Дарина познайомилася з майбутнім чоловіком, працюючи продавцем у квітковій крамниці.
В один із зимових вечорів, прямо перед закриттям, надійшов дзвінок із замовленням:
– Дівчино, терміново потрібен букет найкрасивіших квітів і топпер на кшталт “Для матусі!”.
– Добрий вечір, ми вже закриваємося, ви скоро приїдете? Я можу вас почекати. Який ціновий діапазон?
-Так, вітаю, ціна не важлива! У моєї мами сьогодні ювілей, а я запрацювався і зовсім забув про квіти! Уже під’їжджаю, буду за 5 хвилин.
– Добре. Чекаю на вас.
Варто було дівчині підготувати букет, упакувавши його в красиву слюду і встановивши топпер, як у двері влетів чоловік. Дарина відразу зрозуміла, що це той самий замовник.
– Букет для мами готовий. Оплата карткою?
– Готівкою. Дякую! Без здачі, – обережно поклавши пристойно велику купюру на стіл, він схопив букет і втік.
Через кілька днів він знову зайшов, тільки тепер, щоб познайомитися. Так зав’язалася романтична історія кохання Дар’ї та Микити.
Через кілька місяців Микита запропонував одружитися. Дівчина погодилася.
У Дар’ї нікого не було з сім’ї: мати з батьком пішли з життя, коли вона була маленькою, а інших родичів чи то немає, чи то вони не знають один про одного. Натомість у Микити є молодша сестра і мама, яка жила у великій двокімнатній квартирі з сином. І незабаром Дарина переїхала до них.
Микита намагався зробити все, щоб мамі, Тамарі Ігорівні, сподобалася його майбутня дружина, але жінка була налаштована негативно і щоразу намагалася виставити дівчину в поганому світлі.
Олії у вогонь підливала і сім’я молодшої сестри Микити – Олена з чоловіком Миколою.
Щоб не зробила Дарина, її супроводжували підбивання зовиці. Дівчина ж намагалася не піддаватися і зайвий раз не розмовляла з ріднею нареченого, що ще більше розохочувало їх. Тільки Микита виявився незламним, і ніщо не змогло зломити його почуття.
Виявилося, що і Дарина, і Микита вже довгий час відкладали заощадження, щоб виїхати з цього містечка подалі від такої рідні.
І ось, визначившись із містом, вони зіграли маленьке скромне весілля і рвонули у Дніпро. Зняли однокімнатну квартиру і зажили.
Все йшло не зовсім гладко, провінційних молодят було видно здалеку у великому місті, і мало хто пропонував їм роботу. Але вони впоралися. Здобули додаткову освіту, влаштувалися на роботу.
Незабаром Дарина відкрила свій квітковий магазин, і в них з’явилася на світ донька – Ганнуся.
Тамара Ігорівна після появи онуки одразу розтанула і полюбила невістку як рідну.
Тепер жертвою її осуду і нападок стала донька Олена та її особисте життя, яке було настільки нестабільним, що бідна мати вже заплуталася в її чоловіках. Невдовзі після розлучення Олена вискочила заміж за місцевого ледаря Генку, а наслухавшись від матері, як добре зажив брат, вирішила теж ризикнути, раптом теж пощастить. А якщо що – брат допоможе.
– Братику, завтра буду вже у вас. Ми, правда, з чоловіком і дитиною приїдемо. Ну, ти прихисти на місяць-другий, поки роботу знайдемо, поки квартиру знімемо. Ну, сам розумієш! – зв’язок обірвався, і Микита з відкритим ротом так і залишився стояти в дверях.
– Що сталося? – запитала дружина.
– Оленка їде зі своїм чоловіком і сином – Макаром. Каже, завтра буде. Мабуть, мама їй розповіла, що ми трикімнатну купили… Що робити будемо? – він усе ще був шокований вчинком сестри.
Усі, звісно, і так знали, що безпардонність – коник Олени, але щоб настільки….
Дарина відреагувала спокійно – сама пам’ятала, як важко без підтримки в чужому місті, тому сказала:
– Не переживай. Нехай їдуть. Поживуть у кімнаті, потім допоможемо з’їхати, якщо що, їжі теж вистачить, буде по господарству допомагати.
По приїзду родичи вирішили спочатку відпочити добряче, а потім уже роботу шукати й займатися важливішими справами. Дарина готувала на всіх, але частіше сімейне гніздечко Олени “змітало” все з полиць і столу раніше, ніж інших покличуть на кухню.
“Глисти в них чи що? – щоразу дивувалася Дарина. – Наче з голодного краю приїхали”.
Домашніх справ ніхто не робив: все так само залишилося на Дарині, тільки тепер прання, посуду і прибирання стало втричі більше.
Минуло близько двох тижнів, а родичі й не збиралися шукати роботу та окреме житло. На запитання про це відповідали з образою:
– Ми що заважаємо вам жити? Шкода повітря на нас витрачати, та порожню кімнату? Ми тільки приїхали, дайте розслабитися, і так усе життя робота – дім – робота – дім.
