Рішення розлучитися після сорока років спільного життя було обопільним.
— Ти точно все заповнила? — Федір м’яв у руках заяву, ніби перевіряв не слова, а саму необхідність цього.
— Все, як у зразку. Я тричі перевірила. — Валентина не дивилася на нього, її погляд був прикутий до вікна.
— Ми не поспішаємо?
— Ми вже сорок років поспішаємо, Федоре. Просто повільно.
Він посміхнувся. Криво, безрадісно.
— Ну так. Усе робимо з розумом. Навіть розлучаємося культурно.
У кабінеті запала тиша. Секретарка за столом гортала папери, вдаючи, що не чує.
— Якщо все вказано правильно, підписуйте, — сказала вона нарешті безбарвним голосом. Вони підписали. Майже одночасно.
— У вас є час, щоб передумати, — додала секретарка.
Валя підвелася першою. Пальто вона накинула різко, ніби скидаючи з себе минуле. На вулиці було похмуро, повітря було густим, як перед грозою.
— І все? — Федір зупинився на сходах.
— А чого ти хочеш?
— Не знаю. Ти стоїш, ніби щойно вийшла на вулицю після візиту до стоматолога.
— Як дотепно, якби не знати, що ти був моїм лікуючим стоматологом усі ці роки, — розсміялася Валентина.
— Мене завжди турбувала твоя посмішка, — відповів Федір. Фраза вийшла двозначною.
— Оскільки я сьогодні без машини, то підемо до зупинки.
Валя пирхнула, але нічого не відповіла.
У очікуванні автобуса стояли, наче чужі люди, яким раптом стало нема про що говорити.
Додому повернулися швидко. Заторів не було. Вхідні двері заскрипіли, як завжди.
Федір увійшов першим, звично кинув ключі на маленький столик у передпокої.
— Чай будеш? — запитала Валя.
— Давай, — кивнув він, знімаючи куртку.
Валентина наливала воду в чайник, Федір сів за стіл і взяв у руки газету. Все відбувалося так, ніби нічого не сталося.
— Я склала список, — сказала вона, дістаючи чашки й ставлячи їх на стіл.
— Який?
— Щодо речей. Ну, хто що забирає.
Він підняв брови.
— Так одразу?
Вона вийшла з кухні й повернулася з папером. Акуратно розклала перед чоловіком аркуші.
Федір читав списки, поки Валя заварювала чай. Новий комод, посуд, статуетки, вази — їй. Крісло, диван, інструменти, медичні довідники — йому. Холодильник залишається в квартирі, нехай вирішує дочка. Книги поділять за алфавітом.
Федір, ще раз пробігши очима по списках, присвиснув.
— Кавомолка? — запитав він, втупившись у рядок.
— Моя. Вона від моєї матері.
— Серйозно? Ми ж разом купували її, коли вперше вирішили злітати в іншу країну. Ти знала, як я люблю каву, і тоді зробила мені подарунок.
— Я вже забула. Тоді нехай буде твоя. Мені вона не потрібна.
Він дивився на неї, ніби бачив уперше. Вона стояла з чашкою, спокійно, стримано, і щось у цьому спокої його дратувало.
— Ти хочеш усе зробити правильно, так? Чесно. Тільки от чесно було б сісти й поговорити. А ці ось списки… Зрештою, ми ж не вулицю ділимо, а… життя виходить.
— Ми розмовляємо. Зараз.
— Це не розмова. Це поділ.
— Залиш собі кавомолку, Федоре. Хочеш? І все інше забирай.
Він взяв чашку, яку подала йому дружина, зробив ковток.
— А навіщо? Мені нічого не потрібно. Могла б не складати ніяких списків. Сама знаєш, що все тобі віддам.
Вона не відповіла. Лише повернулася й вийшла з кухні. Тихо, майже безшумно. Як і останні роки.
Федір залишився на кухні. Допив чай, поставив чашку в раковину, не сполоснувши. Відкрив дверцята буфета. Взяв банку з гречкою. Закрив. Відкрив знову, поставив назад. Нервував, не знав, куди подітися, роблячи марні рухи.
Сьогодні навіть читати газету не хотілося. Зазвичай, читаючи новини, він забував про всі проблеми.
На полиці, за чайними коробками, він раптом побачив стару чашку. Білу, з облупленим золотим обідком, з якої Валентина колись пила каву вранці. Він зберігав її, хоча чашка вже давно була тріснута. Вона колись сказала:
«Не викидай. Речі, які пережили тріщини, стають міцнішими». Тоді він не зрозумів, що вона мала на увазі, бо в її фразі не було логіки. А тепер сенс до нього дійшов, і стало тільки гірше.
