Свекруха пішла до нотаріуса і оформила заповіт. Все віддала молодшому синові, а моєю чоловікові нічого. Ну то її право. Сім’ю молодшого сина вона завжди більше любила, то ж ніхто не здивувався. Чомусь ми їй завжди були не милі.
Свекруха завжди казала, що я занадто гонорова, але я просто не вмію робити так, як інша невістка. Вона і подарунки їм дорогі завжди дарує, а мені якось сукню принесла. У молодшого брата дружина хитра, грає на її почуттях, а я не можу так. Відчуваю несправедливість.
Я не можу сказати, що свекрух погана чи щось таке. Просто норовлива і щодо своїх уявлень безпринципна, має бути все, як вона скаже. Спочатку настільки нав’язувалася, що я іноді насилу себе стримувала.
Я розумію, мамо, турбота і таке інше. Але ось у мене теж батьки є, вони чомусь не вважають за потрібне свої правила диктувати. Так ось про сукню. Ви б подивилися на неї. Не знаю, звідки вона її взяла. Може, якась її стара, з неї ж станеться, може, й купила. Негарне, без смаку.
Як вона собі уявляла, що я її носитиму? Загалом відмовити незручно, комусь подарувати – соромно. Винесла на смітник. Думала, забере хтось, але воно таке “шикарне”, що навіть безхатьки посоромилися взяти.
Вона там провисіла десь тиждень, і тут свекруха знову прийшла і побачила. Істерику влаштувала. Я нічого їй не пояснювала. Може, звісно, і треба більше шанувати, але я так не вмію.
Чоловік до цього спокійно ставиться, підтримує мене. Нічого, переживемо. Як уже казала, у мене також батьки є. І добре б тільки мене свекруха не любила, син її тут до чого? Тикає і йому тепер цією сукнею. Наче спадщини недостатньо!
Та ще й за очі обмовляє нас. Свекруха каже, що у старшого сина дружина не така, мовляв, спадщиною вона його хоче покарати за такий вибір. Начебто тою сукнею вона хотіла мене задобрити. Ну не вдягаю я таке, не подобається. Навіть якщо вона дуже дорога, але ж не в грошах справа.
