Тимофій Кузьмич дивився на свою дружину і думав: “Час нещадний і мою Дуню він не пощадив. Стара-престара.” Сиве рідке волосся, а колись була коса нижче пояса. Як роздягнеться Дуня в лазні, як розпустить косу, так просто схожа на Єву, наче з раю вийшла.
Шкіра біла, а як головою поведе, та густими віями змахне, так прямо королева. І чого тепер із Дунею-королевою сталося? Зовсім ніяка вже. Ноги на синіх, здутих венах і ледве шаркає ними по хаті, так і хочеться Тимофію Кузьмичу крикнути їй: “Ноги вище піднімай, стара, підлогу незабаром до дірок протрнш”.
Ледве стримується, щоб її не образити. А раніше? Раніше в Дуні така легка хода була, вона тихо, як кішечка ходила. Бувало Тимофій чекає її на побачення, а вона підійде ззаду, та так тихо і просто у вухо йому дихне і вже тоді він розумів, що вона поруч.
А дихання яке у неї було, ледве вловиме і Тимофію здавалося, що її дихання персиками пахло. Спочатку, коли вони одружилися і Дуня спала, він часто прислухався до її дихання, здавалося, що вона й не дихає, а зараз уночі хропе, хоч із дому тікай, а вдень – кряхтить, особливо коли натягує товсті панчохи на синюшні ноги.
Стара Дуня напнула окуляри з товстими лінзами, вони падали Дуні на ніс, ось Тимофій Кузьмич ненавидів ці її жахливі окуляри. Колись карі очі Дуні багатьох хлопців до божевілля доводили, а обраний нею був він. А що зрештою?
Врешті-решт Тимофій дивиться на старі очі Дуні, які ще збільшують ці страшні окуляри. Треба ж як життя влаштоване, роки красуню Дуню перетворили на таку жахливу стару. Фільм жахів та й годі. Тимофія Кузьмича дратувала стара дружина, а вона йому:
– Тимко, тобі б до кардіолога записатися, щось ти став сильно вночі хропіти, а іноді навіть дихати перестаєш, а потім, як захропиш.
– Нікуди мені не треба записуватися, – грубо відповідав їй Тимофій, – я в чудовій формі. Сама геть зі своїми синюшними ногами записуйся. А сама ти знаєш, як хропиш? Сусідів в окрузі своїм хропінням лякаєш.
Дуня засміялася, прийнявши це за жарт. Вона хотіла обійняти Тимофія, а він її відштовхнув. Йому був неприємний її старечий, скрипучий сміх і запах її тіла неприємний, старістю від неї пахло. Ось раніше вона сміялася, немов кришталевих дзвіночків передзвін, а тепер скрипить, як стара хвіртка.
– Чого ти штовхаєшся, старий, – продовжувала сміятися Дуня, – ось дивись, я тут у книзі вичитала, які трави тобі треба попити від твого хронічного бронхіту.
– От же прив’язалася, – злився Тимофій Ілліч. – Я ж молодший за тебе на два роки і ніякі твої трави мені не потрібні. Тобі потрібні, ти їх і пий, і їж, що хочеш з ними роби, а до мене з ними не чіпляйся. Я їсти хочу, а ти мені зі своїми травами.
– Так підемо, поїмо. Зуби свої надягай і підемо. Борщ зварила і кашу. Що будеш?
– А м’ясо є? – запитав Тимофій Кузьмич, – мужиків м’ясом треба годувати, а не кашками.
– Так то ж мужиків, – сміялася Дуня, – а ти – старий. Сам кажеш, що тобі нема чим капусту в борщі жувати. А м’ясо є чим жувати?
– Коли це я казав? І чого це я старий? Сама бабця, – ображено сказав Тимофій Кузьмич, – Ти мене до цього контингенту не прирівнюй.