Федір знову сів за стіл. Було прикро. Не на неї, не на себе. На те, що все це ніби вже було вирішено без нього.
Увечері зателефонувала дочка. Її голос був сухим і стриманим.
— Привіт, тату. Ви обіцяли завтра посидіти з онуком. Все в силі? Мама сказала, ви подали заяву?
— Так, — коротко відповів він. — Все в силі.
— Це жарт? Про розлучення…
— Ні.
— Тату, ви разом сорок років. У вас навіть у паспорті вже все стерлося. — Дочка важко зітхнула. Ви не зобов’язані бути щасливими щодня, але це ж не привід… А може, ви просто не пробували по-справжньому поговорити? Як люди, які колись обирали одне одного. А не як сусіди.
Федір мовчав, не знав, що відповісти. Дочка продовжила:
— Я не втручаюся, — додала вона тихіше. — Просто… боляче. Все це… Ви для мене були прикладом щасливого сімейного життя.
— Нам теж боляче, — сказав він. — Мабуть, приклад виявився поганим.
Пізно ввечері вони знову опинилися на кухні. Валя приготувала вечерю. Їли мовчки.
— Сіль там.
— Ага. Дякую.
Федір посолив суп, але майже не їв. Було смачно, як завжди. Але апетиту зовсім не було.
— Я наступного тижня йду до терапевта, — тихо сказала Валя.
— Щось сталося?
— Ні. Просто давно треба було.
Він кивнув. Але не запитав, навіщо, що болить, що турбує. Не з байдужості. З звички.
— Ще я хочу піти на танці. Жінка з сусіднього під’їзду запросила. Для таких, як ми. Кому вже за шістдесят.
— Танці?
— Так.
Пауза. Він знизав плечима.
— Добре. Чому б і ні.
Валентина відклала ложку. Уважно подивилася на нього.
— Раніше ти б хоча б запитав, що це за танці. Або з ким. Або пішов би зі мною.
Він дивився у тарілку.
— Раніше… ми були іншими.
— Так. А тепер я сама собі й чоловік, і співрозмовник, і глядач. У цьому й проблема.
Він на мить заплющив очі. Хотів заперечити. Не зміг. Вона мала рацію.
Він не ліг спати відразу. Валентина пішла в спальню, зачинивши за собою двері. Ніби це вже не їхня спільна спальня, а її особиста територія, куди заходити не можна.
Федір залишився на кухні. Він відчинив вікно. Згадалася зима. Перша зима після весілля. Тоді вони переїхали у свою квартиру.
Подарунок батьків. Усі свята тоді дивилися фільми, бил.ся подушками, їли мандарини на кухні, ще без меблів. І сміялися, бо все було попереду. Згадалася й поїздка автобусом до Львова . Вона задрімала на його плечі, а він боявся поворухнутися, щоб не розбудити.
Він тоді думав: «Так буде завжди. Я буду потрібний».
А потім… Він не міг сказати, коли саме це зникло. Не за один день, не одним вчинком. Це було як повільне вивітрювання: спочатку перестаєш триматися за руку, потім дивитися в очі й питати: «А що ти хочеш на день народження?», «А як ти себе почуваєш?», «Як проведемо вихідні?»
Він розплющив очі. Кухня та сама. Стіни ті самі. І він той самий, тільки ніхто більше не чекає, що він щось вирішить.
Валентині тієї ночі теж не спалося. Вона вимкнула світло, повернулася на бік, підклала долоню під щоку й завмерла.
Подушка пахла пральним порошком, ледь-ледь чоловічим одеколоном, яким Федір користувався десятиліттями. Він завжди пахнув однаково, і цей запах уже став для неї рідним.
Спочатку в спогадах спливла зовсім дрібниця: як він піднімався на п’ятий поверх пішки, бо ліфт зламався, з ялинкою під пахвою, проклинаючи всіх на світі, але посміхаючись, як дурень.
— Неси зірку та іграшки! — крикнув він тоді, задихаючись. — Я більше не можу. Поставимо ялинку прямо в під’їзді. Будемо святкувати тут.
Потім як він одного разу приготував борщ. За рецептом із книги, яку купив у магазині. Борщ вийшов смачним, хоч і був пересоленим.
— Це я сам! Майже без вб.вств. — Федір посміхався, наче школяр.
