– І ти що, все їм залишила? – Катя бачила, як подруга дивиться на неї не розуміючим поглядом. – Ти не підеш до нотаріуса і не будеш качати свої права? Катю, ну ти що?
Катя знизала плечима.
– Наталочко, які права? Ми ж із Сергієм не були розписані. Тому нічого мені не належить, – Катя зітхнула. – Нічого.
– Але ти ж і дачу йому до ладу привела, і в будинок багато чого купила, – Наталя не вгамовувалася.
– Так, привела. І в будинок купувала теж багато чого. Але по суті, квартира – не моя, а його. Дача – не моя, а його. Та й Світлана сказала, що я можу забрати все, що захочу.
– Нууууу? – протягнула Наталя.
– Я забрала картину. Ту картину, яку я купила, коли ми відпочивали на морі.
– І все?
– І все! А кому потрібні інші брязкальця? Адже вони не повернуть Сергія….., – Катя опустила очі. – А я ж говорила йому, просила його, не працювати так багато. А він тільки сміявся: мовляв, у мене не робота, а відпустка. Та яка відпустка? Суцільні нерви…..
– Каааатю…. мені так шкода…правда.
– Нічого. Тепер потрібно жити далі, – спробувала підбадьорити саму себе Катерина.
– І що ти плануєш?
– У квартиру свою переїду. Добре, що не продала її, а здавала. І добре, що Світлана дозволила пожити в цій. Приведу до ладу. І роботу шукатиму. Тепер уже про мене подбати нікому, – стала розповідати Катя.
– А гроші-то в тебе є? – уточнила Наталка.
– Є трохи. Щоправда спеціально я не збирала, а треба було б. Ну гаразд, усе буде добре! – Катя спробувала посміхнутися крізь сльози.
Через кілька тижнів Катя знову переступила поріг своєї старої маленької квартирки. Вона занесла в неї свої речі, повалилася на танкетку в коридорі й заплакала. Не те щоб вона не хотіла ніколи повернутися сюди, ні. Катя плакала від того, що її коханого Сергія немає поруч із нею і ніколи більше не буде. І якщо там, при всіх, вона трималася, але тут, на своїй території вона могла висловлювати те, що реально відчувала.
Потім вона втерла сльози, пройшла в кімнату і зробила замовлення продуктів.
Катя сиділа на дивані і слухала трелі дзвінків. Хтось дзвонив їй і в квартиру, і за її номером телефону. І Катя, звісно, здогадувалася хто цей “хто”, але ніяк не могла змусити себе відповісти.
– Ну відчепись від мене……, – ледь чутно промовила вона. І о диво! Дзвінки припинилися. Затишшя було хвилини 2 і знову дзвінок у двері розірвав тишу. І йому став вторити дзвінок телефону.
Катя обхопила голову руками.
– Відчепись! – закричала вона в порожнечу.
Але дзвінки й не думали закінчуватися.
Нарешті Катя зібралася з духом і встала з дивана і маленькими кроками рушила до вхідних дверей. Скільки вона так ішла, вона не знала. Але ці дзвінки! Вони постійно то замовкали, то починалися знову. І Каті здавалося, що якщо вона не підійде і не відчинить ці двері, то вони не закінчаться ніколи.
А ось і двері….
Катя відчинила їх і в квартиру увірвалася Наталка.
Ну а хто ж іще?
– Ти при своєму розумі? – закричала та. – Чому не відповідаєш на дзвінки? Чому?
Катя знизала плечима. Наталя подивилася на всі боки і зрозуміла, що Катя так і не розібрала свої речі, які перевезла з квартири Сергія….
Вона зайшла на кухню і побачила, що Катя замовила продукти, і кур’єр їх їй привіз, але вона їх не поклала в холодильник, і вони так і стояли поряд із холодильником, напевно, вже всі зіпсувалися…..
– Ти що, весь цей час нічого не їла? Господи! – Наталя хотіла щось сказати ще, але махнула рукою.
– Так, я зараз розберу в тебе все і приготую що-небудь і поживу в тебе.
– Навіщо? – здивувалася Катя.
– А просто так. Вважай, що я бідна родичка, яка напросилася до тебе.
Через деякий час Каті стало краще і Наташа з’їхала.
– Катю, починай шукати собі роботу. Онови своє резюме. Зрозуміло?
