– Бабусю! Ну, продай хоч одну квартиру, – сказала Оля.
– Ні, онучко. Не стану продавати і не просіть. Нерухомість це надійно. А гроші – фіть і нема їх. Профукати можна швидко і не помітиш, – заявила Василина Дмитрівна.
– Тьху! Уперлася, не переконаєш, та що ж це таке! – в серцях вигукнула Оля.А бабуся подивилася на онуку поверх окулярів, сумно похитала головою і сказала:
– Е-ех… Тільки про гроші й думаєте! Зовсім молодь інша стала. Ми бувало жили й раділи, працювали не покладаючи рук, дітей ростили, пісні співали… Так… Усе з усмішкою, та з радістю. Є умови – добре, а немає, і не треба. По молодості воно все легше переноситься, труднощі-то. А ви… Усе б вам комфорт, житло окреме, грошей побільше, щоб й на море поїхати… А навіщо? Що без цього і прожити не можна? Я он і не бачила цього моря. Ну і що?
– І сказала я бабусі, що допомагати більше не зможу, скоро в декрет піду, самим мало буде. А вона каже, ну й добре, – розповідала Ольга чоловікові після того, як з’їздила до бабусі в гості.
– Не розуміє вона, що якщо ми їй допомагати не зможемо, то як вона буде за ці квартири розплачуватися? Мабуть сподівається, що брат допоможе або батьки мої. А їм самим нема з чого теж. Та в неї цих грошей ніхто й не просить! Які там гроші? У її містечку квартирам така ціна, що сміх, та й годі…
– Так… Василиса Дмитрівна зі своїми поняттями й інших думок не визнає, – погодився чоловік Ольги, Павло.
– І адже ображається! Кричить, що ми хочемо в неї ці квартири відібрати. Або гроші вициганити! Та ніхто й не думає про таке! – обурювалася Оля. – Ех, бабусю…
Василина Дмитрівна, бадьора сімдесятидворічна жінка, була наймолодшою з трьох сестер. Вона перебувала в доброму здоров’ї й на своїх ногах. Жила вона в маленькому містечку, яке колись було шахтарським. Потім шахти, що знаходилися поблизу і забезпечували робочі місця в тому містечку, виробили свій ресурс і їх закрили. Містечко поступово почало занепадати.
Інша справа раніше! Василина Дмитрівна пам’ятала, як у крихітному містечку був свій парк зі ставком і фонтаном, палац культури (шикарна будівля з високими колонами та мармуровими сходами), у якому регулярно проводили творчі вечори й танці, а також показували фільми.
У містечку був басейн, стадіон, хороша лікарня. Вулиці широкі, красиві, засаджені липами, були доглянуті й чисті. Кругом клумби, білі паркові скульптури…
Тепер місто виглядало сумно. Замість хлібного магазину з’явилися магазини сучасні: АТБ, Сільпо та інші, тільки пропали парк, і басейн, який став нікому не потрібен. Стадіон занепав, білі фігури, що стоять біля його входу, обсипалися, парк став непридатним, фонтан давно вже не вмикали, а арка, біля якої колись Василиса Дмитрівна фотографувалася з чоловіком, коли той ще був живий, перебувала в такому стані, що під нею страшно було проходити.
Доріжки заросли, клумби теж, ставок перетворився на болото…А все тому, що з містечка виїхала молодь і залишилися там самі люди похилого віку. Працювати в тому містечку було відверто ніде, та й зарплати там залишали бажати кращого.
Нещодавня епідемія забрала життя двох старших сестер Василини Дмитрівни. Це стало великим потрясінням для неї. Дуже часто вона ходила на місто спочину, розташоване на околиці містечка, і плакала. Там були й батьки, а тепер і сестри Василини Дмитрівни.
Василина Дмитрівна доглядала за квітами, що росли в квітниках, і потім, втомившись, подовгу сиділа на низенькій лавочці і згадувала рідних. Просто впритул до міста спочину розташовувалися ділянки, на яких люди садили картоплю.
