– Не смій відвертатися, коли з тобою розмовляє мати! Дивися в очі! – голос батька пролунав коридором.
Але Віра навіть на мить не зупинилася. Натягнула пошарпану куртку, накинула шарф і різко відчинила двері. Сморід із під’їзду здався їй ковтком свіжого повітря.
Віра зробила крок за поріг батьківської квартири. Вона виконала свій обов’язок, більше її з цими людьми нічого не пов’язувало…
…Все почалося двадцять п’ять років тому, коли народження Віри перекреслило всі плани її батьків.
Лариса ніколи не приховувала, що дочка зруйнувала всі їхні плани. До ваг.тності вони з Віктором збиралися подорожувати й жити лише для себе. Дитина в таке життя абсолютно не вписувалася.
Лариса хотіла перервати вагі.ність, але Анна Михайлівна, мати Віктора, влаштувала скандал. Вона вимагала онука і переконала сина наполягти на народженні дитини.
Віктор підтримав матір, хоча сам не цікавився батьківством. Коли з’явилася Віра, подружжя швидко об’єдналося у своєму невдоволенні. Кожна нова витрата нагадувала їм про поїздки, що не відбулися. Будь-яка дитяча хвороба заважала роботі, відпочинку чи зустрічам із друзями. Винною завжди залишалася дочка.
— Ми через тебе втратили свої найкращі роки! Молоді роки! — часто казала Лариса. — Могли б стільки країн побачити, а замість цього прали пелюшки.
Віктор чув такі розмови й ніколи не захищав доньку. Іноді батько сам приєднувався до докорів. Він згадував вигідну роботу в іншому місті, від якої довелося відмовитися після народження Віри.
– Зараз я міг би обіймати хорошу посаду, став би начальником, – заявляв Віктор. – Однак мати сама з тобою не справлялася. Довелося відмовитися від пропозиції й сидіти вдома. А якби так, з відрядженнями, знаєш, скільки б заробляв? Ось і порахуй, скільки втратили…
Віра намагалася зрозуміти, за що батьки на неї сердяться. Вона добре вчилася, допомагала по дому й рідко просила нові речі. Однак її старання нічого не змінювали. Одного лише існування доньки вже вистачало, щоб Лариса згадувала своє зруйноване життя…
Звісно, батьки годували Віру й одягали. Але на цьому їхня любов і турбота закінчувалися. Ніхто не цікавився її переживаннями, страхами чи стосунками з однокласниками.
Мати дратувалася через будь-які проблеми. Батько вважав дитячі розмови марною тратою часу.
– Мамо, мене сьогодні дівчата з класу обзивали, – одного разу зізналася Віра. – Вони весь день сміялися з моєї старої кофти.
– У мене після роботи болить голова, а ти пристаєш з дурницями. Хочеш новий одяг, тоді навчися заробляти.
– Але мені ж тільки дванадцять років.
– Значить, носи те, що купили. І не скигли, зрозуміло?
Віра тоді пішла до кімнати й більше до цієї розмови не поверталася. Поступово вона звикла справлятися з усім самостійно.
Дівчинка перестала розповідати про шкільні проблеми й приховувала погане самопочуття та настрій. Будь-яке прохання викликало невдоволення, тому Віра намагалася нічого не просити.
Тепла в батьківському домі вона теж не знала. Лариса ніколи не обіймала доньку й не хвалила за успіхи. Віктор сприймав хороші оцінки як обов’язок доньки. Віра мала вчитися, прибирати й завдавати батькам якомога менше клопоту.
У старших класах вона вирішила вступити до університету на державне фінансування. Іншої можливості виїхати з дому у Віри не було. Дівчина займалася після уроків і готувалася до іспитів без репетиторів.
Батьки відразу попередили, що оплачувати навчання не будуть. Грошей у них на це немає.
Коли прийшло повідомлення про зарахування, Віра кілька разів перечитала його. Гуртожиток означав свободу від щоденних докорів. Вона зможе повертатися після занять, не боячись почути чергові звинувачення.
— Мене зарахували на бюджет, — повідомила Віра батькам. — Ще й місце в гуртожитку дали.
— Ось і добре, ось і чудово, — відповіла Лариса. — Ми й так не збиралися платити за квартиру.
