Стою у пробці. У сусідній машині сидить середнього віку фарбована блондинка. Вікно у неї відчинене. Тому чую дзвінок телефону десь у неї у сумочці.
Вона бере трубку:- Так, зая. Що??? Ну як же ти, мій зайчику, туди потрапив? Як ногу зламав? Золотце моє, дуже болить, так?
Ти в якій лікарні? Я тільки на роботу зараз забіжу, шефу все поясню і спробую відпроситися, кричати буде, може звільнить, але то нічого, це ж для тебе все.
Слухає відповідь і кілька разів схлипує. Потім продовжує:
– А в тебе ніжка вже в гіпсі, так? Котик, хороший мій, ну давай я приїду! На таксі дістанешся? Що? Та яка дача, рідний мій!
Взагалі забудь зараз про це! Плювати на цю безглузду дачу! Ми з мамою потім усе там самі скопаємо і посадимо.
Ти про себе думай, котику мій! Бідолаха… Та як же ти так? Ноженьку зламав… Що? Ах ти мій хороший!
Звичайно! Ще як люблю! Ти в мене найкращий, мій золотий! Що? Ще й як розцілую! Ти лише обережно! Гаразд? Так. Бувай!
Вимикається. Тут же дзвонить знову.
– Мама? Уявляєш, мій “коза чоловічого роду” ногу зламав! Тварина така, рогата! Ну яка тепер дача? Хто грядки копатиме? А дерева обрізати?
Мамо, я зла, як мегера! Закопала б його на тій дачі з тією ногою! Гаразд, я до роботи під’їжджаю, у нас зараз з дівчатами невеликий сабантуйчик, пам’ятаєш? Відзначаємо Машкині іменини. Бувай! Подзвоню ще!
