“Візьми ж трубку!” – думала Зіна, притримуючи живіт. Дитина, наче спеціально почала штовхатися, і жінка почувалася жахливо.
Валера, її чоловік, уже вкотре скидав виклик. А їй так потрібно було терміново з ним поговорити… І не хвилюватися! Це шкідливо для їхнього малюка.
“Навіщо ти надзвонюєш мені в робочий час?! Скільки разів я тобі казав, не дзвони!” – через кілька хвилин написав Валера.
Зіна знову набрала його номер. Цього разу Валера, чортихаючись, відповів:
– Що за терміновість? Я ж просив не турбувати мене! На відміну від тебе я не сиджу без діла, а працюю! – Валера поправив штани і відійшов від столу, де сиділа його нова секретарка.
– Вибач… Але це справді дуже важливо. До нас додому прийшла якась Наталя! Скажи мені, що це розіграш, і ти її не знаєш.
– Наталя? – Валера перепитав так, нібито намагався зрозуміти, про кого йдеться.
– Так. Незнайома жінка стверджує, що вона – твоя дружина. Це жарт, так? Просто непорозуміння? – з надією запитала Зіна, готуючись будь-якої миті виставити за двері цю нахабу.
Годину тому .
Зіна подивилася у вікно, намагаючись зрозуміти, що краще вдягнути – на неї чекала дорога в поліклініку на огляд. Останнім часом Валера не давав грошей, тому доводилося ходити в бюджетні установи, висиджувати великі черги.
Не сказати, що Зіна була надто розпещеною грошима, просто Валера обіцяв їй, що вона ні в чому не матиме потреби. Ні вона, ні їхня дитина. Аж надто він хотів хлопчика. Спадкоємця.
І ось, коли УЗД показало, що буде хлопчик, Валера якось не надто зрадів. Він нібито охолов до своєї дружини.
“Напевно, річ у тім, що я набрала вагу”, – думала Зіна, натягуючи сукню, в яку ледь влізла. За 5 місяців вона набрала вагу, та й живіт ріс не по днях, а по годинах.
– “Ну нічого, подарую Валері сина, і він мене знову покохає”.
Під ці думки Зіна одягла куртку, чоботи і відчинила двері. На порозі з ключем у руках стояла якась жінка.
– Це моя квартира, ви, напевно, дверима помилилися! – сказала Зіна.
– Це ти помилилася, коли в цю квартиру переїжджала, – примружившись, відповіла незнайомка. – Утім, ми це скоро виправимо.
Жінка обійшла Зіну і зробила крок у квартиру.
– Ви куди? Я вас не пускаю!
– Квартира моя. Це мені вирішувати, кого пускати, а кого ні, – досить голосно сказала невідома.
Зіні стало не по собі. Вона не знала, що робити: бігти і кликати на допомогу?
Жінка тим часом покрокувала квартирою, оцінюючи її зовнішній вигляд.
– Відразу видно, приїхала з глушини! Хто такі фіранки вішає? А це що? Тут моя ваза стояла. Куди поділа? Тільки не кажи, що розбили!
– Хто ви? – тремтячим голосом запитала Зіна.
– Мене звати Наталя. Ця квартира належить мені. Я колишня дружина Валери.
– Ви брешете! Він не говорив мені, що був одружений!
Наталя з роздратуванням подивилася на Зіну. Їй не хотілося нічого пояснювати. Вона взагалі не думала, що застане вдома пігалицю з животом. План був іншим: замінити замки на дверях і виставити речі колишнього чоловіка на вулицю.
Помста – страва, яку подають холодною. Наталя планувала її довгий час.
– А мені все одно, що він говорив. У вас із благовірним 24 години, щоб речі зібрати.
– Я не буду нічого збирати! – у Зіни затряслися руки. Вона схопила телефон, немов це був її рятувальний жилет.
Пальці швидко набрали телефон чоловіка, ось тільки він узяв слухавку лише через довгий час і неймовірну кількість втрачених нервових клітин.
– Валерію? Ти знаєш цю жінку? Це якась помилка, напевно, дурний розіграш! – затараторила Зіна. Вона ввімкнула відеодзвінок і перевела камеру на гостю.
– Вона стверджує, що ви були одружені, що вона власниця нашої квартири, що ми маємо звільнити житлоплощу! Скажи, що це маячня! Скажи їй, щоб ішла, що ти зараз приїдеш і викличеш поліцію. Валера!
Але замість відповіді вона побачила очі чоловіка, що бігають.
– Ні, Зіно… Це правда. Наталя моя колишня дружина.
Зіна відчула запаморочення й осіла по стіні на підлогу.
– Гей! А ну-ка прийди до тями! – крикнула Наталя і почала плескати Зіну по щоках.
