На кухонному столі замість новенького, зібраного на замовлення системного блоку з найпотужнішою відеокартою красувався пожовклий від часу, вкритий глибокими подряпинами пластиковий корпус початку 2000-х.
Поруч лежав сірий шнур живлення, абияк обмотаний синьою ізоляційною стрічкою, і доісторична дротова мишка.
— Ти просто тексти друкуєш, тобі й цього калькулятора вистачить, — кинувши ключі на тумбочку в передпокої, буденним тоном промовив чоловік.
Він навіть не поглянув на дружину, яка заціпеніла від шоку. — А мати у нас одна, заради неї можна й потерпіти, не будь егоїсткою. У неї колектори квартиру ледь не відібрали через мікропозики, а ти тут у свої іграшки граєш.
— В іграшки? Я монтувала три найважчі проєкти в роздільній здатності 4К для ІТ-компанії. Здача післязавтра. Там неустойка за контрактом — тридцять тисяч гривень за кожен день прострочення! Де мій комп’ютер, Денисе?
— У ломбарді, — відмахнувся він, проходячи до плити й відкриваючи каструлю з супом. — Точніше, я його перепродав перекупникам через оголошення. Забрали з руками і ногами за дві тисячі доларів.
Вистачило якраз, щоб закрити мамині борги за мікрокредитами, а то там відсотки капали страшні.
Скажи спасибі, що я проблему вирішив. Мама сьогодні лягла спати без валідолу вперше за пів року. А ти свої тексти і на цьому набереш. Я перевірив, програма запускається. Правда, завантажується хвилин п’ять, але тобі куди поспішати? Ти ж сидиш вдома, «працюєш».
Вона дивилася на людину, з якою прожила сім років, і не впізнавала її. Цей комп’ютер вона збирала сама, відкладаючи кожну копійку з фрілансу, замовляючи деталі.
Це був її єдиний інструмент заробітку, який годував сім’ю останні півтора року, поки Денис «шукав себе» після закриття його логістичної фірми і перебивався випадковими заробітками.
— Програма запускається? — вона підійшла до столу, міцно стиснувши пальці. — Там стояли ліцензійні робочі пакети, там були вихідні коди замовників, за які я несу юридичну та фінансову відповідальність!
Ти хоч розумієш, що ти зробив? Ти мене поховав. Ти знищив мою репутацію, яку я напрацьовувала роками.
— Досить влаштовувати сцени, — поморщився Денис, наливаючи суп у тарілку. — Не перебільшуй свою значимість.
Подумаєш, вона монтує відеоролики. Люди в лікарнях і на виробництвах цілодобово ґарують, а ти кнопки натискаєш у теплі.
Мама плакала в трубку, розумієш? Вона ледь не пережила інфаркт. Чи тобі байдуже на її життя , твої залізяки тобі дорожчі? Завтра поїду до неї, відвезу квитанції про оплату. А ти охолонь. Суп, до речі, недосолений.
Денис пішов у спальню, щільно зачинивши за собою двері. Йому здавалося, що конфлікт вичерпано, адже він вчинив як «справжній чоловік» — врятував матір.
Він не бачив, як дружина повільно опустилася на стілець перед стародавнім системним блоком, на якому красувалася напівздерта наклейка старої операційної системи.
Натиснувши кнопку ввімкнення, вона почула лише натужний, тракторний гул вентилятора. На екрані замигав рядок системної помилки жорсткого диска. Комп’ютер був мерт.ий. Як і її шлюб.
Вона не стала плакати — на це просто не було часу. Замість цього вона дістала телефон і набрала номер свого постійного замовника, Олега, керівника великого медіа-агентства.
— Олег, у мене форс-мажор. З квартири зникла робоча станція з усіма вихідними матеріалами. Мені знадобиться доба, щоб відновити доступ через хмарне сховище та перенести проєкти з іншого пристрою.
— Доба — це максимум, який я можу дати, — голос Олега в трубці був сухим і діловим. — Якщо через двадцять чотири години готових відео не буде на сервері, наші юристи подадуть позов.
Ти знаєш умови договору, ми через тебе ефірний час втрачати не збираємося. Шукай варіанти, залучай колег.
Варіантів практично не було. Їхати до подруг — у них старенькі ноутбуки, які зависнуть при першій же спробі обробити важкий відеопотік. Купувати нову потужну станцію прямо зараз — на її особистій картці залишалося всього кілька тисяч гривень.
