– Та що ти, донечко. Я ж усе розумію. У вас робота така складна. Знаєш, головне – ти мені тоді все ж допомогла, а слова… слова я забула давно

Морозний ранок видався особливо вогким. На вулиці, затягнутій сірими хмарами, повітря було просякнуте холодом, від якого здавалося, що навіть будівлі тремтять.

Марина Олексіївна квапливо закутувалася у свій старенький вовняний шарф, що вже давно втратив свій первісний колір. На вигляд їй було близько сімдесяти, але життєві тяготи і слабке здоров’я додавали десяток років. Вона намагалася йти швидко, наскільки дозволяли її хворі ноги, але кожен рух давався важко.

Поруч із будинком, де вона жила багато років, знаходилася невелика пекарня. Марина Олексіївна проходила повз неї майже щодня, щоразу відчуваючи, як теплий аромат свіжого хліба і солодкої випічки пробуджує в ній непереборне бажання. Вона знала, що зайти туди просто так – значить зіткнутися з реальністю, в якій не зможе дозволити собі навіть шматочка.

Але сьогодні її відчай пересилив сором. У кишені старенького пальта лежали кілька дрібних монет, якими можна було лише побрязкати. Їжі вдома не залишилося, і старенька зважилася.

Зайшовши всередину, вона одразу відчула контраст між холодом вулиці й затишним теплом крамниці. Пахло здобою, корицею і чимось ще, що пробуджувало теплі спогади про ті часи, коли її діти були маленькими.

Поруч із прилавком стояли дві жінки, які голосно обговорювали останні новини, а молодий хлопець у спортивній куртці з хрусткою купюрою в руці купував тістечка. Марина Олексіївна чекала, поки вони розійдуться, і крадькома оглядала асортимент.

Продавчиня, молода жінка років двадцяти п’яти, стояла за прилавком з явною байдужістю на обличчі. Її волосся було прибране в строгий хвіст, а нігті, пофарбовані в яскравий червоний колір, недбало постукували по касі, чекаючи наступного клієнта. Коли черга спорожніла, Марина Олексіївна зробила крок уперед, відчуваючи, як тремтять її коліна.

– Донечко, дай хоч одну булочку, – голос її прозвучав тихо, майже благально. – Я два дні не їла.

Продавчиня навіть не здивувалася. Вона вже не раз стикалася з подібними проханнями, і її відповідь була автоматичною.

– У нас немає благодійності, бабусю, – сказала вона, холодно дивлячись на стареньку. – Якщо нічим платити, вибачте.

Марина Олексіївна стояла в сум’ятті. Її очі, потьмянілі від життя на самоті, зустрілися з байдужим поглядом дівчини. У цей момент час, здавалося, завмер. Старенька не стала наполягати, розуміючи, що безглуздо щось пояснювати. Вона зробила крок назад, пробурмотіла:

– Дякую, – і розвернулася, щоб піти.

Сльози підступали до її очей, але вона їх стримала. На серці було важко. Вона й так майже не виходила з дому, не бажаючи показувати свою слабкість сусідам, а тут ще й це – відкрите приниження. Здавалося, що навіть стіни пекарні дивляться на неї з насмішкою. Однак, щойно вона взялася за ручку дверей, збираючись вийти з пекарні, як раптом за її спиною пролунав гучний гуркіт.

– Ах, ну ось! – вигукнула продавчиня. Вона ненавмисно впустила тацю з круасанами, які розкотилися по підлозі, немов перезрілі яблука.

Марина Олексіївна обернулася. На підлозі валялася перевернута таця, а по всій плитці розсипалися круасани – рум’яні, золотисті, ще пахнуть теплом свіжої випічки. Їхня гладенька поверхня блищала, ніби знущаючись із безглуздості ситуації.

– Ну що за день! – роздратовано видихнула продавчиня. Це була та сама жінка, що щойно відмовила старенькій. Її щоки порожевіли, чи то від злості, чи то від незручності, а руки вже потягнулися збирати булочки. Навколо зібралося кілька цікавих відвідувачів. Хтось почав перешіптуватися, хтось просто дивився.

– У вас що, руки не з того місця ростуть? – пролунав чийсь єхидний голос з боку покупців. Жінка підняла погляд, але промовчала. Натомість вона опустилася на коліна і почала збирати круасани в коробку.

Її рухи були швидкими, але неакуратними: іноді булочки падали знову, а хтось із відвідувачів навіть пирхнув, відступаючи, щоб не наступити на черговий круасан.

Марина Олексіївна застигла. Вона не знала, що робити. Її природна сором’язливість утримувала її на місці, але щось глибоко всередині штовхало до того, щоб втрутитися. Зрештою, вона зробила крок уперед, обережно підійшла до дівчини і, трохи зігнувшись, почала допомагати їй збирати булочки, що випали.