Катя кивала. Звісно, їй усе було зрозуміло, особливо те, що Наталка має рацію: робота їй точно була потрібна, а то гроші скоро візьмуть і закінчаться.
І Катерина оновила резюме і, ба більше, відгукнулася на всі можливі вакансії і стала чекати якоїсь цікавої пропозиції про роботу. Але роботодавці не поспішали шикуватися перед нею в чергу.
– Та хто б сумнівався, що так буде, Катю? – говорила Наталка. – У тебе он яка перерва в роботі була! Зараз усе напевно змінилося. Тобі тепер на біржу праці треба стати.
– На біржу праці? Ти жартуєш?
– Зовсім ні. Звісно, там навряд чи тобі запропонують пристойне місце роботи, але саме там можна безплатно пройти якесь навчання. Оновити свої так би мовити знання, – пояснила Наталка .- Катерино пообіцяй мені, що ти обов’язково станеш на біржу праці, – Наталя склала руки як у молитві.
– Гаразд, – буркнула Катя і важко зітхнула. – Хоча інтуїція мені підказує, що мені там робити нічого.
Катерина заповнила анкету, взяла талончик і сіла навпроти консультанта.
– Яка велика у вас була перерва в роботі! – сказала консультант.
– А це погано?
– Ну звісно! За вашою спеціальністю ми вам не можемо нічого запропонувати.
– А може у вас є якісь навчальні програми? – Катя багатозначно подивилася на консультанта.
Та кивнула.
– Так, звісно. Після мене підійдіть он до тієї дівчини, – консультантка махнула рукою кудись у кінець. – Вона вам усе розповість. Але майте на увазі, що всі ці програми стартують тільки після нового року.
– Шкода…., – протягнула Катерина.
– А зараз, оскільки я вас уже поставила на облік, ось вам список вакансій на тиждень, які ви маєте опрацювати, – консультантка сунула аркуш паперу в руки Каті.
– А що значить опрацювати? – здивувалася Катерина.
– Це означає, що потрібно зателефонувати, домовитися про співбесіду і приїхати на неї. А там, якщо ви підійдете, то вас візьмуть, якщо ні, то чекаю вас за тиждень, – консультантка посміхнулася.
– Добре. Дякую, – Катя піднялася і відійшла. Потім глянула на вакансії, запропоновані консультантом, і зрозуміла, що вони їй не підходять. По-перше, їй пропонують стати прибиральницею, а по-друге….. за таку заробітну плату навіть прибиральниця працювати не буде.
Катерина зітхнула і вийшла на вулицю.
Катя з побоюванням зайшла на територію диспансеру. Насправді, вона була незадоволена. Гаразд, нехай їй запропонували тільки вакансії прибиральниці, але, наприклад, тут вона мала б працювати серед людей, які хворі. І вони напевно можуть заразити її. І все це за три копійки!
– Ви нам підходите, – заявили Каті у відділі кадрів. Катерина зіщулилася….
– Чесно сказати, я боюся, що ви мені не підходите. На вашу зарплату не прожити ніяк.
– Гаразд, тоді пишу що ви мене не влаштували, – на обличчі жінки з відділу кадрів був жаль. А ось Катерина зраділа: якщо все їй відмовлятимуть, то так вона цілком зможе протягнути до нового року.
Наступним місцем роботи був соціальний центр. По-перше, він знаходився дуже далеко. А по-друге, він знаходився поруч із залізничною станцією в якійсь промзоні. І поки Катерина добиралася до нього, то зустріла купу чоловіків бомжуватого вигляду.
“Та як же вони ходять тут?” – подумала Катя. А справді як? Адже тільки влітку у нас вечорами світло, а восени, взимку і навесні взагалі-то темно……
Але це було півбіди.
Коли Катерина зайшла всередину цього соціального центру, то в її ніс вдарив такий амбре, що її мало не вивернуло навиворіт. Як вона знайшла потрібний кабінет, як упросила написати їй відмову, вона сама не знала. Але після відвідин цього центру вона зрозуміла, що така робота – це не її.
Потім була пропозиція роботи в будинку для літніх людей, потім у лікарні, потім десь ще…..
Після відвідин усіх цих місць, Катерині ставало сумно. Тому що, можливо, у звичайній лікарні або будинку для літніх людей вона була б не проти помити підлогу, але не за таку зарплату.
“Напевно тому в таких місцях велика плинність,” – думала Катя, – “Люди туди йдуть від безвиході.”
