– Та це ж була твоя ідея… Ти що, все хочеш на мене звалити?! – вигукнув чоловік. – Ти мене сюди притягла

– Привіт, тітко Людо! Не виженеш?

Племінниця штовхала перед собою важкий баул, іншою рукою тягнучи за рукав напружено усміхненого чоловіка.

– Ти вибач, що без попередження, у нас усе спонтанно вийшло, – виправдовувалася Олена, не даючи тітці вставити слово.

– Згадали ось учора із Сергієм, що давно тебе не бачили, і надумали провідати. Вирішили не відкладати, поки час є, а то потім справи закрутять, так і не виберемося, – тараторила жінка, скидаючи в передпокої туфлі.

– Ну що ти, Оленка, звісно, не вижену! Я рада вам, – розчулено відповідала Людмила Петрівна.

У свої шістдесят п’ять років жінка, яка жила на скромну пенсію, власних дітей не мала і єдину племінницю любила, як рідну доньку.

– Добре в тебе, – коментувала Олена, оглядаючи двокімнатну квартиру чіпким поглядом. – Комуналка не напружує?

– Та ні, – знизала плечима господиня. – У мене хоч і пенсія невелика, але деякі накопичення є. Та й місто нам, пенсіонерам, допомагає.

– А з нас господиня три шкури здирає за однокімнатну, – поскаржилася гостя. – За таку ціну можна подумати, що палац знімаємо!

– Ну в центрі все дорого, – покивала головою Людмила Петрівна. – Але у вас, напевно, зарплати хороші, адже обидва працюєте. Та й молоді ще, іпотеку візьмете, власну квартиру купите.

– Та якби ж, – насупилася племінниця. – У нас кредитів купа, за які розплачуватися доводиться, та й за квартиру, як я вже казала, цілий статок відвалюємо. І машину купили нещодавно, теж кредит треба віддавати.

Поки тітка з племінницею готували на кухні стіл, чоловік бродив десь у квартирі. Господиню це особливо не насторожувало, що їй від рідні ховати?

– А ви зараз, напевно, у відпустці? – поцікавилася жінка, коли сіли за стіл.

– Можна й так сказати, – потупилася Олена.

Сергій їв мовчки, зрідка кидаючи на дружину дивні погляди.

– А що ж ви на море не поїхали? – допитувалася тітка. – Літо ж, усі до моря хочуть, а ви в місті залишилися.

– Та яке море… – почала Олена, але раптом променисто посміхнулася. – Якби ми поїхали, коли б ще змогли рідну тітку відвідати?

Вона глянула на чоловіка, ніби запрошуючи його підтримати ідею.

– Так, – подав голос Сергій. – На море ми зможемо пізніше поїхати, а про родичів забувати не слід.

– Ну й молодці! – не могла натішитися господиня.

– Завтра погоду гарну обіцяють, можемо на дачу з’їздити. Чи ви завтра вже назад плануєте? – спохватилася жінка.

– Та ні, з’їздимо, звичайно, на дачу! Адже ми з Сергієм на машині, тобі не доведеться в автобусі трястися, – потішила Олена.

– Чудово! Я посадила там дещо. І ягід багато, – відверто говорила тітка. – Цього року теж на море не поїду, на наступний поїздку планую, поки ось гроші збираю. На пенсії доводиться примудрятися, щоб на відпочинок накопичити.

– І багато збирати доводиться? – зацікавилася племінниця.

– Ну я з пенсії відкладаю і невеликий підробіток на будинок беру, тож наповнюється потихеньку конвертик, – поділилася тітка.

– Та ти не переживай, Оленка, мені багато не треба, на все вистачає, – по-своєму витлумачила інтерес племінниці жінка.

– От би й нам так примудрятися навчитися, – хмикнув Сергій. – А то працюєш-працюєш, а потім усе незрозуміло куди йде.

Олена кинула на чоловіка швидкий погляд, і той знову зосередився на трапезі.

– Що, невже так погано все? – округлила очі тітка, дивлячись на гостю.

– Та ні, – зам’ялася та, – ти не думай, ми не скаржимося, грошей не просимо. Ми просто ділимося, так би мовити, наболілим. Але ось погостюємо в тебе, відпочинемо, і знову все налагодиться!

– Коли вам на роботу? – поцікавилася Людмила Петрівна якось за сніданком.

– А що, набридли вже? – хмикнув Сергій.

– Та ні, ну що ти, Сергію, – махнула рукою жінка. – Просто тиждень минув, як ви у мене гостюєте, я подумала, може, ви ще кудись поїхати збираєтеся, не все ж літо в тітки стирчати. Вам нудно, напевно.

