Історії про дружбу

Сміх сміхом, але того дня я одразу зрозумів і сто разів згодом переконувався ось в чому

Було це десь у середині нульових. Я тільки-но перейшов працювати в нову телекомпанію, і мій перший день роботи припав на невеселий корпоратив з нагоди Дня захисника Вітчизни.

Мене ніхто не знав, я нікого не знав, ось, думаю, під час корпоративчика то і познайомимося.

За столом зібрався трудовий колектив майже у повному складі. Почалися тости за армію, за чоловіків, за жінок, які чекають на чоловіків з армії, ну і все в такому ж дусі.

А оскільки я ніколи в житті не куштував жодного алкоголю, то все більше налягав на шашлики та томатний сік, люди швидко помітили, що новий режисер зовсім не п’є, і поцікавилися: «За кермом?».

Настрій у мене був грайливий, до того ж, у незнайомій компанії я не хотів видавати справжньої причини моєї тверезості, і я вирішив подуріти:

– Так, ви знаєте, так іноді хочеться згадати молодість, випити, розслабитися. Тим більше, у такий день, а тим більше за знайомство.

Але тут така справа: коли я служив в армії і ось-ось уже збирався звільнятися, ми з друзями-дембелями роздобули самогон і після відбою закотили прощальну «вечірку».

Коротше, під ранок нас упіймав наш капітан – командир роти. Лютий був чоловік, але справедливий.

Ми, звичайно, розуміли, що сьогодні ж замість дембеля всі дружно вирушимо на гауптвахту і побачимо своїх матерів тільки після Нового року. А капітан раптом і каже:

– Жаль мені вас, дурнів. Гаразд, давайте так: якщо кожен із вас дасть мені слово, що більше ніколи в житті не вип’є спиртного, тоді я забуваю про ваше пияцтво, а ви йдете в казарму спати і на днях спокійно роз’їжджаєтеся по будинках. Вирішуйте. Звісно, ​​ми всі дали своє слово. Усі, крім одного.

І ось минуло вже понад двадцять років, як я не можу випити. Жахливо прикро, але поки що тримаю слово.

А куди подінешся? Адже за язик мене ніхто не тягнув. Публіка дуже здивувалася і після паузи вразно заговорила:

– Яке, блін, слово? Та пішов він. Подумаєш… Адже двадцять років минуло! Я б тільки дембельнувся і відразу б цьому капітанові надіслав фотку, як я вживаю.

Старий, ти серйозно? Забий! Адже тобі двадцять років всього було. Подумаєш, слово дав, та мало хто кому якісь слова давав.

Та капітанові цьому на твої обіцянки чхати давно. Півжиття минуло. Я як юрист говорю – він скористався вашою тупиковою ситуацією та уклав завідомо фіктивну угоду. Так що давай випий і забудь.

Я заперечив, що це був наш усвідомлений вибір, адже той, який капітанові не став нічого обіцяти, наступного ж дня і справді застряг ще на два місяці. Хтось сказав:

– Потрібно відшукати цього капітана, поговорити з ним по душам, може він піде назустріч і дозволить забрати твоє слово. Не звір же. Адже двадцять років теж чимало. А?

– Так, біда. Прикро в двадцять років так відрізати собі шлях. А тепер навіть келишок дорогого червоного не випити. Але робити нічого, обіцянка є обіцянка, – поспівчував інший.

З того часу минуло багато років. Сміх сміхом, але того дня я одразу зрозумів і сто разів згодом переконувався, що з усього народу в тій телекомпанії я міг довіряти лише тим, хто радив знайти капітана чи сумував з приводу дорогого вина, а ось на тих, хто радив плюнути та забути про свої клятви, я ніколи не міг покластися.

Вам також має сподобатись...