Потім настав Новий Рік. Але він не приніс Катерині жодної надії, бо те навчання, яке хотіла пройти вона, скасували, а фінанси танули з високою швидкістю.
Катерина безцільно тинялася районом. Вона не знала навіщо вона це робить, але її інтуїція не давала сидіти вдома. Катя зайшла в магазин і звісно ж почула, що туди набирають людей. А може спробувати? Ну а що, вона ж нічого не втрачає?
Невелика співбесіда з директором і – ви нам не підходите.
Катерина зрозуміла, що це через її вік.
– Не дуже-то й хотілося, – пробурмотіла вона.
Потім вона звернулася в торговий центр у якийсь фірмовий магазин і теж відмова – не та зовнішність.
Потім ще кудись….і ще….і ще….і скрізь відмови і відмови.
– Ну що ж, значить прибиральниця – це не найгірший варіант, – вирішила Катя. І, як за помахом чарівної палички, побачила оголошення, що потрібна прибиральниця в комерційну фірму, і сміливо увійшла всередину. Чомусь вона була впевнена, що її візьмуть.
І через 20 хвилин телефонувала Наталі.
– Так, Наталко, привітай мене. Я знайшла роботу. Ні, не за фахом. Ну як ким? Прибиральницею, звісно. Тільки оплата праці більша, ніж у тих вакансіях, які мені пропонували. Вихожу завтра.
Йшов час. Катерина не тільки втягнулася в роботу, навпаки, робота їй стала подобатися. Посудіть самі, хіба не краса, коли ти весь день вільна і приходиш тільки під кінець робочого дня і твоє завдання тільки помити посуд, якщо він є, витерти скрізь пил, та помити підлогу. Та це ж дурниця! Тим більше коли потрібно просто підтримувати чистоту.
Того дня Катерина, як зазвичай, зайшла в офіс, привіталася з дівчиною, що сиділа на ресепшені, і пішла переодягатися. Так, вона не хотіла привертати до себе увагу, тому її одяг завжди був темного кольору, простий, а на голові красувалася хустка.
Усі співробітники реагували на неї по-різному. Хтось посміхався і вітався, хтось просто проходив повз, а хтось спостерігав із зверхністю і осудом. Так, Катерина розуміла, що багато хто думає, що робота прибиральницею – це “ганебна” робота, і їй від цього було смішно: адже вдома всі займаються цією роботою.
Жанна фиркнула:
– Ой, а ось і наша прибиральниця прийшла.
Вона взяла, розірвала аркуш паперу на дрібні частини й кинула на підлогу. – Ось, прибери.
Так, якби Катерина була молодим дівчиськом, вона б обурилася і вступила б у конфлікт, але зараз, коли вона вже зріла жінка, їй було все-одно. Ну порвала і порвала…..Ну кинула і кинула…..Немає проблем. Усе одно Каті треба прибирати в цій кімнаті.
– Жанно, ти поводишся огидно! – нарочито голосно сказала колега Жанни, Марина.
– Ой, дехто вирішив стати на захист прибиральниці? – голос у Жанни був глузливий. Жанна взяла ще один аркуш і знову порвала його і кинула так, що всі дрібні листочки розлетілися по підлозі.
– Виходьте з кабінету, мені підлогу мити треба, – нарочито грубо сказала Катерина.
– Ось бачиш! Наша прибиральниця вважає, що я поводжуся нормально, – Жанна показала язика Марині, вимкнула комп’ютер, узяла свою сумку і випурхнула з кабінету.
– Вибачте її, – Маринин голос був засмучений.
– Та все нормально, – відмахнулася Катерина. – Не всі люди цінують роботу прибиральниці, коли молоді. Розуміння приходить пізніше.
– Так, звісно. Я розумію, – закивала головою Марина. А потім пішла і вона, і Катерина залишилася на самоті.
Катя прибрала в офісі, а потім, у самому кінці, зайшла в кабінет директора. Вона взяла ганчірку і почала витирати пил, піднімаючи предмети, що лежали на столі і кладучи їх на своє місце. Потім вона підняла договір і вирішила трохи почекати, щоб стіл висох. І за інерцією почала його читати – адже раніше, давним-давно, вона взагалі-то була юристом і читати договори – це були її обов’язки.