Тоді вона відкрила мобільний додаток банку. Подивилася на спільний накопичувальний рахунок, доступ до якого мала за згодою чоловіка — вони відкривали його разом.
Там лежали гроші, які Денис відкладав від продажу свого старого автомобіля та минулих доходів, — його «недоторканий запас» на купівлю нової машини. Триста тисяч гривень.
Через годину, коли Денис заснув у спальні, вона викликала вантажне таксі. Вона методично спакувала свої речі, робочі документи, забрала дорогу дрібну техніку, яку купувала на особисті гонорари. Старий, зламаний системний блок залишився стояти на порожньому столі.
Вранці Денис прокинувся від різкого звуку сповіщення в телефоні. На екрані з’явилося повідомлення від банку: «Списання коштів: 195 000 гривень. Переказ виконано успішно». Слідом прийшло повідомлення про тимчасове блокування картки для верифікації великого переказу.
Він вискочив на кухню. Квартира зустріла його дзвінкою порожнечею. Ні речей дружини, ні її взуття у передпокої не було. На кухонному столі, прямо на запиленій кришці системного блоку, лежала коротка записка:
« Я забрала свою частку з нашого рахунку — якраз вистачить на термінову покупку нової робочої станції, оплату штрафу за затримку здачі проєкту та оренду окремого житла.
Пароль до онлайн-банкінгу я не зламувала, ти сам мені його дав, коли ми відкривали цей рахунок. Заяву на розлучення я подаю сьогодні ж».
Денис у люті набрав її номер, але робот механічним голосом відповів, що абонент перебуває поза зоною. Тоді він зателефонував матері.
— Мамо! Вона пішла й забрала майже всі гроші з рахунку! Мені нема чим платити за квартиру, господар мене виселить!
— Синку, ну а я що казала? — пролунав із трубки спокійний голос свекрухи. — Меркантильна вона у тебе була. За свої залізяки тряслася, а як родині допомогти — так у кущі.
А гроші… ну що гроші, нові заробиш, ти в мене розумний. Головне, що мої борги закриті, у мене аж від серця відлегло.
Приїжджай поки до мене, навіщо тобі за ту квартиру чужим людям платити? Перевезеш речі, як раз допоможеш мені на дачі.
Денис безсило опустився на табурет. Він подивився на старий комп’ютер, спробував увімкнути його, але системник лише видав жалібний писк і остаточно замовк, випустивши ледь помітну цівку сизого диму — згорів старий блок живлення.
Минув місяць. Денис переїхав до матері, щодня вислуховуючи її нотації про те, як потрібно правильно обирати супутницю життя.
Постійної роботи в Києві він так і не знайшов — щодня доїжджати з передмістя на маршрутках виявилося занадто дорого, а амбіції не дозволяли погоджуватися на низьку зарплату.
Одного вечора, гортаючи стрічку новин, він натрапив на публікацію Олега — керівника медіа-агентства.
На фото була його колишня дружина. Вона стояла на тлі банера на великому профільному форумі у Львові, тримаючи в руках диплом за найкращий монтаж складного документального проєкту.
У тексті публікації Олег відкрито дякував їй за «неймовірний професіоналізм, залізну стресостійкість і вміння здавати проєкти в будь-які терміни, незважаючи на будь-які форс-мажори».
Під фото було сотні лайків. Денис відкрив коментарі й побачив її відповідь: «Дякую команді за довіру. Іноді, щоб зробити крок уперед, потрібно просто вчасно позбутися старого мотлоху, який тягне тебе на дно».
Він хотів написати гнівний коментар, нагадати їй про гроші, але вчасно згадав слова юриста, до якого ходив на консультацію. Той лише розвів руками: рахунок був спільним, права доступу — офіційними, а той факт, що Денис сам до цього привласнив і продав її особисту дорогу річ, робив будь-які судові перспективи проти колишньої дружини нікчемними.
У цей момент до кімнати увійшла мати, тримаючи в руках планшет.
— Дениска, тут така справа… — вона улесливо поглянула синові в очі.— Я тут в інтернеті побачила рекламу, масажер для суглобів продають зі знижкою. Всього за п’ятнадцять тисяч гривень.
Мені це так потрібно, ноги болять від погоди — ніякого полегшення. У тебе ж залишилися ще якісь копійки? Дай мені! У тебе ж одна мати, невже ти пошкодуєш?
Денис подивився на матір, потім на екран телефону, де його колишня дружина впевнено посміхалася в об’єктив, і вперше в житті чітко зрозумів, яку саме ціну він заплатив за свою сліпу «синівську вірність».