– Не треба, я сама впораюся, – холодно кинула продавчиня, не піднімаючи очей.

– Нічого, нічого, – тихо відповіла старенька. – Вам же важко самій. Допоможу, скільки зможу.

Руки Марини Олексіївни рухалися повільно, але впевнено. Вона акуратно складала круасани в коробку, перевіряючи, щоб ті, що торкнулися підлоги, не змішувалися з тими, що ще можна врятувати. Її рухи були настільки турботливими, що це мимоволі привернуло увагу оточуючих. У залі повисла дивна тиша, тільки шурхіт пакетів і звук булочок, що падали в коробку, порушували її.

Жінка подивилася на стареньку, але не сказала ні слова. Її роздратування трохи ослабло, змінившись легким збентеженням. Вона явно не звикла до того, що хтось допомагає їй безоплатно, особливо такі, як ця бідно вбрана жінка.

– Це все одно списувати, – буркнула продавчиня після невеликої паузи, намагаючись приховати своє хвилювання. – У нас такі правила: якщо щось упало на підлогу, значить, уже не можна продавати.

– Раз списувати, тоді… може, я заберу їх? – нерішуче запропонувала Марина Олексіївна, опустивши очі. – Мені це… знадобиться. А вам усе одно ж на викид.

Продавчиня завмерла, не знаючи, як відреагувати. На допомогу їй прийшла інша жінка, її колега, яка виглянула з підсобки. Побачивши ситуацію, вона усміхнулася і сказала:

– Ганно, ну віддай їй. Що тобі, шкода? Все одно тепер не продаси.

Жінку, яку звали Ганна, трохи забарилася. З одного боку, вона знала, що для магазину це звичайний збиток, але щось усередині неї вперто пручалося: їй здавалося, що її зараз намагаються змусити відчути провину. Однак слова колеги, та й сама поведінка старенької, змусили її переглянути свою позицію.

– Гаразд, беріть, – нарешті сказала вона і поклала круасани в пакет. – Тільки більше сюди з такими проханнями не приходьте, добре?

Старенька вдячно кивнула, обережно прийняла пакет у свої натруджені руки. Вона притиснула його до грудей, ніби це було не просто кілька булочок, а щось набагато цінніше.

– Дякую вам, донечко, – прошепотіла вона. – Нехай у вас усе буде добре.

Ганна мовчки спостерігала, як старенька прямує до виходу. У її душі боролися дивні почуття. З одного боку, вона відчувала роздратування від усієї цієї ситуації, з іншого – розуміла, що могла б повестися інакше. Вона не звикла до подяки, яка звучала так щиро.

Коли Марина Олексіївна вже виходила за двері, один із відвідувачів, молодий чоловік у пуховику, який весь цей час стояв осторонь, звернувся до продавчині:

– Знаєш, ти могла б бути з нею м’якше. Наступного разу спробуй просто допомогти. Адже це не так складно.

Ганна не відповіла, лише знизала плечима і зайнялася своїми справами. Однак його слова засіли в її голові, нагадуючи про те, як легко образити людину, навіть якщо сам цього не хочеш.

На вулиці Марина Олексіївна зупинилася, щоб поправити шарф. Сніг знову почав падати, м’яко лягаючи на землю. Старенька міцніше притиснула до себе пакет і пішла в бік будинку, відчуваючи, як змішані почуття теплої подяки й гіркоти ще довго зігріватимуть і мучитимуть її одночасно.

На вулиці стояв сирий холод, той самий, який пробирає до кісток і змушує мерзлякувато кутатися в шарф.

Марина Олексіївна йшла повільно, обережно переступаючи зледенілими тротуарами. У руках у неї був пакет, наповнений теплом і ароматом круасанів. Сніг почав падати великими пластівцями, тихо осідаючи на її плечах і сірій хустці, яку вона натягнула на голову.

Старенька трохи прискорила крок. Їй не терпілося повернутися додому, сховатися від крижаного вітру і, нарешті, скуштувати шматочок тієї самої випічки, яка тепер здавалася їй справжнім багатством. Але її думки перервав голос позаду.

– Бабусю, зачекайте!

Вона завмерла і обернулася. До неї квапливо прямував молодий чоловік. Високий, у темно-синьому пуховику, він крокував, трохи ковзаючи. Це був той самий хлопець, що стояв у пекарні і спостерігав за її розмовою з продавчинею.

– Вибачте, що відволікаю, – почав він, ледь наздогнавши її. – Я бачив, що сталося в магазині. Можна з вами поговорити?

