Так вийшло, що Тетяна у свої невідомо скільки років була сама. Ні, був час, коли вона була не сама, але це було так давно, що їй стало здаватися ніби вона була самотньою від самої появи на цей світ. Тетяна вважала себе жінкою сильною і сприймала самотність, як тест на стійкість.
Вона не сумнівалася, що на відміну від багатьох, проходить його впевнено, не дозволяючи собі змінитись, а тим більше скотитися в психологічну яму. Вона читала різні розумні книги, розуміла про що йдеться в них і це надавало їй ще більше впевненості.
Одного разу після роботи до неї підійшла одна з колег і сказала, що та дуже змінилася, почала кричати на всіх. Тетяна здогадалася, що її співробітниці мало не жеребом обрали ту, яка мала їй про це сказати. За кілька днів перед телевізором вона раптом зрозуміла, що вже півгодини сидить у кріслі і плаче.
Почало згадуватися багато іншого про себе за останні місяці; вийшло чесно подивитися на себе і Тетяна зрозуміла, що треба щось робити із собою. Психолог був дивним. Одягнений він був у зелений рваний халат, у деяких місцях із різнобарвними латками.
На голові такий же дірявий бежевий ковпак, а на ногах різні кеди – обидва ліві. Тетяні без подиву подумалося, що в неї і не може бути якогось іншого психолога. Лише такий – схожий на її життя. Тетяна довго розповідала про себе, свій стан, про своє життя. Психолог мовчав.
Вона очікувала, що її відправлять до спеціалізованого закладу, де не питають про сни, не пропонують помити посуд, розвіятися або ще гірше – взяти себе в руки. Психолог знову нічого не відповів. Він стояв до Тетяни спиною і дивився у вікно.
І коли Тетяна вже була готова обуритися, він обернувся і спитав, а що з цього приводу думає її кіт. Вона спочатку не зрозуміла і дуже здивувалася. Звичайно кіт нічого не відповідав на скарги Тетяни. Психолог підійшов до Тетяни і почав цитувати Юнга.
Тетяна засміялася неприємним грудним сміхом. Але психолог зовсім не зніяковів. Він дивився на Тетяну та посміхався. Вона розгубилася, а він дивлячись їй у вічі посміхався все сильніше, ніби чекаючи від неї того ж. І тут Тетяну осяяло – та це ж сам Карл Густав Юнг перед нею. Але ж як так?
Він посміхнувся і сказав, щоб вона заходила назад, коли виходить з себе, і зник. В кабінеті раптом нікого не стало. Карл Густав Юнг зник прямо в костюмі та кедах. Тетяну це не здивувало. “Якщо людина померла – подумала вона – то не може ж вона бути завжди. Ось узяв і кудись подівся”.
Коли Тетяна прокинулася, то вже давно був ранок. Після того сну вона декілька вечорів Тетяна займалася тим, що намагалася вийти з себе і назад не повертатися, але нічого не виходило. Надовго її не вистачало – вона швидко поверталася назад.
І коли вона вже збиралася кинути цю справу, раптом у неї вийшло. Ось так просто, прямо перед нею, зовсім поруч, у променях заходячого сонця, раптом стояла вона ж – така сама. Може трохи молодше. Вони мовчки, довго й ревниво розглядали одне одного. Потім трохи поговорили. І о диво!
День за днем на душі стало ставати все світліше і світліше. Неврози поступово відступали, а хвилини гарного настрою почали приходити частіше. Тепер, коли Тетяна сердилась чи створювалася якась конфліктна ситуація – вона як і раніше виходила з себе, але тепер уже могла дозволити собі не поверталася назад.
Йшла додому займатися домашніми справами чи кавою, залишаючи свою нову подругу розбиратися в проблемі. Як виявилася вона-друга, мала характер не схожий на неї – не конфліктний і веселий. Вона подобалася оточуючим і вміла з ними ладнати.
І що найдивовижніше – це теж була вона, але тільки інша. Звичайно, все було не так гладко, особливо в побутовому плані. Зжитися з іншою людиною завжди нелегко, навіть коли ця інша людина – ти сама. Ця вона-друга користувалася її косметикою і привчити не брати помаду вартувало зусиль.
А засинання так взагалі іноді перетворювалося на цілу виставу. Ця друга Таня могла легко розштовхати нашу Тетяну за північ і розповідати щось, але заснути зазвичай Тетяна не могла. Лежала з розплющеними очима і дивилася в стелю. Вона ніколи не могла подумати, що в ній живуть двоє людей.
З різними характерами, поглядами, примхами нарешті. І що в цьому немає нічого поганого, навпаки – це чудово та здорово! І що найважливіше – це нормально. Треба тільки не боятися… Треба тільки не боятися… А невдовзі у її житті з’явився Володимир.
Він казав, що працює у сусідньому «крилі» їхнього нескінченно-довгого офісу, і що вони бачили один одного й раніше. Тетяна його не пам’ятала. На першу зустріч він приніс квіти. «Так, вже…» – «отруйно» подумала Тетяна, але терпіла все побачення і навіть дозволила провести себе додому.
Володимир мав економічну освіту, говорив занудно, ніби не своїми словами, губився – вона це бачила і відчувала… Будь це років п’ять тому – вона хоч би з жалю якось допомогла б йому, але тепер їй було все одно. Вона вже не відчувала себе самотньою і не розуміла, навіщо ходить на зустрічі з ним.
Але часто все виявляється не таким, як видається з самого початку. Того літнього вечора вони сиділи в парку на лавці. Тетяна дивилася на Володимира, як завжди не слухаючи. Їй було нудно. І щоб якось скоротати час вона подумки уявляла всякі дурниці, так якби вони жили разом.
Ось вона лежить морською зіркою посеред ліжка, а Володимир стоїть над нею з валізою в руці і з ручкою за вухом. Наприкінці паркової алеї Тетяна обернулася. Таня та Володимир сиділи на лавочці і про щось жваво балакали. Хоча ні – тепер говорила тільки Таня, а Володимир мовчав і слухав.
Вона подумки поспівчувала Володимиру, але за хвилин двадцять, після того як Тетяна прийшла додому і тільки почала мити посуд, раптом пролунав стукіт у двері. Вона подумала, що то повернулася з парку Таня, але на порозі стояв… Володимир.
«А..а, де Таня?» – запинаючись, запитала Тетяна і тільки в наступну секунду подумала про те, наскільки безглуздо і дивно прозвучало її питання. Але, на диво, Володимир спокійно відповів, що залишив їх вдвох на лавці. Він теж, як і Тетяна, вмів виходити з себе і не повертатися…
Вони почали говорити. І проговорили довго-довго… Слово за слово ставало легшим і незабаром обом стало здаватися, що вони знають один одного дуже давно. Перед Тетяною була неначе інша людина. Говорили багато про що. Тетяна про те, як їй важко було останні роки; що вона хоче дітей…
Володимир про те, що Тетяна подобалася йому дуже давно і він все ніяк не наважувався підійти до неї. Тетяна відчула, що в неї в середині прокидається щось таке, чого вона не мала дуже давно. Чим не диво? Ближче до ночі в квартиру шумно і радісно зайшли вони ж, але ті інші — з парку.
Вони обнявшись, заглянули на кухню. Пили чай. Тепер більше мовчали, але обом було добре. Як кожному з нас, коли поряд людина, яка тебе розуміє, або хоч би ти думаєш, що розуміє. Тільки Макс, сидячи біля холодильника і підібгавши хвіст, дивився на це все по-котячому байдуже. Він не розумів, що й у нього тепер починається нове життя…