— Я знайду підробіток і постараюся сама себе утримувати.
— Давно пора, — схвалив Віктор. — А то сіла на шию й ноги звісила…
Віра зібрала речі й поїхала. У глибині душі вона сподівалася, що відстань змінить батьків. Можливо, порожня кімната змусить їх згадати про доньку. Може, мама колись зателефонує ввечері й запитає, як минув день. Або тато одного разу приїде до гуртожитку й запропонує допомогу.
Нічого подібного не сталося. Батьки швидко звикли до відсутності доньки. Їх нарешті все влаштовувало.
Віра навчалася і підробляла після занять. Грошей ледь вистачало на продукти, проїзд і недорогий одяг. Іноді Віра пропускала обід, щоб відкласти потрібну суму. Батьки про це не знали. Їх цілком влаштовувало, що дочка більше не вимагала витрат.
Згодом Віра перестала чекати змін. Вона змирилася з тим, що розлука не змусила батьків сумувати. Вони отримали те життя, про яке говорили багато років. Дочка більше не заважала їм відпочивати й витрачати гроші на себе.
…У двадцять три роки Віра зустріла Андрія. Він виявився уважною й турботливою людиною. Андрію хотілося знати, що її турбує і чому вона іноді плаче після розмов з матір’ю.
Такий інтерес спочатку бентежив Віру. Вона звикла приховувати почуття і заздалегідь очікувала роздратування. Їхні стосунки розвивалися швидко. Через кілька місяців Андрій запропонував разом винаймати квартиру. Віра погодилася, хоча боялася повністю довіритися іншій людині.
Батьківська байдужість навчила її чекати підступу навіть після добрих вчинків.
Андрій терпляче розвіював ці страхи. Він не рахував витрати й не вимагав подяки за покупки. Якщо Віра хворіла, Андрій приносив ліки й готував вечерю. Для нього турбота була звичною частиною близьких стосунків.
Через рік вони вирішили одружитися. Великого торжества молоді люди влаштовувати не хотіли. Андрій забронював невелике кафе, куди запросили друзів і найближчих родичів. Віра повідомила батькам дату і попросила приїхати.
На запрошення Лариса відповіла ухильно. Віктор послався на справи, хоча до весілля залишалося кілька тижнів.
У день весілля два місця за столом залишилися вільними. Батьки не приїхали. Вони навіть не подзвонили, щоб привітати дочку…
Віра намагалася посміхатися гостям і радіти святу. Але образа все одно поверталася щоразу, коли вона поглядала на порожні стільці. Батьки знову показали, наскільки мало вона для них значила. Тепер цю байдужість побачили Андрій та його родичі.
А через тиждень після весілля зателефонувала Лариса.
— Приїжджай сьогодні ввечері. Нам з батьком потрібно серйозно з тобою поговорити.
— Що сталося? Чому не можна обговорити це по телефону?
— Приїдеш і дізнаєшся. Тільки чоловіка з собою не бери. Розмова стосується тебе.
Після весілля батьки могли хоча б вибачитися. Можливо, вони зрозуміли, наскільки сильно образили дочку. Цього слабкого проблиску надії виявилося достатньо, щоб Віра приїхала.
Лариса сиділа за кухонним столом, стиснувши губи. Віктор крутив у руках стару кулькову ручку. Ніхто не запропонував Вірі чаю й не запитав про сімейне життя.
– Ти вже доросла, створила власну сім’ю, – почав Віктор. – Тому настав час віддати дочірній борг.
Віра не зрозуміла, до чого він веде. Останніми роками вона нічого не просила у батьків. Після переїзду до гуртожитку Віктор із Ларисою майже не брали участі в житті доньки.
— Чому ви не приїхали на весілля? — запитала Віра. — Ви навіть не попередили, що вас не буде.
— Зараз це не має значення, — відмахнулася Лариса. — Весілля вже відбулося, тому обговорювати його немає сенсу.
Мати сказала це зі звичним роздратуванням. Віра знову відчула себе дитиною, яка набридає дорослим своїми непотрібними переживаннями. Її весілля виявилося для батьків такою ж дрібницею, як шкільні образи чи хвороби.