Василина Дмитрівна згадувала, як старша сестра Марина завжди пирхала, дивлячись, як підгортали цю картоплю, і казала, що, мовляв, ось, купуєш на ринку і не знаєш, де її виростили і якими соками наситилися.
Середня сестра Зоя посміхалася і казала, що їй без різниці, аби смачно було.
– Таак… Зоєчка завжди любила поїсти, – згадувала Василина Дмитрівна. – Наголодувалася бідна, у важкі часи, дісталося їй більше за інших. Молоді зараз не зрозуміють, що це таке, коли їсти нічого і в лісі корінці доводиться жувати, та травами харчуватися. Це коли тепло, а коли зима! Ось де жах…
А Марина модниця, все фігуру берегла. Макіяжик, стрижка, хустинка на шию. Осина талія, королівська постава, підбори, панчішки. Ох, дівчатка ви мої дорогі…Василиса Дмитрівна посидить, бувало, поплаче і додому збереться.
А вдома що? Порожньо. Тихо. Самотньо. Але вона звикла, звісно. Дочка давно кликала її у велике місто до себе, та не хотіла вона переїжджати. Тоді ще сестри були живі, всі тут поряд жили. Дзвонили одна одній часто, спілкувалися і так зустрічалися. Зоя останнім часом хворіла і не виходила вже на вулицю. Вони з Мариною до неї приходили, відвідували.
– А потім вірус прийшов і покосив усіх, одна я залишилася… – плакала Василина Дмитрівна.
Від обох сестер залишився спадок: дві однокімнатні квартири, які дісталися Василині Дмитрівні. Так вийшло, бо обидві сестри були самотні. У Марини сім’ї так і не було, а в Зої колись пішли з життя чоловік і син одночасно й залишилася вона сама.
Стан квартир був не дуже. Зовсім не дуже. І, по-хорошому, там би треба було зробити ремонт.
– А якщо зовсім по-хорошому, – міркувала Василина Дмитрівна сама з собою. – Ремонт треба було зробити в моїй квартирі. І вікна поміняти, і підлогу, і сантехніку. Плиту замінити, холодильник. Адже він зовсім старий, деренчливий , як він ще працює? Раритет! Але на що це все робити й купувати?
– Мамо. Тобі треба ці дві квартири продати, – неодноразово говорила Василині Дмитрівні дочка, Лариса. – Так і грошики, які ніякі будуть, і на ремонт тобі якраз, і на побутову техніку вистачить.
– Та нащо вона мені потрібна ця техніка! – засмучувалася Василина Дмитрівна. – Живеш-живеш і раз… Здоров’я-то не залізне. А квартири нехай стоять. По-перше як пам’ять, А по-друге…
– По-друге, ти б хоч їх здавала! Усе дохід! – перебила донька.
– Не буду я здавати, чужих людей пускати. Нізащо! Хіба мало що станеться, я винна потім буду. Та й розгромлять там усе квартиранти ці, зіпсують, не своє не шкода. Ні. Нехай стоять. Я замкнула їх. Ходжу, час від часу перевіряю. Поштову скриньку перевіряю, якщо що. Прийду, кватирки відкрию, провітрю, крани покручу, щоб не закисли, і йду.
– А квартплата! Дорого платити-то! – намагалася достукатися до матері Лариса.
– Нічого, витримаю. У мене пенсія хороша.
– Мамо. Це ще опалення не ввімкнули. Коли увімкнуть, не розплатишся. А ще краще продати всі три квартири і перебратися в наше місто, до нас ближче.
– Яйця курку не вчать! Сказала, не продаватиму! Що ти заладила?
Так і поїхала Лариса від матері й не змогла її переконати. Настала осінь. У будинках дали опалення. Квартплата піднялася. Василина Дмитрівна почала дзвонити доньці. І внучці зателефонувала, і онукові. Просила допомогти грошима. Мовляв, квартплата велика, не потягнути.
