Насамперед, напевно, треба сказати, що сама я із села. Не люблю міське життя, хоч би що. Чисте повітря, велика кількість свіжих овочів і фруктів, неквапливий темп життя і прості люди — ось що мені подобається в сільському житті.
Після того, як моєму синові виповнилося 8 років, від нас пішов його батько. Пішов до речі до міської жінки. Сказав, що так буде простіше: у неї своя квартира і роботу можна знайти.
До того ми жили в будинку з моєю матір’ю. Звичайно, не пентхаус, але все-таки будинок. Із землею і навіть невеликим господарством.
Розлучення відбулося близько 15 років тому. Мені тоді було 40 років. Зізнатись, я не особливо переживала з цього приводу, бо звикла, що в селі не пропадеш.
Почуття до чоловіка згасли вже давно, якщо взагалі були, так що даремно сліз лити не було причин. Але маленькій дитині потрібна була турбота та догляд. А без коштів про це не могло бути й мови.
На селі, нажаль, заробити неможливо. Принаймні, якщо ти не голова сільради чи щось таке. А моя однокласниця якраз нещодавно повернулася із заробітків. Прожужала всі вуха, як здорово в іншій країні, які високі там зарплати, а люди набагато добріші за наших.
Як ви розумієте, це змусило мене замислитись. Багато ж безсонних ночей я провела, уявляючи, як приїду додому з грошима, зберу сина до школи, радітимемо життю і ні про що інше не думатимемо. Мрії.
Через півроку, зібравши буквально все, що в мене було, я таки поїхала на заробітки. Італія, звичайно, сонячна країна, але на мене там чекала тільки робота.
Не довго розповідатиму вам про те, як я вчила мову, за фактом перебуваючи вже одна в країні. Як мене пограбували через рік і я заливалася сльозами вночі. Як відганяла «кавалерів», які клялися у вічному коханні.
Два роки пролетіли дуже швидко. Але, виявилося, що грошей я накопичила зовсім мало. На мене з сином та мамою вистачило б ненадовго. І це навіть, якщо жити не на широку ногу.
Тоді було вирішено залишитись ще ненадовго, а потім і ще. У результаті я пропрацювала закордоном понад 13 років. За цей час син вивчився, подорослішав та знайшов собі наречену. Я постійно надсилала мамі гроші, так що вони ні чого не потребували.
Крім того, вирішено було не відкладати гроші в банк, а докупити ще трохи землі біля нашої ділянки і, потихеньку, будувати великий, гарний будинок. Я хотіла приїхати додому якраз після завершення будівництва.
Що сказати, зі своєю свахою та невісткою я була знайома вже давно: ми спілкувалися через відеозв’язок, через інтернет. Міські, але начебто люди непогані. Син вже виріс і був зі мною дещо апатичний. Але я цього не помічала: вік такий та й не бачилися довго. Приїду і все стане на свої місця.
Весілля було на рівні. Було багато гостей, з яких я, ясна річ, знала лише небагатьох. До речі, свято я сплатила практично самотужки. Сім’я нареченої не мала грошей, але мені це було не в тягар. Єдиний син одружується!
І ось, вже після всіх урочистостей підходить до мене сваха і питає, коли, отже, я збираюся назад в Італію повертатися. Я, природно, говорю, що мені не потрібно: все що хотіла, я вже заробила. Пора б і відпочити. На що вона відповіла, мовляв, звичайно. Це правильно.
А трохи пізніше я стала мимовільним свідком розмови, між свахою та її дочкою, що треба б мене визначити якось у старий будинок моєї мами, адже я залишаюся. Тільки меблі зайві забрати в новий будинок, адже ще мало чого купили. Нам із мамою, виходить, вистачить і так.
Виходить, я всі ці роки працювала не покладаючи рук, щоб мій син жив там із дружиною і тільки так! Але ж у будинку місця море! Я була на 100 відсотків впевнена, що ми там житимемо всі разом, адже заради цього і були всі мої зусилля.
Але, простеживши за ставленням рідної дитини, я раптом зрозуміла, що він і сама не проти так жити. Як це невдячно з його боку.
Тепер думаю поїхати назад на заробітки. Там у мене залишилося кілька подруг, попрошусь жити до них. Грошей не висилатиму, вже всі дорослі. Це просто нечувано – використовувати рідну матір як ломового коня. А ви що порадите, дорогі? Може, я не розумію чогось і все так і має бути?
