Тимур сидів на підвіконні, переписуючи черговий конспект у зошит.
Він давно вирішив, що після закінчення навчання переїде в інше місто. Тим паче, що в нього з’явилася така можливість: у їхньому навчальному закладі найкращі на потоці могли поїхати вчитися до Києва з можливістю отримати потім гарне місце роботи. І Тимур обов’язково має бути серед найкращих! Не заради задоволення своїх амбіцій, а щоб вирватися зі злиднів, які його оточували.
– Тимуре, іди снідати, – покликала його мама Ліда, – а то на навчання запізнишся.
– Іду, мамо! – він звичним рухом зібрав зошити з широкого підвіконня в рюкзак і зістрибнув на підлогу.
Зайшов на кухню, де поралася біля плити мати, поцілував його в щоку, присів за стіл.
– Чого ти там знову робив? – запитала мама, ставлячи перед ним тарілку.
– М-м, моє улюблене! Дякую, мамуль. Я переписував конспекти. Потрібно здати роботи за ті дні, що мене не було.
– Усе мрієш виїхати? – сумно запитала мама. – А мене одну залишиш…
– Я буду приїжджати, я ж казав. Часто. Дзвонити буду. Не переживай ти так.
– Та як уже тут не переживати, Тимурушко… Сама-то я не впораюся. І здоров’я вже не те.
– Мамо, ти в мене ще молода зовсім, не кажи дурниць, – Тимур із любов’ю подивився на неї.
– Та куди вже там… Хочеш ще сирнички? Давай я покладу.
Мама встала, але змогла зробити тільки крок, після чого похитнулася, ледь встигнувши вхопитися за стільницю, і прикрила очі зі страждальним виразом обличчя.
– Мамо, що з тобою? – кинувся до неї Тимур, допоміг опуститися назад на стілець.
– Не переживай, синку… Голова чогось запаморочилася. Напевно, тиск. Ти йди на заняття. Не переживай. Зараз усе мине.
– Які тут можуть бути заняття, на тобі обличчя немає… Сьогодні з тобою побуду. Давай тонометр принесу.
Мама слабо кивнула і прошелестіла:
– Спасибі, Тимурушко… Тільки можеш мені спочатку води налити? У горлі пересохло.
– Звичайно, мамо.
Він подав склянку води і пішов до зали. Дорогою написав старості групи, що вкотре не прийде на пари через сімейні обставини. Останнім часом йому надто часто доводилося бути відсутнім, і він переживав, що через це оцінки погіршаться. А тоді й переведення йому не бачити, як своїх вух.
Тимур займався вдома, намагаючись не відставати в навчанні від інших, навіть читав додаткову літературу, але матері з кожним днем ставало тільки гірше.
Часом він навіть не міг відлучитися в магазин – мамі кілька разів ставало гірше, якраз коли він ішов.
– Тиск у нормі, – повідомив Тимур, знімаючи з руки матері тонометр. – Як ти зараз почуваєшся?
– Уже краще, любий, спасибі тобі, мій хороший, що б я без тебе робила.
– Давай я відведу тебе в кімнату, відпочинеш трохи. А я поки приберуся на кухні.
– Ти в мене такий турботливий, – промовила мама, подаючи йому слабку, тоненьку руку.
Наступного дня мама почувалася вже набагато краще. Але, зайшовши на кухню, побачила сина, що стояв біля плити.
– А ти чого так рано прокинувся? Давай я зараз швиденько що-небудь приготую.
– Я сам! А ти маєш більше відпочивати, ось сядь краще. До того ж мені не складно вставати трохи раніше.
Цього дня йому пощастило потрапити на пари, мамі вряди-годи не стало погано, і він випитував в одногрупників конспекти, щоб заповнити прогалини в новій темі.
– Як мама? – запитав староста, сідаючи до нього за парту.
– Сьогодні краще, – Тимур не відривав голови від записів, тільки хмикнув невесело: – Я ж прийшов.
– У тебе борги з кількох предметів. Треба буде здати завдання. Інакше точно не пройдеш.
– Ти думаєш, що я цього не розумію? – нервово запитав Тимур. – Але мені як матір кинути, коли їй допомога потрібна?
– Може, раз така справа, візьмеш академ? А наступного року постараєшся знову потрапити в програму.
– Якщо вона буде на наступний рік… Ех, гаразд. Я подумаю над твоєю порадою.