А у всіх свої потреби. Лариса з чоловіком Олександром дачу доглядають, яка дісталася йому у спадок, гроші вкладають у неї. Вадим, їхній син і онук Василини Дмитрівни, окремо живе в орендованій квартирі, працює, збирає на свою квартиру. Теж особливо нема з чого допомагати. Ольга з чоловіком теж живуть окремо від батьків, знімають квартиру і теж збирають.
– Олю, я б і радий допомогти бабусі, але тільки щоб за її квартиру платити, а не за ці старі незрозумілості, які давно продати треба! – кип’ятився брат Ольги Вадим.
– Та я знаю, – відповідала Ольга. – Мені здається, що бабуся просто не хоче розлучатися з пам’яттю про сестер. Там у тих квартирах, знаєш, усе просто так і стоїть не зворушене, як у музеї. Я була там із бабусею, коли до неї їздила, вона мені показувала.
Посуд стоїть на кухні, кухлі, ложки на столі, прямо як усе залишилося, так і лежить, речі розвішані на стільцях, фотографії на стінах висять, кришталь у серванті. Квіти там кімнатні на підвіконнях! Вона ходить, поливає. Нещодавно ходила збирати яблука з яблуні, яка росте під вікном баби Зоїної квартири.
Вона ж на першому поверсі жила, яблуня прямо гілками у вікно впирається.
– Антонівка, Олю! Це ж чудові ароматні яблука! – сказала тоді бабуся онуці. – Взяла я візок і пішла. Назбирала, зварила компот, закрутила шість трилітровок.
– Бабусю, навіщо ти обтяжувалася, у тебе ж тиск! Раптом голова закрутиться і впадеш? – сплеснула руками Ольга.
– Це пам’ять. Зоєчка завжди запрошувала збирати ці яблучка восени, щоб варити компот. Я варила і її пригощала. Вона ж хворіла, одна рука в неї зовсім не працювала, ноги теж сяк-так, ледве ходила, який їй компот! Ось я і радувала її. І Марину пригощала теж. А тепер не знаю, хто його буде пити, компот цей… Сама вип’ю потихеньку…
Бабуся замовкла і відвернулася до вікна. Ольга розуміла, що вона дуже сумує за сестрами.
– Не продам і не здам я ці квартири. Не можу, – тихо сказала бабуся.
Минуло три роки. Так і допомагали їй помаленьку, то Лариса з чоловіком, то Ольга, то Вадим. Зі скрипом, але допомагали, гроші підкидали на оплату тих квартир. Потім усе більше бурчати стали. У Лариси з чоловіком на дачі дах у будинку потік, ремонт у копієчку влетів, Вадим ніяк не міг на квартиру свою назбирати, на тій роботі, де він працював, поменшало замовлень, платити теж стали відчутно менше. Він шукав іншу роботу, але поки нічого путнього не траплялося.
А Ольга з чоловіком активно готувалися до появи малюка. Купували ліжечко, візочок і дитячі речі. Крім того, вони продовжували відкладати гроші на своє житло і платити за оренду квартири.
– Переїхати до вас? Краще ви до мене приїжджайте і живіть у цих квартирах! – пропонувала бабуся онукам.
– Ні, бабулю. Що ми там робити-то в тебе будемо? Працювати ніде, – відповідала Ольга. – Краще ти продавай і приїжджай до нас.
– Ну, продам я сяк-так ці квартири. І свою продам і що? У вас у місті я тільки однушку на ці гроші й куплю. А тут цілих три квартири! Це ж нерухомість, – усе намагалася пояснити бабуся. – Та й боюся я продавати, ще обдурять, і взагалі страшно мені всім цим займатися, не впораюся я. Ось не стане мене, тоді й розпоряджайтеся, як хочете…
Навесні, коли сніг розтанув, Василиса Дмитрівна вирушила на місто спочину, провідати рідних.
– Великдень скоро, треба прибратися, – говорила вона сама собі, обережно ступаючи вузькою доріжкою. Місця тут були розташовані хаотично, й іноді стежка між ними ставала аж надто вузькою, а іноді раптом розширювалася, але після зими там стояв непролазний бруд, і тому все одно доводилося обходити її вузькими перешийками.
