино, тобі треба взяти відпустку на роботі й поки що пожити в мами. Місяць, півтора. Бо ти бігаєш туди-сюди, а користі майже немає.
— Відпустка, значить, — посміхнулася Марина, — знаєш, Олег, ми тут теж порадилися з тіткою Зіною. Правда, тітко Зіно?
— Ти про патронажну медсестру? — уточнила тітонька.
– Ну так.
– Ну а що? Я не проти, – знизала плечима тітка Зіна, – тільки от гроші…
– Ось я й про те саме, – Олег похмуро поглянув на двоюрідну сестру, – ти взагалі в курсі, скільки коштують послуги патронажної медсестри? Я ж збанкрутую!
– І я про те саме, Олег, – посміхнулася Марина, – ти пропонуєш мені піти у відпустку й доглядати за твоєю мамою. Але платити мені за мою роботу ти не збираєшся, правда?
– Е… що-що? – здивовано моргнув Олег. – Платити?
– Ось приблизно такої відповіді я й чекала, – сухо промовила Марина, – «я ж рідна», «це ж тітка», «та як ти можеш» і все таке. Так, Олег?
Брат мовчав. І решта присутніх теж не промовили ні слова. Марина дістала свої аркуші й простягнула їх Олегу.
– Ось тут я все розписала. Подивіться. Зліва — медичні процедури, праворуч — те, що може робити кожен. Не хочете, щоб до нас приходила патронажна сестра, тоді давайте розподілимо обов’язки.
Я готова робити тітці уколи, перев’язки та масаж. Але все інше, — вона оглянула родичів, — продукти, приготування їжі, прибирання, прання, аптека… Це під силу кожному з вас. То як?
— Я працюю, — буркнув Олег, — і в мене, як не крути, є своя сім’я.
— І я працюю, — сказала одна з родичок.
— І я…
— І я.
— Ось бачите, ми всі працюємо, — підбила підсумок Марина. — Тоді залишається лише патронажна сестра для процедур і соціальний працівник для всього іншого.
— Який ще соціальний працівник? — обурився Олег. — Ти відмовляєшся від рідної тітки, аби самій не напружуватися?
— Марина має рацію, — раптом втрутилася тітка Зіна, — вона й так тут зі мною виснажилася. Та ще й за твоєю Нінкою доглядає, правда?
— Один раз подивилася їй на спину, — пробурмотів Олег, — та й то, я її потім додому підвіз.
— Безкоштовно? — уточнила тітка.
– Що? Звісно, безкоштовно! – образився Олег.
– Ну й слава Богу, – зітхнула тітонька. – Загалом, діти, мої дорогі. Марина запропонувала не один вихід, а аж два. Мене влаштовує будь-який варіант. А якщо вам шкода грошей на патронажну сестру…
Вона глянула на Олега.
– Олеже, візьми в скринці мої сережки та ланцюжок і здай у ломбард. Повинно вистачити, гадаю. Ну а я, як зможу нормально пересуватися, потім сама, на своїх двох, їздитиму до лікаря, – і вона знову поглянула на сина.
Олег не став здавати материні коштовності в ломбард. Вони з Геннадієм скинулися й запросили патронажну сестру. А незабаром до тітоньки прийшла й соціальна працівниця.
Марина відвідує тітку раз на тиждень у свій вихідний. Привозить їй гостинці, допомагає з дрібницями.
Тітка Зіна на неї не ображається.