Він і сам не раз замислювався над тим, щоб кинути навчання і піти підробляти. Хоча б на півставки. Плюс удома вчитися виходило погано: мама постійно чогось потребувала, вона часто починала, незважаючи на погане самопочуття, прибирати або готувати, але все так повільно і слабко, що в Тимура серце розривалося від жалості – і він кидався допомагати. Навчанню це, ясна річ, відчутно шкодило.
Минуло кілька днів. За цей час самопочуття Лідії покращилося, Тимуру навіть вдалося здати борги і підтягнути оцінки, і він дуже радів цьому. А одного разу за вечерею похвалився матері:
– Мені вдалося увійти до п’ятірки найкращих студентів!
– Я в тобі не сумнівалася, синку, – мама ніжно поцілувала його в маківку і поставила перед ним кухоль з чаєм, присіла навпроти, підіперши щоку рукою і дивлячись з обожнюванням.
– Це чудова можливість чогось досягти в житті, – захоплено продовжував Тимур. – Заради цього варто постаратися.
– А я… буду тобою пишатися.
У її голосі виразно звучав смуток, але Тимур вряди-годи вирішив його проігнорувати. Можуть же вони хоч один вечір порадіти за нього, а не слухати мамині голосіння. Тим паче що їй ставало краще, з навчанням теж усе налагодилося – чим не привід для радості?
Наступного дня Тимур звично попрощався з матір’ю після сніданку і щойно доїхав до технікуму, як на його телефон надійшов дзвінок.
– Синку… – слабким голосом промовила мама. – Ти знаєш, як сильно я тебе люблю, правда?
Тимур зупинився за метр від ґанку і стурбовано запитав:
– У тебе все добре?
– Так… Просто погано почуваюся. Ох… – і різко замовкла.
– Мамо! – крикнув у слухавку Тимур. – Ти мене чуєш?
Але відповіді не було, лише важке дихання. Він спробував покликати матір ще кілька разів, але вона мовчала… Тимур чортихнувся, востаннє тужливо подивився на будівлю технікуму, важко зітхнув… і, розвернувшись, набрав телефон швидкої допомоги.
– Що сталося? – запитав жіночий голос.
– Я не знаю. Уранці було все добре. Я пішов на навчання. А зараз мені зателефонувала мама. Ми розмовляли, а вона різко замовкла і більше не відгукувалася.
Далі прозвучали стандартні запитання: адреса, вік, чи хворіла на щось. Тимур усе розповів і натиснув на відбій, а сам понісся додому. Він сподівався, що все обійдеться, і це просте нездужання. Тим паче що швидка допомога напевно вже поспішає.
Коли він опинився у дворі, бригади ще не було. Тоді він відчинив двері в під’їзд, підклав цеглу, щоб медики могли безперешкодно пройти до квартири. Сам піднявся додому, двері залишив відчиненими і, не роззуваючись, побіг до кімнати матері. Вона, бліда і змучена, лежала на ліжку з рушником на лобі.
– Із тобою все гаразд? – кинувся до неї Тимур.
– Вибач, що змусила тебе повернутися…
Було видно, що їй важко було говорити.
– Помовчи, – Тимур присів на край ліжка, взяв її за руку. – Скоро тобі допоможуть.
Мама кивнула і перевела погляд на стелю. Тимур сидів з краю, дбайливо погладжуючи її руку. Але ось у кімнату увійшла фельдшерка. Тимур одразу ж схопився і кинувся назустріч.
– Допоможіть, будь ласка! У неї траплялися запаморочення і болі в грудях, але так погано їй жодного разу не було.
– Зараз розберемося.
Маму почали оглядати, а Тимур весь цей час стояв осторонь і спостерігав.
– Збирайтеся! Поїдемо в лікарню, – озвучила вона свій вердикт після недовгих маніпуляцій.
– Навіщо? – здивувалася мама. – Мені вже краще… – і спробувала піднятися на ліктях.
– Мамо, не сперечайся! Тобі вже давно варто було звернутися до лікаря. Речі з собою брати?
– Візьміть поки що найнеобхідніше. Я почекаю вас у машині.
Тимур кивнув і почав збирати в сумку те, що неохоче показувала йому мати. А потім допоміг їй одягнутися, і вони спустилися до машини, що чекала на них.