Якоїсь миті Василина Дмитрівна не втрималася і, послизнувшись, впала просто в калюжу. Спочатку літня жінка перелякалася, що все собі переламала, але потім зрозуміла, що начебто нічого не болить і спробувала акуратно перекотитися на бік, щоб піднятися.
Вона обережно піднялася на ноги, почала обтрушувати куртку, у якій від падіння вирвалася “з м’ясом” блискавка, і почула тихі голоси. Неподалік розмовляли дві жінки, які теж вочевидь прийшли прибратися до своїх рідних.
Одна розповідала про те, як вона їздила відпочивати в санаторій і як добре там поправила здоров’я. А ще про те, що пилосос купила новий і пуховик красивий, легкий, теплий. А інша запитала, звідки, мовляв, гроші-то?
– А квартиру Орини продала, сестри моєї, – пояснила жінка, показуючи на пам’ятник.
– Звісно, дешево вийшло, бо квартира була ветха, ремонт там був потрібен ґрунтовний, ну та й добре. Я грошики в банк поклала. Відсотки йдуть. Пасивний дохід, так мені донька пояснила, щомісяця знімаю, витрачаю на себе. Живим – жити треба, ось пам’ятник зате змогла поставити…
Василиса Дмитрівна задумалася. Прибралася, протерла пам’ятник батьків ганчірочкою, поставила свіжі квіти. А потім сіла на лавочку і заплакала. Так їй сумно стало від того, що не повернути ні сестер, ні батьків! І пам’ять про них назавжди в серці залишиться, а квартири… Може й справді, продати їх?
Зібралася Василина Дмитрівна з духом і зайнялася продажем квартир. Вийшло все вдало. На подив квартири продалися швидко. Все ж деякий приплив людей у їхнє маленьке містечко був. Здебільшого приїжджали люди поближче щоб бути до своїх літніх батьків. Їх приваблювала відверто “смішна” ціна на нерухомість.
Насамперед на виручені гроші Василина Дмитрівна поставила сестрам пам’ятники. Вона дуже раділа, бо тепер душа її була спокійна. А потім бабуся запросила фахівців, щоб вони поміняли вікна. Стало затишніше, чистіше й тепліше, адже старі вже всі облупилися й продувалися взимку так, що вітер свистів.
Холодильник собі купила Василина Дмитрівна, плиту газову. Сама замовила в інтернет магазині і їй привезли.За допомогою Вадима Василиса Дмитрівна освоювала потихеньку інтернет. Це він приїхав до неї і допоміг знайти фірму, яка підключила інтернет.
Вадим же привіз їй і ноутбук, який вони купили разом з Ольгою: вони вирішили таким чином порадувати бабусю.
Куртку собі Василиса Дмитрівна теж купила нову, красиву. А найголовніше, вона поклала гроші в банк під відсотки.
– Молодець, матусю! – говорила їй Лариса. – Не думаю, що тітка Марина й тітка Зоя образилися б на тебе. Ти все правильно зробила, продавши їхні квартири. А то, що це? Сама сиділа впроголодь, не купувала собі нічого, економила. Ледь здоров’я не втратила. Заради чого? Щоб зробити з їхнього житла музей?
– Тепер ось у санаторій поїду. Хочу дуже, просто мрію, – сказала Василина Дмитрівна, усміхаючись. – А ще Ользі грошики переказала на правнучку. Нехай купить їй що-небудь, дітям весь час щось потрібно. І вам, і Вадиму допомагати буду. Я тепер можу!
– Спасибі, мамо, ми вже якось самі, – посміхнулася Лариса. – Головне, щоб ти була жива і здорова!
– Буду! У мене тепер стільки планів! Може, ще й на море з’їжджу, хоч подивлюся, яке воно. Ох, як добре з грошиками-то…
Лариса дивилася на матір і раділа. Давно вона не бачила її такою веселою і життєрадісною.