Марина Олексіївна поглянула на нього насторожено, але все ж зупинилася. Обличчя в молодої людини було доброзичливе, без ознак зарозумілості або жалості, які вона терпіти не могла. Він усміхнувся, помітивши її недовіру.

– Мене Максим звати. Я працюю в іншій пекарні, недалеко звідси, – сказав він. – У нас часто залишається непродана випічка. Це хороша їжа, просто до вечора її вже не можна продавати. Якщо хочете, ви могли б забирати її. Усе краще, ніж викидати.

Старенька не відразу зрозуміла, що він пропонує. Вона перевела погляд на його добрі очі, потім на свій пакет із круасанами. Усередині щось защеміло: такі пропозиції вона чула рідко, і все ще не могла повірити, що хтось може запропонувати допомогу просто так.

– Ви це… серйозно? – обережно запитала вона, стискаючи пакет трохи міцніше.

– Звичайно, – Максим кивнув. – Ми це все одно списуємо, тож для нас це не проблема. Вам просто потрібно буде приходити ввечері, годині о восьмій. Я вас запам’ятаю.

Марина Олексіївна розгублено кивнула. На її обличчі з’явилася слабка, але щира посмішка. Цей хлопець не здавався їй хитрим або лукавим. Навпаки, він говорив просто, ніби пропонував звичайнісіньку справу, яка не потребує подяки.

– Спасибі вам, Максиме, – тихо відповіла вона, намагаючись не розридатися просто на вулиці. – Дай Бог вам здоров’я, синку.

– Та немає за що, – хлопець усміхнувся і махнув рукою. – Тоді завтра я буду вас чекати. Тільки не забудьте, приходьте обов’язково.

Максим, побажавши їй гарного вечора, розвернувся і пішов, а Марина Олексіївна залишилася стояти посеред тротуару. Її старі черевики поскрипували на снігу, а в серці піднімалася хвиля дивного тепла. Вона не могла згадати, коли востаннє хтось запропонував їй допомогу без жодного корисливого наміру.

На секунду їй навіть стало ніяково: раптом він пошкодує, що вплутався в це? Але думки швидко зникли, коли вона знову поглянула на свій пакет. Сьогодні вона не ляже спати голодною.

Коли старенька дісталася до свого під’їзду, настали сутінки. На сходах її зустріла сусідка з третього поверху, Валентина Іванівна. Вони рідко спілкувалися, але сьогодні жінка не змогла стримати цікавості, побачивши в руках Марини Олексіївни цілий пакет із випічкою.

– Марино, звідки це в тебе? – запитала вона, ніби перевіряючи, чи не сталося чогось дивного.

– У пекарні дали, списане, – відповіла старенька стримано, не бажаючи вдаватися в подробиці.

– А що, і мені дадуть, якщо піду? – не вгамовувалася Валентина.

– Не знаю… – Марина Олексіївна трохи зніяковіла. Вона й сама не розуміла, чому їй пощастило.

Сусідка подивилася на неї з недовірою, але більше запитань не поставила. Лише знизала плечима і зникла за дверима своєї квартири. А Марина Олексіївна піднялася до себе і, нарешті, переступила поріг свого будинку.

Її квартира була старою і незатишною. Потріскані шпалери, вицвілий килим на підлозі і напівтемна кухня, де лампа ледве освітлювала стіл, нагадували про те, як давно тут не було ремонту. Але сьогодні цей будинок здавався їй трохи теплішим. Вона поставила пакет на стіл і сіла поруч, відчуваючи, як втома йде з тіла.

Діставши один із круасанів, старенька піднесла його до обличчя, вдихнула аромат і обережно відкусила. Тісто було ніжним, м’яким, з легким присмаком вершкового масла. Сльози навернулися на її очі. Це була найсмачніша їжа за останні кілька днів.

Залишивши частину випічки на завтра, вона поставила чайник і задумалася. А раптом цей хлопець, Максим, справді зможе допомогти їй не відчувати голоду? Уперше за довгий час Марина Олексіївна відчула слабку, але світлу надію на те, що її дні можуть стати трохи легшими.

Відтоді життя Марини Олексіївни трохи змінилося. Щовечора, акуратно загорнувшись у свою стареньку хустку і вовняне пальто, вона вирушала в сусідній квартал. Шлях до пекарні займав хвилин двадцять, але старенька ніколи не скаржилася – навпаки, ці прогулянки стали її маленьким ритуалом.

Сніг, то м’який і пухнастий, то пекучо-колючий, супроводжував її, але Марина Олексіївна йшла впевнено, міцно тримаючись за ручку свого пошарпаного плетеного мішка.

Максим завжди чекав на неї. Молодий чоловік стояв за прилавком пекарні, прибираючи останні залишки робочого дня. Він завжди посміхався, бачачи стареньку. Її присутність для нього стала чимось буденним, але приємним.