А потім… їхній перший вечір на дачі. Без світла. З однією-єдиною лампою. Вони її тоді щойно купили. Меблі там були старі, фіранки — тимчасові. Валентина дуже боялася мишей, а він сказав:
— Дивися, якщо миша вийде, вона стане нашою першою гостею. Назвемо її Графинею.
— Чому Графинею?
— Щоб вона вселяла повагу. Раптом заживе у нас назавжди. Як її представити родичам?
Вона тоді сміялася, як дівчинка. Довго. До сліз. Ніяк не могла зупинитися.
І раптом їй стало боляче. Не через те, що все скінчилося, а через те, що колись було так добре.
Вона зітхнула, натягнула ковдру до підборіддя, але заснути так і не змогла.
***
Вранці Федір опинився на кухні раніше за неї. Варив яйця. Валентина увійшла в халаті, поглянула на каструлю, підняла брову.
— Яйця?
— Ага.
— Ти ж їх терпіти не можеш. Він знизав плечима.
— Захотілося. Раптом смак змінився за ніч.
— Або ти. Чудеса в каструлі.
Він посміхнувся.
— А ти чого така зла? Погано спала?
— Чудово. Бо тепер я прокидаюся без відчуття, що мушу когось годувати.
— Ну то й не годуй. Тепер у нас свобода. Рівноправність. Вона підійшла до холодильника.
— Цікаво, чи помітиш ти цю рівноправність, коли тобі доведеться самому штопати шкарпетки.
— Я не ношу штопані. Викину. Куплю нові.
— Ось, ось. Викидаємо й усе. Зручно. Не лагодити, не берегти.
— Ти зараз про шкарпетки чи про нас?
— А що, є якась різниця?
— Тож у нас усе погано тому, що я яйця не так варю й шкарпетки не штопаю. Логіка геніальна.
— Ні. Все погано тому, що ти забув питати, як у мене справи.
— А ти пробувала розповісти? Чи, як завжди, чекала, що я сам здогадаюся?
— Так! Я чекала!
Він втомлено посміхнувся. Вона подивилася на нього з тугою й промовчала.
— Дочка вчора просила приїхати посидіти з онуком. — Нарешті Федір порушив тишу.
— Я пам’ятаю. Ми візьмемо фрукти чи підемо з порожніми руками? — буркнула Валентина, зачиняючи холодильник.
— Я думав, ти вже все передбачила.
— Ну так, як завжди. Я планую, а ти їдеш пасажиром.
— А я думав, ми розлучаємося. Захочеш поїхати сама. Навіщо спільні візити до онука?
— Ми ж не пом.рли. Онук спільний. — з докором у голосі сказала Валя.
Машина стояла біля під’їзду, вкрита жовтим пилком і плямами. Федір протер лобове скло рукою.
— Хоч би раз ти сказала: «Дякую, що везеш». Або: «Добре, що не забув».
— Дякую, що не забув.
— Нещиро.
— А ти спробуй сприйняти все як є.
Перші двадцять хвилин вони їхали мовчки. Радіо слугувало фоном. Дорога була майже порожня. Валентина дивилася у вікно, Федір дивився вперед.
— А він уже каже «дідусь», — раптом сказала Валя. — Не «ді-ді».
— Справді?
Вона кивнула.
— Дочка позавчора розповіла.
Вони замовкли. На узбіччі промайнув старий кіоск. Зараз він був закритий, але колись вони там купували морозиво. У молодості. Разом. Він проїхав повз, а потім раптом сказав:
— Пам’ятаєш, ти там впустила стаканчик, а я віддав тобі свій.
— Ні.
— Ти брешеш. Ти його доїла, а потім сказала: «Хороші чоловіки діляться морозивом».
— Розумна була жінка. Де вона тепер?
Він не відповів. І не треба було. Бо в ту мить вони обоє згадали, що не завжди були такими, як зараз.
***
Дочка зустріла їх із онуком на руках. Передала його матері. Валентина, підхопивши його, поцілувала в щоку. Той хихикнув, штовхнув її в плече.
— Бааабааа! — закричав він.
— Хто тебе так навчив кричати? Ти ж майже професор!
— А це хто? Це хто такий серйозний? — Федір доторкнувся пальцем до носа онука, і той розсміявся.
— Дідууууу!
— Ось. Це я розумію.
Дочка дала вказівки й пішла у своїх справах. Валя з Федором залишилися сидіти з хлопчиком.
Коли онук заснув, вони залишилися вдвох у тиші. На кухні. Знову кухня. Тільки не їхня.