У лікарні Тимур теж невідривно слідував за нею, проходячи потрібних лікарів і здаючи аналізи. Потім, коли маму відвели в палату, залишився чекати лікаря і поспішив назустріч одразу, щойно його побачив.
– Скажіть, результати вже прийшли? Там же нічого серйозного, правда?
– Кхм, результати… про них я і хотів поговорити. Скажіть, у вашої матері давно почалися такі проблеми зі здоров’ям?
– Місяць точно, – задумався Тимур, – може, півтора. То що там з аналізами?
– Річ у тім, що ваша мати абсолютно здорова. Хоч у космос відправляй. Особливо для її років. Зазвичай я таких пацієнтів відправляю додому і кажу, що їм нема про що турбуватися.
– Не може бути. Вона постійно погано почувається.
– Може, їй просто уваги не вистачає? – усміхнувся лікар. – Воля ваша, звісно, можете ще аналізи поздавати, у приватну клініку звернутися. Але судячи з того, що я бачу – максимум, що в неї може бути – це запалення хитрощів.
– Спасибі вам, лікарю… – розгублено промовив Тимур. – Мабуть, ми поїдемо додому.
Він увійшов до палати і подивився на матір, яка сиділа на ліжку. Вона відразу відвела погляд, зрозумівши, що син знає про її обман.
– Навіщо? – запитав із болем у голосі.
– Я не хотіла, щоб ти їхав… – сказала мама, все ще боячись подивитися хлопцеві в очі.
Тепер, коли все розкрилося, їй було ніяково за свою поведінку, але водночас, якби можна було повернути час назад, вчинила б так само.
– А я хотів кинути навчання, – гірко зізнався Тимур, – щоб тобі допомагати. Ти могла зіпсувати мені життя своїм егоїзмом!
– Я хотіла як краще…
– Краще для кого? Для тебе? – підвищив голос Тимур. – Я не можу жити з тобою все життя! У мене має бути своє життя! Робота, дівчина, врешті-решт! Як ти цього не зрозумієш!
Але мама продовжувала сидіти мовчки, опустивши голову. Їй нічого було відповісти.
– Збирайся, – промовив Тимур, відвертаючись. – Відвезу тебе додому.
Коли вони опинилися вдома, Тимур одразу попрямував до своєї кімнати. Він зібрав речі і зателефонував другові з проханням пожити в нього деякий час, і коли той погодився, вийшов у коридор.
– Ти куди? – стурбовано запитала мати.
– До друга, – буркнув він. – Поживу в нього до наступного семестру, а там у Києв.
– А я?.. Як же я?
– А ти доросла здорова людина, – зло процідив Тимур. – Знайдеш чим зайнятися, – і вийшов за двері.
Минув рік. Тимур вирушив до Києва, як і мріяв, хоча далося це йому з великими труднощами. Щоб не залежати від матері, вечорами підробляв кур’єром.
Гроші, які вона надсилала йому, регулярно відправляв назад. Усе ще злився на ту, яка могла зруйнувати його майбутнє через свою примху. І досі щиро її не розумів.
Він віз чергове замовлення, коли на його телефон надійшов дзвінок із незнайомого номера.
– Слухаю.
– Тимур Сметана?
– Так, я.
– Ви записані як син у телефоні Лідії Сметани. Ваша мати потрапила в лікарню…
“Знову?” – мало не ляпнув Тимур.
Він повертався до рідного міста, сподіваючись, що це не черговий прийом, інакше він ніколи її не пробачить. Але лікар підтвердив – цього разу і справді все серйозно,приступ.Спеціально для сайту Stories
Увійшовши до палати, побачив, як вона лежить на лікарняному ліжку, така слабка й бліда, що в глибині душі знову здійнялося забуте почуття занепокоєння.
– Пробач мене, – прошепотіла мама одними губами. – Я була не права. Не мала права вирішувати за тебе.
Тимур підійшов ближче і присів на стілець.
– Та годі… Що вже тепер. Ти відпочивай, мамо.
Усі дні, що мати перебувала в лікарні, він не покидав її. А Лідія, відчуваючи близькість і підтримку сина, швидко пішла на поправку.
Після виписки вони сердечно попрощалися, і Тимур вирушив будувати своє власне життя, не забуваючи матір і не перестаючи про неї піклуватися. Навіть на відстані.Спеціально для сайту Stories