– Валере, якщо хочеш, щоб твої речі лежали у валізі, а не на сходовій клітці, швидко приїжджай додому. І дівку свою вгамуй. Начебто ти майбутній батько, до того ж не вперше… А відповідальності в тебе, як погляну, більше не стало!
– У вас що, є дитина? – прошепотіла Зіна, злякано дивлячись на Наталю.
– Дві.
– Чому ти не сказав? Валера!
Валера не відповів. Він уже натягував піджак.
Поки Наталя приводила до тями Зіну, Валера встиг примчати додому.
– Ну і чого ти влаштувала? Ми начебто все обговорили ще під час розлучення. Ти сказала, що залишаєш квартиру мені, а я натомість плачу аліменти, – з порога заявив він.
– Можна дізнатися, під яким мікроскопом їх роздивлятися? Ці твої аліменти? А те, що в понеділок був день народження старшої доньки, ти випадково забув? Чи навмисне?
– У мене була затримка зарплати.
– У тебе була затримка в розвитку, якщо ти думав, що це все зійде тобі з рук. Даю добу, щоб покинути квартиру. А ось це – повістка до суду. Будемо ділити твоє майно, я знаю, що ти машину купив. От і віддаси її мені, як сплату аліментів і подарунок доньці на 18-річчя.
– Але Наталю! У нас із тобою вже все давно минуло! З чого раптом ти придумала ділити мої речі?
– Квартира моя! – ще раз нагадала Наталя. – Я дозволила тобі тимчасово жити в ній тому, що мені було приємно плекати почуття майбутньої помсти, очікування моменту, коли я зруйную твоє життя так, як ти зруйнував моє кілька років тому, привівши додому свою дівку!
– Подумаєш, із ким не буває? – знизав плечима Валера. Він думав, що колишня давно вже заспокоїлася…
– Я вже найняла адвоката. Спочатку я заберу квартиру, потім машину, а потім тебе звільнять із роботи. Будеш зустрічати старість на самоті без грошей і даху над головою. Добре звучить?
– Ти не посмієш! – Валера змінився в обличчі. До нього нарешті дійшло, у якому становищі він опинився. – Просто так вийшло. Я взагалі з тобою не хотів розлучатися!
– Так? Ти це своїй новій пасії розкажи. Вона тобі, можливо, повірить. А я про тебе все давно зрозуміла… Хоча… – Наталя підійшла до Валерія. – На що ти готовий, щоб вимолити прощення і не залишитися з голим задом?
– На все! Пробач мене! – Валера прикинув шанси і зрозумів, що Наталя налаштована рішуче. Була надія на те, що вона все ще кохала його, адже від ненависті до любові… один крок. На це він і розраховував.
– У такому разі – збирай речі своєї благовірної і нехай повертається у своє село. Розлучення, дівоче прізвище тощо. А ти знову будеш моїм. Так і бути, дозволю тобі залишитися. Будеш мені капці носити. Дівчаткам потрібен батько, а мені для статусу і самозадоволення потрібно бачити твоє обличчя з посмішкою і обожнюванням. Ну-ка, покажи, як зрозумів мене. Капці!
Валерій покірно взяв нові капці Зіни, щоб принести їх Наталії. Зіні здалося, що все це дурний сон. Що в житті так не буває!
– А як же наш син?! Ти що, готовий мене кинути заради квадратних метрів? – видавила вона, бліднучи ще сильніше. Валера тим часом знімав із колишньої дружини чоботи.
– А чого ти хотіла? Мене змушують обставини. А тут, – він вказав пальцем у бік живота Зіни, – тут ще нічого не з’явилося. Та й усяке буває, – міркував Валера, приводячи Зіну в жах.
– Загалом, вирішено. Розлучення. Зіно, вибач, але ти мені більше не потрібна. Я повертаюся до Наталі та дітей. Нічого особистого…
Зіні не потрібно було повторювати: вона встала, зібрала речі і поїхала до матері в область. На розлучення вона подала, розуміючи, що воно буде довгим через її стан. Утім, штамп їй не заважав. Заважало почуття образи і несправедливості.
Але більше, ніж Валерія, вона ненавиділа Наталю. Цю фурію, що увірвалася в їхнє життя і зруйнувала сім’ю. Звісно, Зіні було неприємно, що Валера вчинив малодушно і зрадив її, але звинувачувала в усьому вона все одно його колишню дружину.
Мати Зіни, як могла, заспокоювала доньку, обіцяючи допомогу. Але Зіна була в трансі.
Вона розуміла, що з немовлям на руках вона стане тягарем матері, не зможе працювати та й навряд чи знайде собі нового чоловіка.
Заспокоювало тільки одне – монотонне в’язання. Ще в 9 років Зіна навчилася від бабусі. І ось тепер, сидячи на великому кріслі, вона вміло працювала спицями, створюючи для майбутньої дитини милі дрібнички.
