Я заміж вийшла у 18 років. Чоловіком моїм став однокласник. Ми товаришували з дитинства. За півроку я дізналася, що при надії.
У нас були важкі часи (у фінансовому плані), але про те, щоб позбутися дитини, мова не йшла. Через 8 місяців на світ з’явилася дівчинка, якій чоловік дав ангельське ім’я.
Вона справді була схожа на маленького ангелочка: світле волосся та блакитні очі. За характером дочка була спокійною дитиною і я дякувала Богові за такий подарунок. Чоловікові довелося кинути навчання та влаштуватися на роботу. Я тим часом взяла академічну відпустку і сиділа з дитиною до 1,5 років. Тоді я паралельно займалася донькою і вчилася.
Все почало налагоджуватися, але тут ми дізналися, що я знову ношу дитинку під серцем. Після сімейних зборів чоловік сказав, що ми залишимо цю дитину.
Довелося піднапрягтися ще сильніше. Коханий цілодобово пропадав на двох-трьох роботах, вдома я його майже не бачила. Жили ми тоді у квартирі, яку йому виділили від заводу. Але грошей все також не вистачало, адже незабаром на світ з’явилася друга дитина.
Я перейшла на заочну освіту і важко отримала диплом: важко було одночасно няньчитися з двома дітьми, вести домашні справи і гризти граніт науки.
Але навіть попри це ми впоралися. Коли дочка пішла до школи, а син ходив уже в садок, я нарешті змогла влаштуватися на роботу за фахом та допомагати чоловікові.
Наше матеріальне становище стабілізувалося, тим більше, ми вже були законними власниками квартири. Справи пішли вгору, і ми щоліта могли собі дозволити путівку на море.
Коли мені стукнуло 30 років, доля нам подарувала ще один подарунок – третю вагітність. Як ми з усім упоралися тоді, досі не розумію.
Я знову засіла вдома за пранням та годування м: багатодітна сім’я – це була казка. Діти потроху почали дорослішати.
Молодша дочка пішла у перший клас, коли старша навчалася у випускному класі. Грошей не вистачало катастрофічно, але ми з чоловіком якось викручувалися. То позичали гроші у знайомих, то брали кредит, то знаходили підробітки. Ми щохвилини думали про дітей та про їхнє майбутнє, хотіли, щоб у них була перспектива гарної освіти та роботи.
Вже на третьому курсі інституту старша дочка заявила, що виходить заміж. Ми з чоловіком мало не посивіли, але подітися було нікуди. Її обранцем виявився непоганий хлопець із пристойної сім’ї, тому ми благословили дочку на шлюб.
Звичайно ж, довелося серйозно витратитися на весілля та інше. Надалі допомогли дочці та зятю з покупкою квартири. Адже ми, як ніхто, інший розуміли, що без особистого житла нормального сімейного життя у дітей не вийде.
Тим часом виріс і синок. Він чудово бачив, як я та тато допомагаємо сестрі. Тому після закінчення школи зажадав, щоб йому теж купили особисту квартиру. Діватись не було куди, адже в нашій сім’ї у всіх дітей рівні права. І якщо комусь щось купується, значить, те саме треба подарувати й іншій дитині. Чоловік оформив на себе черговий кредит і купив однокімнатне житло середній дитині.
Молодша дочка не стала просити у нас квартири. Вона просто захотіла полетіти вчитися за кордон. Як важко не далося мені це рішення, але я погодилася на навчання дочки. Освіта там коштує шалених грошей, тому ми продали свою машину та сплатили рік навчання дитини в інституті.
Час молодості пролетів швидко. Про те, що я та чоловік, стоїмо на порозі старості, ми зрозуміли лише тоді, коли він зліг з приступом. Мені довелося втекти з роботи за півроку до виходу на пенсію.
Спочатку взагалі не відходила від ліжка коханого: і годувала його, і мила, і виводила на вулицю прогулятися. Через місяць йому стало краще і я трохи зітхнула.
Найприкріше те, що за весь час хвороби батька, жодна наша дитина не приїхала його провідати. Старша донька кілька разів подзвонила і поскаржилася, що нічого не встигає: будинок, робота, чоловік.
Скільки б я не дзвонила синові, він взагалі не піднімав слухавку. Досі не передзвонив, хоча одна моя знайома нещодавно розповідала мені, що бачила його у супермаркеті з якоюсь подругою.
Вони йшли і сміялися на весь магазин із пляшкою алкоголю та ананасами. А молодша донька просто не змогла покинути навчання, щоб прилетіти та відвідати своїх батьків.
Ось так на старості років вийшло, що маючи трьох дітей ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібні. Як працювали і допомагали їм фінансово, так вони з нами спілкувалися.
А тепер коли нам потрібна хоч якась підтримка – діти випарувалися. Живемо і сподіваємось тільки один на одного, більше у нас немає нікого.
