Сонце сліпило останніми теплими осінніми променями, кінець серпня вже підсвічував золотом і багрянцем. Дорога відкидала свої кілометри під колесами автомобіля, що ріже простір…
Живи і радій! Але на серці водія лежав камінь.
Вони їхали шосе з майбутнім зятем.
Олексій Чумак був справжнім главою сім’ї. Чоловік від Бога.
Працював він у молодості в будівництві, а тепер практично відкрив свою приватну автомайстерню. Він завжди був таким – майстром на всі руки.
Його за це поважали, цінували. Друзів у нього було багато. Та й заробляти він завжди вмів.
Сім’я і діти були для нього сенсом життя, а дві доньки – найкращими дівчатами на всьому білому світі.
“Дочки обирають у чоловіки чоловіків, схожих на батьків” – нещодавно згадав він.
Ага! Як же…
Ось це диво, що сидить поруч, із ним навіть поруч не стояло.
“Диво” всю дорогу мовчало, бо соромилося майбутнього тестя. Але навіть якби не соромилося, про що з цим майбутнім родичем можна поговорити?
В автомобілях “диво” не розбирається, спортом не цікавиться, про те, як цвях забити в стіну має суто теоретичне уявлення. Приблизно таке ж як і про майбутнє сімейне життя.
Толик цей, майбутній зять, здавався особистістю, патологічно позбавленою чоловічих прихильностей. Про нього можна дбати, оберігати його тонку конструкцію від життєвих негараздів, але покладати на нього родинні надії…
Але справа йшла до весілля старшої доньки – гордості Олексія, його красуні й розумниці Орини. Йшла і йшла. Як би батько не був проти.
Нині ці два голубки закінчували університет і, як здавалося батькові, не мали практично жодних планів. Ну… крім з’їздити у весільну подорож.
А де, на що і як далі жити, то потім…
Олексію взагалі нічого зрозуміло не було. На всі запитання відповідала донька, а цей лише знизував плечима і казав одне й те саме.
– Квартиру знімемо. Працюю я – онлайн. А там видно буде.
Що видно? Коли стане видно, буде пізно… А якщо діти підуть?
Олексій накручував себе, не спав ночами, вигадував нові й нові роз’яснення для доньки, що заміж за таких ось виходити ніяк не можна.
А вона вже нервувала, плакала і казала, що все давно вирішено.
Уже бурчала на нього дружина, нагадувала про почуття, і Олексій кип’ятився ще більше.
А зараз ось довелося їхати йому за матір’ю чудо-нареченого разом із ним. Дружина вбрала Олексія у все нове. Як-не-як перший познайомиться з новою родичкою. А Олексію їхати не хотілося зовсім… весілля цього не хотілося.
Толик сидів, короткозоро втупившись у свій планшет.
Ну, взагалі – “ніякий” співрозмовник.
Стільки хороших хлопців довкола, а вона обрала “це”… От хоч би Сергійко – однокласник і сусід. Рукатий, балакучий. Роботу завжди знайде, бо плиточник добрий, а “цей”…
Так хотілося зараз усе, що накипіло, сказати цьому, що втупився в гаджет. Від якогось внутрішнього обурення в Олексія аж перехоплювало подих. Він, як завжди, себе накручував.
Але потім згадував слова дружини про вибір дочки, сльози Орини і мовчав, ковтав батьківську неприязнь.
За вікном у спекотному цвіті замаячив щільний частокіл із ялинових стовбурів. Від цього, давно знайомого вигляду, ставало спокійніше на душі. Зникала роздратованість.
Вони виїхали з лісу, і тут Олексій помітив дим за пагорбом, на який підіймалася машина. Густим сірим стовпом він тягнувся в небо.
– Дивись, пожежа!
Толик мовчки підняв голову від планшета, спостерігав.
Вони перевалили пагорб і побачили – у полі, зовсім недалеко від лісу, палахкотів стіг сіна, високий і щільний. Струмочки вогню від нього розливалися в різні боки по свіжоскошених ще не прибраних сухих травах.
Палахкотливий стіг наближався.
– Ну, зараз, напевно, приїдуть пожежники. Може, викликав хтось.
– А якщо ні? – подав голос Толик, – Я зараз.
І він почав стукати по клавішах.
– Ні… Не ловить інтернет тут.
“Хто б сумнівався у твоїх здібностях”, – подумав Олексій, а вголос сказав:
– Зараз у село приїдемо, там буде зв’язок.
Вони були вже поруч із палаючим стогом.
– Дивіться, там людина!Толик якимось чином розгледів перший – чоловік у картатій сорочці щось робив поруч із згарищем.
Олексій зупинятися не збирався. Чим вони тут допоможуть? Горить великий стіг, тут вода потрібна, пожежники. Він їхав далі.
– Треба зупинитися! – раптом рішуче вимовив Толик.
І Олексій пригальмував, може, й справді, допомога потрібна людині.