Брат із дружиною намагалися зрозуміти їх, але так і не змогли. Одного вечора Дарина, прийшовши після чергового робочого дня, наготувала вечерю на дві сім’ї і за кілька хвилин знову виявила, що майже все з’їдено. Вона була в люті й покликала на серйозну розмову чоловіка.
– Треба поговорити з нею. Скільки можна вже? Я готую на всіх, а нам навіть не завжди дістається. У них хвороба чи що – чому вони стільки їдять? Ми працюємо як прокляті, а вони тільки й знають, що нажертися досхочу, ноги догори, та пузо чесати! – обурилася Дарина черговою витівкою сестри чоловіка.
– Треба їх якось спровадити звідси. Мені теж уже по горло це все. Учора я зайшов у ванну, а там уся раковина у волоссі та зубній пасті. Сил більше немає, – терпіння Микити теж добігло кінця.
– Гнати їх треба! Але це твої родичі, тому тобі й говорити з ними.
– Давай завтра все їм висловимо, ранок вечора мудріший.
На ранок Олену і Геннадія викликали “на килим”.
Микита почав:
– Так, родичі. Пора б вам уже з’їжджати. Ми думали, що ви якнайшвидше знайдете роботу, квартиру і дитину влаштуєте до школи, а ви навіть і не плануєте, наскільки ми бачимо.
– Микито, ти чого, виганяєш нас із дитиною на вулицю?
– Ні. Ми даємо вам тиждень на те, щоб ви з’їхали і знайшли роботу, інакше – на вихід, – Микита був більш ніж серйозно налаштований.
– Не думала я, що ти таким став. А дитину мені чим годувати? Землею? Хоч у цьому допоможи, – нахабство Олени перевищувало всі очікування.
– Ми дамо вам грошей і продуктів із собою зберемо, – запропонувала Дарина, – а поки ви в пошуках роботи і житла, готуй на свого чоловіка і сина самостійно, за собою все мийте і прибирайте. Ми не в сараї живемо.
– Ти нас що свинями назвала зараз?! – Олена крикнула на Дарину, але та не розгубилася.
– Я кажу так, тому що ви огидно поводитеся! Ви перебуваєте в гостях, а відчуття, що у себе вдома. У ванну після вас заходити страшно, посуду – три раковини. Жах!
– Усе, досить, – Микита спробував заспокоїти розбурханих жінок. – Я сподіваюся, всі все зрозуміли, і все буде добре. Так?
– Так, – крізь зуби пробурчала Олена, взяла чоловіка під руку і пішла в кімнату.
Наступного дня обидва родичі залишили квартиру рано вранці і прийшли тільки пізно ввечері.
– Ну як справи? – запитав Микита, зустрічаючи сестру із зятем на порозі.
– Як, як? Нормально.
А ти все чекаєш і сподіваєшся, що ми якомога швидше з’їдемо?
– Дурниці не кажи. Я просто цікавлюся, – він знизав плечима і, йдучи на кухню, запитав. – Вечеряти будете?
– А на нас теж готували? – з надією запитав Геннадій.
– Звичайно, вас увесь день вдома не було. Дитину вашу ж ми не залишимо голодною, – з гордістю і насмішкою відповів Микита.
Незабаром Олену і Геннадія запросили на роботу санітарами в різні лікарні, ті погодилися і гордо заявили про це Микиті і Дарині. Ті тільки пораділи за них, знайшли їм квартиру й оплатили перший місяць. У день заселення Олена заявила те, на що всі вже чекали:
– А на перший час скільки даси? А продуктами поїдемо закуповуватися разом чи ми недоїдки ваші доїдати будемо?
Микита мало дар мови не втратив.
– Оце нахабство, сестричко. Хоч спасибі сказала б. Ми коли сюди приїхали, нам ніхто не допомагав і навіть “недоїдки” не давав. Ми вам квартиру зняли? Зняли. Продуктів які були – з дому зібрали. На перший час твоєму Генці дав уже.
– Що ти починаєш? Дякую. Одразу б сказав, що в нього все, – поскакалала Олена до свого чоловіка ділити гроші.
Здавалося б, усе добре. Докучливі родичі з’їхали, квартиру вимили, тільки от дзвінки з вічними “позич, допоможи, підкажи” не закінчувалися.
І ось одного разу посеред ночі пролунав дзвінок на телефон Микити:
– Ало. Це поліція. Ви старший брат Олени Вікторівни?
– Так, що сталося? – Микита злякався від почутого.
– Ми знову знайшли вашу сестру в непристойному стані, не можемо додзвонитися до її чоловіка.
– Господи, я зараз приїду, надішліть адресу.
Микита рвонув за сестрою у відділення поліції.
Забравши Олену, Микита відчув іспанський сором за її поведінку, стан і зовнішній вигляд: рвані капронові колготки, коротка червона спідниця зі зламаною блискавкою на боці і брудна жовта куртка, під якою виднівся чорний бюстгальтер.