— Він дивиться на тебе, ніби ти — центр Всесвіту, — тихо сказав Федір. Валентина кивнула.
— Це все тому, що я дивлюся на нього так само. Він поставив чашку, сів поруч.
— Коли ми були молодшими, мені здавалося, що у нас буде п’ятеро таких. Вона посміхнулася.
— Ти ледве справлявся з однією.
— Ну, так. Але я хотів. Дуже старався. Хотів бути потрібним. —
Ти й був. Знаєш, він сьогодні сказав: «Дід любить бабу».
— Що?
— «Дід любить бабу». Мабуть, десь почув. Я спочатку не знала, що відповісти.
— І що ти сказала?
Валентина зітхнула.
— Сказала: «Іноді так. Іноді забуває».
Він довго дивився у чашку. Потім підвів очі.
— Я не забуваю.
Вони поїхали назад пізно ввечері. Радіо мовчало. Жоден із них його не увімкнув.
Валентина дивилася у вікно. Рука лежала на коліні.
— Завтра, якщо хочеш, можеш залишитися в спальні, — раптом сказала вона. — Мені ти не заважаєш. На дивані, мабуть, спати не дуже зручно.
— Дякую. Я подумаю.
— Подумай. Не поспішай. Ми вже й так достатньо поспішали у своєму житті. Він кивнув. З машини він вийшов першим, обійшов її й відчинив їй двері. Як раніше. Вона посміхнулася.
— Стара школа?
— Ні. Просто згадав, що це приємно.
— Ага. Тобі чи мені?
— Виявляється, обом.
Вдома вона поставила чайник. Він мовчки дістав дві чашки.
— Зелений?
— Нехай буде зелений.
— З медом?
— З медом.
Вони сиділи на кухні, як колись. За столом, не навпроти, а поруч. За вікном по підвіконню ковзав дощ — легкий, весняний.
— Я досі не знаю, що з нами, — сказала вона. — Але поки ти поруч, можна почекати. Він подивився на неї.
— Я готовий. Почекати. Поговорити. Постояти на протязі, якщо треба. Тільки б не наодинці.
Вона не відповіла. Лише трохи стиснула його руку на столі.
Наступного дня він знову прокинувся раніше. У квартирі панувала особлива тиша. Він тихо зайшов на кухню, налив воду в чайник, потім задумався й дістав із шафи сковорідку.
Приготував яєчню. Він ніколи її не любив, але колись смажив для неї. Коли Валентина вийшла в халаті, з розпатланим волоссям, сонна. Федір вже ставив тарілки на стіл.
— Що це? — вона примружилася.
— Сніданок.
— Ти ж не їси яйця.
— А ти їси. У мене виникає відчуття дежавю. Ми вчора це обговорювали.
Вона сіла за стіл. Вчора відмовилася від яєць, сьогодні вирішила не капризувати.
— Ти забув посолити.
— Спеціально. Хотів, щоб ти сьогодні хоч щось виправила. І, звичайно ж, щоб у тебе з’явився привід побурчати. Вона посміхнулася.
— Молодець. Плануєш весь день бути таким чарівним?
— Ні. Це хитрий план, щоб приспати твою пильність. Коли Валентина доїла яєчню, раптом несподівано сказала:
— Я подумала… Може, поки що не поспішати з розлученням? Просто… пожити.
— Ніби ми на канікулах. Від шлюбу.
— Або в санаторії.
— Без путівки.
— З мінімальною культурною програмою. Валентина засміялася. Взяла зі столу брудні тарілки й поклала в раковину.
— Давай кудись поїдемо. Не до когось. Не з ввічливості. Просто вдвох. — Запропонувала вона. Він не обернувся, але його губи здригнулися.
— Я завжди хотів показати тобі Синевир. Пам’ятаєш, говорив?
— Пам’ятаю. Коли ти про нього говорив, ти ще не вмів бронювати квитки.
— А тепер вмію.
Вона повернулася до нього.
— Тільки, Федоре… якщо знову все піде не так, ми зупинимося. Ми не зобов’язані…
— Згоден. Не зобов’язані. Але чесно? Я не хочу руйнувати те, що є. Було дурницею подавати на розлучення.
Валя кивнула. І в цьому кивку було набагато більше кохання, ніж у десятках «Я тебе кохаю» в їхній молодості.
— Сходиш у магазин за капустою? — запитала Валя, помивши посуд. — Хочу сьогодні приготувати голубці.
— Ти ж їх не любиш.
— Але ти їх любиш.