Толик швидко кинув свій планшет, вискочив із машини першим і бігом попрямував до палаючого стогу.
Олексій швидким кроком пішов за ним.
Потрібно було просто запитати – чи не потрібна допомога чоловікові, можливо, забрати його з собою.
Аж раптом він побачив, як Толик на ходу стягує з себе шкіряну куртку і починає збивати нею струмочки вогню.
Божевільний…
Жаркі язики полум’я, здавалося, обпалювали його руки, обличчя, відбивалися в лінзах окулярів, а він бив і бив вогонь.
Олексій побачив, що чоловік у картатій сорочці жваво орудує лопатою, зрізуючи смугу дерну перед лісом, щоб не пустити туди вогонь. Він би точно нікуди не поїхав із ними.
Крізь тріск вогню Олексій крикнув:
– Ми не загасимо! Не зможемо!
– Треба взяти все в кільце, – тут же відповів Толик і продовжив з розмаху бити струмочки полум’я.
Очі сльозилися дуже, їх виїдав дим. Пахло гаром. Олексію нічого не залишалося, як почати допомагати. Він стягнув куртку і теж почав боротьбу з вогнем.
Вони били язички полум’я кілька хвилин, задихаючись від диму, чорніючи обличчями.
Толик уже збирав в оберемок розкидане навколо сіно й тягав його ближче до палаючого копиці, до палаючого вогню. Біля копиці обдавало нестерпним жаром, він відскакував і струшував із себе жар.
Олексій наслідував його приклад, але не розрахував. Спалах полум’я раптом лизнув його, немов схопив за штанину. Штани на ньому спалахнули. Він злякався, відскочив, почав крутитися, намагаючись збити полум’я прямо руками, але нічого не виходило. Вогонь, немов клей, прилип.
Він уже готовий був бігти геть у паніці, але раптом хтось із силою збив його і дуже жорстко придавив до землі всім тілом і ще чимось.
Олексій задихався, скошена трава боляче колола щоку.
А потім його різко звільнили, і він побачив, як Толик підводиться, валетом навалився на нього і своєю курткою загасив палаючі штани.
Вони піднялися на ноги разом і продовжили збивати язики полум’я, що вже слабшали.
І раптом почули голос чоловікп з лопатою:
– Досить, друзі! Досить! Більше не розійдеться, впоралися начебто…
Вони стояли і важко дихали. Червоні, перемазані сажею, в обгорілому одязі.
Чоловік підходив до них, кинувши лопату, обійняв спочатку Толика, не притискаючи зсаджені долоні, а потім Олексія.
– Друзі, дякую вам. Дякую. Один би не впорався, а тепер просто догорить, не повинен уже розійтися,- він подивився на стіг.
Темна смуга дерну відділяла стіг від лісу.
– Не повинен, – підтвердив Олексій, дивлячись на димлячий стіг.
– Там же табір дитячий. Ось, прям недалеко. А я сторожем там працюю, черв’яків пішов копнути для риболовлі за паркан. Побачив дим, думаю, дай розвідаю…а тут.
– Табір? Нічого собі!
– Так. І діти зараз хто-де, хто на майданчиках, хто в корпусах… Лихо, якби ліс зайшовся, – він подивився на Толика.- Син ваш?
Толик мовчав, протирав окуляри, дивився на димлячу копицю очима, що світилися зсередини радістю.
– Ні. Зять майбутній!
– Герой – хлопець. Пощастило Вам із зятем.
Вони попрощалися і попрямували до машини. Олексій попереду, за ним Толик.
– Олексію Івановичу, Ви як? Аптечку треба. Там від опіків у Вас є що-небудь?
– Так, начебто є. Але нічого так-то, ось руки хіба помазати, – він подивився на злегка обпалені пальці рук, не хотілося сильно скаржитися, не по-чоловічому якось.
– Олексію Івановичу, прошу вибачення, але у вас і зад обпалений.
Олексій помацав машинально штанини ззаду – і точно, вони обгоріли до дірок. І він відчув біль і тканину, що розповзається під руками.
Ех! Ось і приїхав знайомитися з майбутньою родичкою в нових штанах, придбаних турботливою дружиною.
– Вам боляче? – наморщивши чоло, з жалістю запитав Толик.
Олексій усміхнувся, чомусь було приємно, що його трохи жаліють.
І Толик усміхнувся теж. А потім Толик мазав зад майбутньому тестю, і сміялися вони вже хором, уявляючи, як тепер поїдуть.
А ще – реакцію інтелігентної і дуже недовірливої мами Толика на їхній зовнішній вигляд.
Вони їхали і бурхливо обговорювали пожежу. А потім Толик знову втупився в планшет, а Олексій їхав і посміхався.
“А все-таки, він непоганий хлопець, як виявилося. Адже вибрала з усіх його Орина. А вона аби кого не вибере, розумниця вона в мене!”