У суботу рано-вранці Віталік зі своєю дружиною Світланою їхали на дачу. Не на свою дачу, а на тещину. А тещина дача – вона, як не важко здогадатися, існує не для відпочинку. Вона для іншого.
Світлана щосили намагалася підняти настрій чоловікові. Він же з обличчям закатованого на смерть каторжника тримався за кермо автомобіля та стежив за дорогою.
Дружина обіцяла, що по приїзду вони одразу підуть на озеро, поваляються на березі, позагорають. Віталій лише похмуро буркотів, що відпочинку як завжди не буде.
Його теща ніколи не давала продихнути – то город, то грубку треба поремонтувати, то ще щось. Коли вони приїхали на місце, все сталося так, як і припускав Віталік. Теща їх напоїла чаєм і одразу визначила фронт робіт.
Віталіку вручили лопату і сказали копати землю під картоплю, а Світлані дали гумові рукавички і наказали зайнятися обробкою садової полуниці. І розпочався “відпочинок”.
В обід вони, крехтячи, і тримаючись за поперек, ледве поверталися до дачного будиночка. «Ну, що, вгамувалися, робітнички?» – радісно заворкувала теща, саджаючи дочку із зятем за стіл.
Вона все розповідала про плани та що ще треба буде зробити. Та Віталій завів мову про стару грубку. Теща все відмахувалася і казала, що все добре і не треба там нічого робити.
Віталій же нагадав, що через несправну трубу люди часто втрачають свідомість від чадного газу. Жінки сиділи мовчки, потупившись в стіл, а зять все продовжував, що свою дружину він врятує, а тещу може не встигнути.
Жінки здивовано переглянулися, потім знову дивилися на Віталіка. Потім теща розгублено подивилася на дочку і забурмотіла: «Чим же я перед зятем завинила?»
Після невеликої суперечки Віталій сів у машину і поїхав. Не було його кілька годин, а потім він повернуся з майстром, який за кілька годин полагодив пічку, та порадив наступного разу не чекати так довго, бо трагедія могла статися будь-якої миті.
