Машина сина в’їхала у ворота в суботу близько полудня, і з неї, наче горох із стручка, посипалися люди. Ілля, Неллі, незнайомі хлопці з дівчатами, чиясь дитина з самокатом. І одразу стало гамірно.
– Мамо, привіт! – Ілля на ходу поцілував мене в щоку. – Ми ненадовго, шашлик посмажимо й поїдемо.
М’ясо вони привезли. А хліб, сіль, цибулю, овочі, посуд, мангал, дрова, серветки та місце – все це, як завжди, знайшлося у мене.
Я працюю продавчинею в продуктовому магазині, цілий день на ногах, і моя дача — єдине, заради чого я живу з весни до осені. Клаптик землі під Кам’янським, який я облаштувала сама, без чоловіка. Ми з ним розійшлися, коли Ілля ще був школярем.
Кожну грядку тут я перекопала своїми руками. Руки в мене від землі та роботи обвітрені, шорсткі, в тріщинах, взимку не відмиваються. Зате на моїх грядках росте те, чого в магазині не купиш.
І помідори розміром з кулак, і цукрова полуниця розміром з половину долоні, і флокси, яких ні в кого в окрузі немає.
Я цим потайки пишалася.
Я зраділа синові. Я завжди радію йому. Весь тиждень я чекала цих вихідних, як свята. Думала: ось зберемося, посидимо, поговоримо по-людськи. Адже я сумую за Іллею, він уже давно живе своїм життям, заїжджає рідко, у нього ні на що немає часу.
Вони влаштувалися в альтанці. Хлопці увімкнули музику, дівчата розклали на столі свої телефони, поставили пляшки. Дитина помчала на самокаті прямо по доріжці між грядками, ламаючи кріп.
Ілля розпалив вогонь. Далі все пішло звичним чином:
– Мамо, а де шампури?
– Мамо, а соус є?
– Мамо, а хліб поріж.
– Мамо, а у нас стаканчики закінчилися.
Я нарізала, носила, подавала, підкладала. Бігала від мангала до будинку й назад. До вечора спина боліла так, що аж плакати хотілося, не розігнутися. А компанія їла, пила, реготала й знімала веселощі на телефони.
Я жодного разу не присіла. Принеси, віднеси, наріж, розігрій. У магазині я хоч за прилавком стою, а тут носилася по всій ділянці з важкими мисками. Ніхто не запропонував допомогти, ніхто навіть не помітив, що я не сиджу з усіма за столом. Їм це й на думку не спадало. Мати — це ж мати.
До вечора вони зібралися. Ілля обійняв мене у дверях.
– Ну все, мамо, дякую, класно провели час. Наступних вихідних, може, знову заскочимо, ти не проти?
І поїхали. А я залишилася.
Залишилася з горою посуду в тазу, з залитою жиром альтанкою, з брудним мангалом і з поламаним кропом. Я мила тарілки в темряві, при світлі лампочки над ґанком, і казала собі: ну нічого. Зате син приїжджав.
Холодильник вони вичистили дочиста, з’їли котлети, які я приготувала собі на тиждень, і салати. Банку малинового варення Неллі сунула в сумку, навіть не запитавши.
Я відскрібала пригорілий жир і підраховувала, у скільки мені обійшовся цей синівський вихідний. Виходило — добру половину зарплати, а спину тепер мені не розігнути до понеділка.
Через вихідні вони приїхали знову. І вже не малою компанією, а цілою зграєю, двір був ущерть заповнений. Багатьох я бачила вперше. Вони привітно віталися зі мною і одразу ж забували, хто я така.
Привезли з собою музику та ящик пінного. Розсілися в альтанці, ніби в кафе, де офіціантка ось-ось підійде й прийме замовлення. Офіціанткою була я.
Тоді я спробувала заговорити з Іллею. Підійшла до сина, коли він крутився біля мангала:
– Ілюшо, може, допоможеш мені трохи? Картоплю давно пора підгорнути, я одна не встигаю. Ви молоді, у вас це займе пів години, а мені буде легше.
Він подивився на мене так, ніби я сказала щось безглузде.
– Мамо, та яка там картопля? Ми ж приїхали відпочивати. Цілий тиждень ґарували, маємо право.
Цілий тиждень ґарували А я, виходить, відпочивала, між змінами в магазині та цими грядками.