З’ясувалося, що це вже не перше потрапляння Олени у відділення, і щоразу це було через її неправильний спосіб життя. З цієї ж причини Геннадій, як виявилося, давно з’їхав і не спілкується з нею і дитиною. Син весь час перебував у сусідів, які розповіли Микиті, що Олена не платить уже другий місяць за квартиру, і господар дав їм три дні, щоб вони з’їхали.
Микита забрав сестру і Макара до себе додому.
Дарина, почула всю історію,і їй стало шкода малюка, і запропонувала чоловікові альтернативу:
– Любий, давай залишимо Макара в себе? Хлопчик він тихий, ласкавий і рідний все-таки. З Оленою або батьком він точно пропаде. Так, і з Ганною вони добре порозумілися, вона його відразу стала “братик” називати. Кімната в нас є, фінансово теж можемо собі дозволити. Оформимо опіку, а Оленку – відправимо додому. Нехай там творить, що хоче.
– Спасибі, люба, що готова прийняти і виховати племінника, – розчулився Микита і притиснув до себе дружину.
Вранці Олена приготувалася до очікуваних претензій брата і напала перша:
– Ну, що знову? Нотації читати будете? Я доросла жінка і можу дозволити собі зайвого у свій вихідний! – не давши й слова сказати братові з невісткою, випалила горе-мати.
– Зайвого – це не те слово. Ти взагалі в курсі, що тебе звільнили з роботи вже як тиждень? – обурилася Дарина.
– Я знаю, ось і відзначаю, – гордо заявила Олена і, потираючи очі, застогнала.
– Ой, а є газована вода? Голова болить, немов зараз розколеться.
– Ти що собі дозволяєш?! Думала, виросла – все можна? У тебе дитина не нагодована, за квартиру платити нічим! – голос Микити стає дедалі голоснішим.
– Так забери її собі! Теж мені, вчитель, – від цієї фрази Микита впав у ступор.
– Заберемо. Поїхали оформляти опікунство, – наполегливо сказала Дарина.
– Скільки я за це отримаю? – запитала Олена.
– Що?! Та я тобі зараз…! – Микита замахнувся на сестру, але дружина не дала йому це зробити.
– Ходімо. Дорогою домовимося, – дружина повела чоловіка в передпокій і спробувала заспокоїти.
Після завершення процедури з оформлення опікунства над Макаром (що з неодноразовими приводами матері було не так складно, хоч і зайняло не один день), Олена залишилася задоволена вирученою за сина сумою і сіла на поїзд до свого рідного селища.
Подружжя з полегшенням видихнуло і в надії, що це кінець, пішло додому з тортом.
Не довго їхнє щастя тривало.
Виявилося, що Олена, приїхавши в рідне село, не пішла одразу додому, а рвонула до своїх друзів – відзначати “свободу”.
І відзначала до тієї пори, доки в неї не закінчилися кошти.
Протверезівши, вона з’явилася до матері, і на запитання Тамари Ігорівни:
“Де Макар?!” – Олена почала жалібно скиглити і плакатися, що брат вигнав її, забрав усі гроші, дав тільки на квиток до дому. А найжахливіше, що вони з дружиною нацькували на неї органи опіки і залишили Макара собі.
Тамара Ігорівна була в шоці. Такого від сина з невісткою вона не очікувала.
– Синку, що ж ви робите! Рідну сестру вигнати і насильно відібрати дитину – це гидота! – кричала їм у слухавку мати.
– Мамо, що ти кажеш? Усе зовсім не так було! – Микита з Дариною намагалися порозумітися, але Тамара Ігорівна була налаштована категорично проти подружжя і не була готова їх вислухати.
Микита з Дариною такого повороту подій ніяк не очікували. Мати з Оленою постаралися розповісти свою історію всім жителям селища, які безперебійно дзвонили і писали подружжю про те, які вони “безсоромні тирани” і що у них “ні сорому, ні совісті”. Ті зі свого боку спочатку намагалися закликати їх до здорового глузду, але зрозуміли, що їхню правду ніхто не хоче слухати. Тож єдиним виходом залишилося – обірвати всі зв’язки з минулим, змінити номери і забути про це, як про страшний сон.
Іноді Дарині було соромно, що зв’язавшись із нею, чоловік мимоволі залишився без рідні. Своєї вона позбулася з об’єктивних причин і завжди хотіла мати велику сім’ю. У Ганнусі та Макара є бабуся, але вона слідом за Оленою проклинає їх із чоловіком.
Молода жінка розуміла, що вона особисто ніяк не винна в поведінці Микитиних родичів, і була впевнена, що вони з чоловіком зробили правильний вибір, відмовившись від будь-якого спілкування. Але совість часом мучила.
Тамара Ігорівна врешті-решт почула сина з невісткою, надивившись на неадекватну поведінку доньки, і поїхала до них. А Олена, разом з усіма родичами, залишилася там же і продовжувала поливати брудом Микиту і Дарину. Але їм було вже все одно. Навіть Дарині.