Потім Катерина знайшла олівець і підкреслила в договорі “слизькі” на її думку місця: принаймні вона такий договір би не пропустила. Потім вона схаменулася, буквально відкинула договір від себе і продовжила прибирати.
Йшов час. Ще кілька разів Катерина прочитувала залишені договори в кабінеті директора і підкреслювала ті місця, які їй не подобалися. Хоча останній договір був ідеальний і на ньому олівчиком Катерина намалювала смайлик.
Увечері Катя прийшла на роботу, як зазвичай. Вона зняла верхній одяг, пов’язала хустинку і взяла в руки швабру, ганчірки і відро.
– Катерино Андріївно, – її зупинила секретар. – У п’ятницю в нас корпоратив і ви запрошені. Ось, візьміть запрошення.
– Дякую, – Катя посміхнулася. Вона машинально поклала запрошення в кишеню і пішла далі прибирати.
Насправді вона не збиралася йти, але Жанна, як завжди, почала її підколювати і зневажливо відгукуватися про її роботу. А ще, як зазвичай, кидати на підлогу всілякі речі і навіть розлила на свій стіл трохи чаю. Марина ж, теж, як зазвичай, намагалася осадити Жанну. І тоді Катерина вирішила, що обов’язково піде на цей корпоратив і покаже їй, що і прибиральниці – це звичайні співробітники і їх теж поважають, як і всіх інших.
Катя крутилася біля дзеркала.
– Ну як, Наталко? Як я виглядаю? – поцікавилася вона.
Наталя посміхнулася.
– Взагалі добре. Тільки ти зрозумій, що твоїй Жанні 26, а тобі вже 50. Вона молодістю візьме.
– Та я зовсім не збираюся її затьмарювати або щось на кшталт того…..Я просто хочу показати, що навіть прибиральниця може непогано виглядати. Так само, як їхня головна бухгалтерка, яка, до речі, моя ровесниця. Також, як пара менеджерів, яким близько 50. Я – така сама, як і всі, – спробувала пояснити Катерина.
– Катюшо, Бог із нею, із цією Жанною. Просто йди і гарно проведи час, – сказала Наталка.
Катерина тихенько зайшла в зал і сіла в самому кінці. Спершу директор виголосив промову, а наприкінці своєї промови став викликати деяких співробітників і вручати їм грамоту за відмінну роботу і якийсь подарунок. На подив Каті її теж викликали, і вона на ватних ногах вийшла на сцену.
– Я не розумію, за що? – тихенько запитала вона директора.
– Як за що? – здивувався він. – Звісно за роботу. Без вашого прибирання нам не обійтися, – тихенько сказав він.
А ось Жанна ні грамоти, ні подарунка не дісталося. Катерина не знала, зачепило це її чи ні, але, проходячи повз Жанну, вона несподівано показала їй язика. Ну так, по-дитячому, але Жанна від цього почервоніла.
– Вам ще премію переказали, – зашепотіла Марина, яка сіла поруч із Катериною.
Катя кивнула головою. Потім урочиста частина закінчилася і всі перемістилися до банкетної зали.
– Ти Марино, іди. Я тебе наздожену, – сказала Катерина: йти на бенкет вона чомусь не хотіла.
Марина зникла з поля зору, а Катя попрямувала до виходу з будівлі.
– Катерино Андріївно! – раптом вона почула голос позаду себе і обернулася – це був директор власною персоною.
– А ви куди? – запитав він.
– Додому, – щиросердно зізналася Катя.
– Додому?
– Ну так. Я не дуже люблю банкетну частину на корпоративах, – сказала Катерина.
– Може тоді зайдемо в кафе і вип’ємо по чашечці чаю? – запропонував директор.
– Я і ви? – Катерина була здивована.
– А що такого? Нам є що обговорити, – директор знизав плечима. – Наприклад, те, що хтось почитує в моєму кабінеті договори….., – директор багатозначно подивився на Катерину.
– Дмитре Ігоровичу……Я не навмисне. Правда.
– Ви – юрист? – запитав Дмитро Ігорович.
– Так. Тільки давно не працювала за фахом, та й вік передпенсійний….., – розвела руками Катя.
– Щодо віку по вас не скажеш. Ну то що, щодо чаю, згодні?
– Згодна, – Катерина кивнула головою і посміхнулася. Вона не знала, до чого призведе ця зустріч і що з нею, з Катериною, буде далі, але вона відчувала, що настають зміни. А інтуїція її ще ніколи не підводила.