Іноді він жартував, інколи розповідав щось про свої плани, а частіше просто передавав їй акуратно запакований пакет із круасанами, пиріжками чи навіть здобним хлібом.

– Ну що, як ви там? Все добре? – незмінно запитував він, подаючи їй теплий згорток.

– Усе добре, Максиме, спасибі тобі, милий, – відповідала вона з вдячною посмішкою.

Ці кілька хвилин спілкування зігрівали її душу. У її житті давно не було людини, хто піклувався б про неї, нехай навіть так, на відстані. В обличчі цього юнака вона бачила щось щире, майже сімейне.

Скоро новини про її “продуктові вечори” дійшли до сусідів. Валентина Іванівна, та сама допитлива жінка з третього поверху, одного разу постукала в її двері ввечері, щойно Марина повернулася додому.

– Марино, ти це… розкажи докладніше, де ти цю їжу береш? – почала вона просто з порога.

Старенька не знала, як реагувати. Їй було ніяково визнавати, що випічку їй просто віддають.

– У пекарні недалеко. Хлопець там працює, Максим. Він дозволив мені забирати списані булочки, – нарешті відповіла вона.

– Так, може, і я сходжу? Що, вони там усім роздають? – в очах сусідки блиснув жадібний інтерес.

Марина Олексіївна насупилася. Вона не хотіла, щоб її невелике джерело радості перетворилося на привід для натовпу сусідів атакувати пекарню. Вона розуміла, що така щедрість не нескінченна.

– Я не думаю, що всім підряд дадуть. Максим просто… мені допомагає, – обережно сказала вона, опускаючи очі.

Валентина Іванівна недовірливо подивилася на неї, але більше не наполягала. Після цієї розмови вона більше не ставила запитань, але іноді кидала косі погляди, коли бачила стареньку з пакетом випічки.

Одного вечора Марина Олексіївна повернулася з пекарні раніше, ніж зазвичай. Вона принесла стільки випічки, що вирішила поділитися з однією із сусідок – молодою матір’ю, яка жила поверхом нижче. Жінка часто залишалася сама з маленькою дитиною, а чоловік приходив додому тільки пізно вночі. Марина акуратно постукала в її двері.

– Це вам, Наталко. Тут трохи хліба і булочок. У мене багато, а вам, може, знадобиться, – сказала вона, простягаючи пакет.

Наталя розгубилася. Вона не очікувала такої щедрості, особливо від сусідки, яка сама ледь зводила кінці з кінцями.

– Ой, Марино Олексіївно, спасибі вам! Але як же ви? Може, не треба?

– Не переживай, мила. У мене є. А у вас малюк. Йому зараз усе потрібно, – відповіла старенька, м’яко посміхаючись.

Цей випадок став початком їхньої дружби. Тепер Наталя іноді кликала Марину до себе на чай, а та, своєю чергою, раділа, що її скромна допомога комусь корисна. Життя старенької поступово наповнювалося теплотою, яку вона вже не сподівалася відчути.

Ганна, та сама продавчиня з першої пекарні, одного разу випадково зустріла Марину на вулиці. Це було вранці, коли старенька поверталася з продуктової крамниці, несла в руках невеличкий пакет із картоплею та макаронами. Ганна відразу її впізнала і поспішила підійти.

– Доброго дня. Марина Олексіївна, правильно? – почала вона.

Старенька зупинилася, злегка здивувавшись, що її пам’ятають.

– Так, донечко. Ганна, начебто? – запитала вона, намагаючись згадати.

– Так, правильно. Слухайте… я хотіла вибачитися. Тоді, у пекарні, я грубо з вами обійшлася. Не варто було так із вами говорити. Вибачте мене, – сказала дівчина, трохи збентежено.

Марина Олексіївна посміхнулася. Вона давно не тримала зла.

– Та що ти, донечко. Я ж усе розумію. У вас робота така складна. Знаєш, головне – ти мені тоді все ж допомогла, а слова… слова я забула давно.

Ганна трохи розгубилася. Вона не очікувала такої простої і щирої відповіді. Після недовгої паузи вона додала:

– Якщо що, приходьте. У нас іноді залишається випічка. Скажете мені – я відкладу для вас.

Ці слова зворушили стареньку. Вона подякувала жінці, а та, зніяковіло кивнувши, пішла у своїх справах. Увечері Марина Олексіївна довго думала про те, як багато людей навколо, готових допомогти, якщо просто дати їм шанс.

Так життя старенької, яке здавалася їй колись зовсім самотнім, поступово наповнилося світлими моментами. Завдяки доброті однієї людини і випадковим зустрічам, вона відчула себе частиною світу, який знову став для неї затишним і теплим.

You cannot copy content of this page