Я хотіла заперечити, що після зміни, простоявши весь день на ногах, я ще до темряви копаюся в землі, щоб на їхньому столі була свіжа зелень. Що мій «відпочинок» — це друга робота, тільки без зарплати й без права сказати «не хочу». Але не стала.
Відійшла, стала біля паркану й дивилася, як чужі мені люди топчуть траву, спалюють моє вугілля, їдять з моїх тарілок. І думала: я тут не господиня й не мати. Я прислуга. Безкоштовна, безвідмовна, з посмішкою.
Неллі того дня командувала на кухні так, ніби завжди тут розпоряджалася. Діставала мої банки, відкривала мою консервацію.
– Свекруха не збідніє, – казала вона подрузі, – у неї цього добра повний льох.
Я чула. І промовчала. Знову промовчала.
Вночі, помивши чергову гору посуду, я сіла на ґанок і вперше подумала не «зате син приїжджав», а зовсім інше: «А навіщо мені дача, на якій я ґарую для чужих людей?»
Думка була гірка й ясна. Вона не відпускала.
В останній раз вони нагрянули в серпні без попередження і знову цілою юрбою.
Я якраз знімала білизну з мотузки, коли у двір увірвалася юрба з пакетами. Ілля по-господарськи кивнув мені, мовляв, займайся, мамо, своїми справами, і компанія розійшлася по ділянці.
Хтось припаркував машину прямо на моїх помідорах, розчавивши колесами цілу грядку. Ніхто навіть не помітив.
Я пішла в будинок по таз. І за привідкритими дверима альтанки почула розмову. Розмовляли Неллі та одна з нових дівчат.
– Слухай, а у вас зручно, – говорила дівчина. – І дача, і шашлик, і прибирати не треба.
– Ще б пак, – засміялася Неллі. – Свекруха у нас замість прислуги. Головне – частіше їй посміхатися, вона й рада старатися. Старенькій розвага, нам відпочинок.
Я не увірвалася, не закричала. Я дуже спокійно поставила таз на землю, вийшла на середину ділянки до мангалу й звернулася до непроханих гостей:
— Вимкніть музику. І послухайте мене.
Ілля обернувся, незадоволений:
— Мамо, що з тобою?
– Справа в тому, синку, що відсьогодні ця дача працює за моїми правилами. Я тут не прислуга. Я господиня. Хто хоче приїжджати — будь ласка. Але овочі везіть свої, посуд мийте самі…
Я оглянула натовп і додала:
– І ще одне: кожен, хто відпочиває на моїй землі, має годину попрацювати на ній. Прополка, полив, дрова — робота знайдеться. Хто хоче просто відпочивати — шукайте іншу дачу. Безкоштовного обслуговування тут більше немає.
Стало дуже тихо. Гості дивилися то на мене, то на Іллю. Хтось хмикнув, хтось відвів погляд. Одна з дівчат тихо звернулася до свого супутника:
– Ходімо, якось незручно.
Здається, їй єдиній з усіх стало соромно.
– Ти що влаштовуєш?! – обурився Ілля. – При людях! Мені соромно за тебе.
– А за дружину перед людьми тобі не було соромно, коли вона називала мене прислугою? – я дивилася йому прямо в очі.
– Я чула, Ілюшо. Все чула. Про стареньку, якій весело тут за вами всіма прибирати. Так ось, все, кіно не буде, електрика закінчилася.
Неллі спалахнула, здригнулася, ніби хотіла щось заперечити, але я не дала їй вставити й слова:
– Мої помідори ви щойно розчавили машиною. Ваш малюк попсував кріп своїм самокатом. Хто мені все це відшкодує?
Компанія почала збиратися. Через пів години у дворі нікого не залишилося. Останнім йшов Ілля.
– Ну, ти даєш, мамо, – процідив він. – Зганьбила мене перед усіма. Більше не приїду.
– І не приїжджай, – хмикнула я.
Літо закінчилося. Помідори я врятувала, грядки відновила, в альтанці тихо. Я звикла вечорами пити там чай і слухати, як стрекочуть коники. Виявилося, я сто років не чула цих коників, весь час мила, носила, подавала.
Я більше не прислуга на власній землі. Я господиня. І вперше за багато років дача стала відпочинком і для мене теж.