У цей момент до неї і приїхала непрохана гостя.
Як Наталя знайшла адресу Зіни, було відомо тільки їй. Жінка залишила позашляховик біля ґанку і пройшла в будинок, двері якого були відчинені.
Зіна від несподіванки випустила з рук в’язання.
– Чого ви хочете? Ви мою сім’ю зруйнували. Більше в мене взяти нічого! Ідіть геть! Інакше я покличу дільничного!
– Я прийшла з миром, – Наталя перервала потік слів Зіни.
– Так? – Зіна засміялася.
– Ось, це тобі.
– Що це?
– Ключі від квартири. Живи там із дитиною. Валерія я вигнала, – Наталя простягнула на долоні зв’язку ключів.
– Ні вже, дякую. Я вам не вірю, – відмахнулася Зіна.
– Ну не вір. Я на тебе зла не тримаю. Ти в мене чоловіка не відводила. Та й те, що ти при надії, я не знала. Утім, Валера своє обличчя тобі показав. Ти мені ще “спасибі” маєш сказати, що я позбавила тебе цього гуляки. Він, до речі, і від тебе гуляв, я з’ясувала. Ось, – Наталя кинула на крісло кілька фото Валерія із секретаркою. – Діагноз: “кобель звичайний”. Лікуванню не піддається.
– Що ви від мене хочете? Ви не просто так прийшли, не за цими фото! – Зіна напружилася.
– Ти маєш рацію. У мене є свій інтерес. Я хочу розтоптати Валерія. До кінця.
– Навіщо ви мені про це говорите?
– Квартиру я забрала, машину теж він переписав на дочку. Залишилося останнє: позбавити його “годівниці”. Для цього мені потрібна твоя допомога: сходи до нього на роботу і розкажи, що він із секретаркою шашні крутить і тебе вигнав із пузом із дому.
Поскаржся на нього. Далі директор сам вирішить, що робити, він чоловік дуже розумний, йому скандали не потрібні.
– Я не хочу принижуватися.
– Ну живи так. Без аліментів, без квартири, зате горда, – фиркнула Наталя.
– Аліменти він платити не буде, якщо його виженуть. Та й квартира від цього в мене не з’явиться. Який мені інтерес?
– Як знаєш. Я двічі тобі угоду не пропоную.
– Угоду? Ну добре. Тоді в мене свої умови: квартиру ви не просто віддасте мені, ви перепишете її на мого сина, коли він з’явиться на світ, – випалила Зіна, сама від себе не очікуючи такого.
Наталя кілька секунд дивилася на Зіну, а потім кивнула.
– Молодець. Не така вже ти й дурна. По руках.
Дами домовилися, і в призначений день Зіна пішла на зустріч із директором Валери. Керівник виявився чоловіком розуміючим і глибоко сімейним. Вислухавши Зіну, він навіть почервонів від злості.
– А ось докази, що він крутить із секретаркою. Адже вона ваша родичка, так? – запитала Зіна, отримавши інформацію від Наталії і натиснувши на його хворий мозоль.
– Так. Дуже далека! Зв’язується з ким попало і ганьбить нашу велику родину. Гаразд, я вас почув. Сьогодні ж змушу Валерія писати за власним. А якщо не напише – звільню за статтею.
Місяць тому вона привела у світ здорового хлопчика, а сьогодні вони зустрічаються з Наталією, щоб переоформити квартиру на маленького сина Зіни.
– Навіщо ви це робите? – усе ж запитала Зіна, підписавши потрібні документи.
– Тому що я вже й так отримала все, що хотіла. У мене є ще три квартири. Мої дівчатка забезпечені спадщиною. До того ж у нас із тобою була угода, ти допомогла мені, я допомагаю тобі. Повір, почуття задоволення від того, яким було обличчя Валерія, коли він зрозумів, що його обдурили: викинули з роботи і залишили біля розбитого корита, коштує дорожче за це! – Сказала Наталя, вказавши на зв’язку ключів.
– У такому разі ми одне одному нічого не винні. Всього найкращого, – сказала Зіна і прибрала ключі в сумку. Вона не хвилювалася, що Наталя її обдурить.
– І тобі. Вибирай чоловіків обережніше надалі.
– Так. І ви теж.
Жінки розуміюче посміхнулися одна одній і розійшлися. Кожна своєю дорогою. Наталя – займатися бізнесом, а Зіна ростити сина і в’язати дитячі речі на продаж.
Валерій після усвідомлення почав вживати і одного разу вплутався в сварку, де його “перемогли”. Тепер лежати йому в гіпсі досить довго. І чомусь охочих носити йому супчики та фрукти немає. При двох дружинах, коханках і трьох дітях він залишився один. Нікому не потрібний дурний, чоловік, який вважав себе розумнішим за інших. Не розрахував. Прорахувався.