– Для мене це було дуже важливо, – заперечила Віра. – Ви ж знали, що я чекала на вас.
– Ми покликали тебе не для того, щоб з’ясовувати стосунки, – втрутився Віктор. – Мова піде про твої обов’язки та про допомогу.
— Яка допомога? У мене робота, навчання, власне життя…
— А у нас ділянка, дача, — перебила Лариса. — Шість соток, які з кожним роком дедалі більше заростають. Раніше ми вдвох справлялися, а тепер здоров’я вже не те. Старіємо.
— А при чому тут я?
— При тому, що ти наша дочка, — підвищив голос Віктор. — Тепер ти доросла, значить, повинна розуміти: сім’я — це не тільки коли тобі щось дають, але й коли ти віддаєш.
Лариса нахилилася вперед, ніби збиралася поділитися чимось важливим:
— Нам потрібно, щоб ти у вихідні приїжджала й допомагала на городі. Хоча б через тиждень. Прополювання, полив, прибирання бадилля — усе це треба робити. І ще продукти. Сама знаєш, ціни зараз кусаються. Ми складемо тобі список.
Віра дивилася на батьків і не могла повірити в почуте. Ніяких вибачень, ніяких слів про те, що вони сумували, а лише список обов’язків.
— Ви серйозно? — голос Віри затремтів. — Ви не прийшли на моє весілля, жодного разу не запитали, як я живу, а тепер хочете, щоб я щовихідних бігала до вас на ділянку і ще й продукти за свої гроші купувала?
— Не треба драматизувати, — спокійно сказала Лариса. — Це не прохання, це обов’язок. Ти росла, ми тебе годували, одягали, вкладали в тебе. Тепер твоя черга.
Віктор кивнув, підтверджуючи слова дружини:
— Якщо не можеш приїжджати на вихідні, тоді можна грошима. Хоча б на продукти. Нам вистачає на найнеобхідніше, а ось на їжу та ліки можна й додати. Я думаю, це для тебе не буде складно. Ми ж просимо небагато, правда?
Віра кілька секунд мовчала, збираючись з думками. У грудях піднімалася хвиля гіркоти, змішаної з втомою. І вона раптом чітко зрозуміла, що нічого не зміниться. Скільки б вона не старалася, скільки б не доводила, що вона хороша дочка, цього завжди буде замало.
Вона повільно підвелася з-за столу.
— Ні, — твердо сказала Віра. — Я вам нічого не винна. Ви виховували мене не як інвестицію, щоб потім вимагати відсотків. Я росла, як трава, без душі. Це була ваша відповідальність, а не мій обов’язок.
Лариса нахмурилася:
— Як це «не зобов’язана»? Ми стільки сил у тебе вклали!
— Сил? — Віра гірко посміхнулася. — Ви вклали в мене докори й почуття провини. А любові — ні краплі.
Віктор хотів щось сказати, але Віра підняла руку, зупиняючи його:
— Помовчь, тату. Я не буду приїжджати на город, не буду возити продукти і не буду відчувати себе винною. У мене тепер своя сім’я, і я знаю, як у ній має бути — без підрахунків і зобов’язань.
Лариса підхопилася, її голос затремтів:
— Та як ти смієш так з нами розмовляти? Ми ж твої батьки!
— Саме тому мені особливо гірко, — тихо відповіла Віра. — Батькам не потрібно вимагати любові й допомоги. Вони самі дають їх просто так.
Вона попрямувала до дверей. Рука вже лежала на ручці, коли Лариса крикнула:
— Якщо підеш зараз, можеш не повертатися!
Віра на мить зупинилася, потім повільно обернулася:
— Знаєте, це звучить майже як свобода.
Вона вийшла в коридор, зачинила за собою двері й спустилася сходами. Біля машини на неї чекав Андрій. Побачивши чоловіка, вона кинулася йому на шию й розплакалася.
Андрій міцно обійняв Віру.
— Як ти? Все погано, так?
Вона посміхнулася крізь сльози.
— Тепер я в порядку. У повному порядку.
Нагорі відчинилося вікно.
— Віро, повернися! — закричала Лариса. — Ми ще не закінчили розмову!
Віра не відповіла. Вони з Андрієм сіли в машину й поїхали. Більше її тут нічого не тримало…