– Ну що ти, тітонько Людо, нам у тебе добре. Та й, якщо чесно, нам поспішати нікуди. Сергійко роботу втратив, зараз нову шукає, резюме розсилає. А я… Я теж змінити роботу вирішила, шукаю краще місце, – опустила очі племінниця.

– Так що, якщо не виженеш, ми б поки що в тебе пожили. Але ти не думай, що ми вирішили тобі на шию сісти, – гаряче заговорила гостя.

– Грошей у нас немає, заплатити тобі нічим, але ми поки тобі на дачі допоможемо! Он скільки малини в тебе вродило, та й у городі теж повно наросло.

Людмила Петрівна сторопіла. Племінницю вона любила, але зайвих грошей, щоб утримувати ще пару ротів, у жінки не водилося.

– Щось не так? – помітивши вираз обличчя тітки, запитала Олена.

– Та ні, все гаразд, – зітхнула та, думаючи про своє.

Родичі балували жінку візитами нечасто, відмовити в допомозі рідній племінниці було ніяково. Мабуть, доведеться залізти в заповітний конвертик…

– Олено, я в магазин вийду, скоро повернуся! – прокричала Людмила Петрівна, взуваючись у передпокої.

– А чого ти сама зібралася? Ми б тебе відвезли, – насупилася племінниця.

Намагаючись бути корисною, гості не давали тітці й кроку ступити, возили магазинами, збирали врожай на дачі, а в суботу Олена відправила родичку на прогулянку в парк, а сама зайнялася генеральним прибиранням у квартирі, бажаючи в такий спосіб віддячити за гостинність.

– Та я в сусідній будинок піду в булочну, – запротестувала Людмила Петрівна. – Два кроки всього, чого даремно Сергія ганяти?

Жінка незграбно змахнула рукою, і модна чоловіча сумка, що стояла на тумбочці, полетіла вниз. Людмила Петрівна нахилилася підняти аксесуар і помітила, що на підлогу викотився невеликий блискучий предмет.

Це була її каблучка. Старовинна річ, що дісталася Людмилі Петрівні від бабці, зберігалася в скриньці в спальні, і як вона потрапила до передпокою, жінка з ходу збагнути не могла.

Розгублено подивившись на всі боки і піднявши сумку, вона помітила, що блискавку на тій було відкрито.

Неприємна здогадка кольнула серце, вона згадала недавні події.

– Яка краса! – захоплювалася Олена трьома днями раніше, роздивляючись тіткині скарби.

– Ти вибач, що я залізла в твої речі, – схаменулася вона, побачивши, що господиня насупилася. – Я просто протирала пил, шухляда комода випадково відкрилася, і я побачила цю скриньку. От не втрималася…

Обличчя жінки виражало жаль і збентеження.

– Ну що ти, Оленко, – схаменулася тітка.

Усе-таки гості допомагали їй із прибиранням і навели таку чистоту, яку сама Людмила Петрівна власними силами навести була неспроможна.

– Дивись, звичайно, – дозволила вона. – Це коштовності твоєї бабусі, мені як старшій доньці дісталися.

Олена із захопленням перебирала нечисленні, але явно дорогі прикраси. Особливо зачепила її каблучка зі смарагдом.

– Мене не стане, все тобі дістанеться, – відверто говорила тітка. – Ну а поки нехай у мене полежать. Я таке не ношу, звісно, та мені й нікуди, але іноді ось так само, як і ти, роздивляюся. Продати рука не піднімається, все-таки пам’ять…

А наступного дня, відкривши скриньку, господиня помітила недобре.

– Олено, ти не бачила, куди каблучка поділася? Та зі смарагдом, що ми вчора розглядали? Розуму не маю, куди воно поділося, начебто на місце поклала… – розгублено говорила тітка.

– Ні, не бачила, – знизала плечима племінниця. – Може, ти її кудись в інше місце поклала і забула?

– Дивно, – бурмотіла під ніс господиня, ставлячи на місце скриньку. – І грошей у конверті наче менше стало…

Прокинувшись від спогадів, жінка поставила на місце сумку Сергія, з якої випала нещаслива штучка, і, затиснувши в руці каблучку, рішуче вийшла на майданчик.

– Вітаю, Іване Дмитровичу! – голосно сказала Людмила Петрівна, відчиняючи двері ломбарду.

Над її головою мелодійно задзвенів дзвіночок, і за прилавком матеріалізувався невисокий товстун, сусід Людмили Петрівни по майданчику і власник місцевої скупки за сумісництвом.

– Не подивитеся мою каблучку? – простягнула жінка господареві прикрасу. – Скільки таке може коштувати?

Відповідь змусила обличчя жінки здивовано витягнутися. Вона ніяк не очікувала почути таку ціну.

