Моя свекруха дуже рано вийшла заміж. Вже у 18 років вона стала матір’ю і вчилася з усім давати собі раду одна, оскільки допомоги від батьків було не дочекатися. Єдиною її опорою та підтримкою був її чоловік.
Незабаром після появи сина не стало його. Так що свекрусі довелося швидко адаптуватися до обставин, що склалися, і якось викручуватися з ситуації. Що вона зрештою і зробила.
Прищепити самостійність свекруха вирішила і свому сину. Вона робила все, щоб до повноліття він міг твердо стати на ноги та впевнено крокувати у доросле життя. З одного боку, я вдячна їй за це.
У мене ідеальний чоловік, про якого можна лише мріяти. До нього мені ще не доводилося зустрічати більш відповідального та люблячого чоловіка. Але свекруха не виявляє жодного інтересу до нашого життя.
Максимум привітає нас зі святами або посидить із онуками, якщо я захворію. На все інше вона каже, що як вона сама впоралася, то й ми впораємося. Сама я виросла з бабусею, своїх батьків ніколи не знала.
Все життя я сподівалася, що одного разу потраплю у велику родину, де всі стоятимуть один за одного горою і завжди будуть поряд. Зокрема, знайти всі ці роки підтримку і опору я сподівалася в сім’ї чоловіка. На жаль, цього не сталося.
Свекруху абсолютно не хвилюють жодні наші проблем. Вона живе своїм життям і ні про що не думає. Каже, що, поки ще молода і прекрасна, насолоджуватиметься життям на повну.
Щодо материнського обов’язку, то вона вже давно його виконала. Можливо, вона й має рацію, але мені ж здається, що це працює трохи інакше. Адже не можна перестати бути матір’ю. Я ось нізащо не перестану допомагати донькам.