Важкі думки не відпускали. Повернувшись додому, жінка якийсь час постояла в передпокої, розмова була неприємна, і Людмила Петрівна намагалася налаштуватися. Скандалу жінка не хотіла, але й терпіти далі не вважала за потрібне.

Намагаючись тримати себе в руках, вона покликала на кухню племінницю.

– Що за терміновість така? – вийшла на кухню Олена, потираючи щоку.

Після обіду гості прилягли відпочити, а господиня, яка повернулася з магазину, порушила їхні плани на відпочинок.

– Сергія теж поклич, будь ласка, – спокійно попросила тітка, влаштовуючись за столом.

Той з’явився в передпокої, натягуючи на ходу футболку.

– Ось, – сказала господиня, викладаючи на стіл старовинну каблучку. – Це я знайшла в сумці в Сергія. Нічого не хочете пояснити?

– Це, напевно, якась помилка, – затараторила племінниця, ніби чекала звинувачень. – Ти ж сама казала, що воно пропало, десь загубилося, що ти забула, куди його поклала…

– Я ніколи такого не говорила, – жестом зупинила потік слів жінка. – Це були твої припущення, коли я позавчора виявила пропажу каблучки. А сама я чудово знаю, де і що в мене лежить.

Слова давалися тітці важко, вона не хотіла вірити в те, що її племінниця причетна до того, що сталося…

– І я прекрасно пам’ятаю, скільки грошей лежить у мене в гаманці та в конверті, у який я відкладаю купюри на відпустку перед тим, як віднести їх у банк.

Вона суворо подивилася на гостей.

– І останнім часом помітила, що гроші ніби зникають звідти самі собою.

– Так ти що, що на мене думаєш?! – спалахнула Олена і піднесла долоні до щік. -Я б ніколи… Ти ж моя тітка…

– Мені все одно, хто з вас це придумав, – відмахнулася тітка. – Я не хочу в цьому розбиратися, просто поверніть усе на місце і йдіть.

– Але чому ти вирішила, що ми щось узяли? Може, Сергій, просто знайшов каблучку, яку ти впустила! І все! А ти відразу вирішила, що ми в тебе щось вкрали! І гроші твої ми теж не брали, хіба мало хто до тебе, крім нас, приходив!

Людмила Петрівна скривилася, їй було неприємно слухати таку нісенітницю.

– Я говорила з Іваном Дмитровичем, – поділилася вона, пильно дивлячись на гостю. – Господар ломбарду – мій сусід. Мені стало цікаво, яку цінність насправді становлять мамині прикраси.

Жінка перевела погляд на чоловіка племінниці.

– І він розповів мені, що чоловік, схожий на Сергія, приносив йому деякі речі на продаж, але не зміг чітко пояснити їхнє походження.

Івану Дмитровичу це здалося підозрілим, і він прикрас не взяв. Думаю, Сергій після невдалої спроби повернув усе на місце, боячись, що я завчасно помічу пропажу. А каблучку залишив, щоб спробувати щастя в інших місцях.

– Сергію, як ти міг?! – у награному жаху вигукнула Олена.

Сергій, здивований таким поворотом, не знайшов що відповісти.

– Тітка пустила нас пожити, поки в нас такі труднощі, а ти…

– Та це ж була твоя ідея… Ти що, все хочеш на мене звалити?! – вигукнув чоловік. – Ти мене сюди притягла! Ти генеральне прибирання затіяла, щоб знайти, де тут у тітки поживитися можна, а тепер мене крайнім робиш?!

– Що ти кажеш? Як ти можеш? – Людмила Петрівна, дивлячись на неї, намагалася зрозуміти, чи справді та була не в курсі, чи… Хоч як прикро було це усвідомлювати, але тітка схилялася до того, що початковий план усе ж таки був справою рук дорогої племінниці.

– Збирайтеся і йдіть, – підсумувала жінка. – Усі гроші, які ви взяли з конверта, поверніть на місце. Або мені доведеться заявити в поліцію.

– Тітонько… – почала було Олена.

Але Людмила Петрівна знову зупинила її жестом.

– Я нічого не скажу твоїй матері, але бачити тебе більше не хочу!

Гостям довелося піти. Гроші, вкрадені з конверта, повернулися на місце, хитруни не встигли їх витратити, але невеликі суми, які пара витягала з тіткового гаманця, так і залишилися на їхній совісті.

Сестрі Людмила Петрівна нічого не сказала, а з племінницею на спільних святах намагалася поводитися як ні в чому не бувало, але колишні теплі стосунки повернути було вже неможливо.

Олена намагалася дзвонити тітці і просити вибачення, але незмінно валила все на чоловіка. Бачачи це, жінка зрозуміла, що та анітрохи не покаялася, тому пробачати обман і зближуватися з родичкою знову не збирається.

You cannot copy content of this page