Дуня зітхнула, але не стала суперечити чоловікові, щось сьогодні він без настрою. Тимофій Кузьмич сьорбав борщ і думав: «Ось можна було б стару дружину поміняти на нову. Ну ось, як машину. От би зараз Дуню поміняти на Світлану з двадцять дев’ятого будинку. А що?»
Часто Тимофій Кузьмич жартував зі Світланою, а вона сміялася, не цуралася його товариства. Як же йому було приємно спілкуватися з нею, не те що з Дунею, яка тільки й знає, що пристає до нього зі своїми лікарськими травами та з кардіологами. Куди б подітися від тебе, стара, чи ти б поділася.
Світлана для Тимофія Кузьмича – мрія, як та машина – тойота. Так от, машина-мрія була у житті, так що і Світлана-мрія теж може бути. “Казка, а не баба”, – думав Тимофій Кузьмич і в голові його звучала музика. Тимофій Кузьмич прокинувся від якогось дивного хрипу.
Раніше так Дуня не хропла. Він штовхнув її в бік і покликав:
-Дуню, повернися на бік. Ти якось дивно хропиш.
Дружина не поворухнулася і не відповіла йому, вона так само дивно хрипіла. Тимофій увімкнув світло і зрозумів, що з Дунею щось не так. Вона взагалі ні на що не реагувала. Він викликав швидку і бігав від вікна до вікна, виглядаючи лікарів, зателефонував ще раз і прокричав:
-Та коли ж ви вже приїдете? Так і померти можна, не дочекавшись допомоги.
На тому кінці дроту сказали, що швидка вже їде до них і він сів поруч із ліжком, на якому лежала Дуня, гладив її руку і плакав від безпорадності.
-Дуняшка, ти тільки дочекайся швидку, не вмирай, – умовляв він дружину, яка була непритомна і не чула його.
Швидка приїхала, сказали, що скоріше у Євдокії Василівни інсульт і забрали її до лікарні. Її в реанімації привели до тями і перевели до палати одномісної. Дізнавшись, що дружина лежить у палаті і Тимофію Кузьмичу вже можна відвідати її, він одразу примчав до неї.
Зайшовши в палату, він кинувся до дружини, обійняв її і тремтячим голосом промовив:
– Слава тобі Господи, що все обійшлося. Як же ти мене налякала Дуня? Ти так більше ніколи не роби, не кидай мене, – уже плакав Тимофій, – я ж без тебе жити не зможу.
Євдокія Василівна посміхалася і слабким голосом жартувала:
-Тим, ти заспокойся, а будемо тут удвох лежати, а палата одномісна. Ти що за цю палату заплатив? І телевізор тут і кондиціонер, і електричний чайник. Лежу тут як королева.
-Заплатив, а ти і є моя королева. Відпочивай, лікуйся. Що тобі в спільній палаті робити? Буде хто хропіти і заважати спати.
Тимофій Кузьмич усміхнувся крізь сльози і продовжив, як казала Дуня нести всяку лабуду:
-Дунь, хочеш я носитиму ці злощасні зубні протези. Ти ж знаєш, я їх терпіти не можу, але ти змушуєш їх надягати і я надягатиму, щоб тобі краще бути. Дуня, я й до кардіолога піду, твої трави питиму і їстиму, ти тільки живи, Дуню.
Дунь, чорт із нею зі Світланою. Дунь, прошу тебе тільки не вмирай. Хочеш, я тобі твої панчохи надягатиму, якщо тобі важко. Ось що хочеш, Дуню. Хочеш дорогі, імпортні окуляри? Купимо.
-Тимофію, куди тебе понесло? Он нагородив і панчохи, і окуляри, і кардіологи, і Світлану якусь приплів. Заспокойся, Тимофію. Ти принеси мені завтра бульйон курячий і шматочок курки, ось це буде якраз.
Дуня ніжно погладила його по щоці і згадала, як тоді, коли він був хлопцем і залицявся до неї, ось так само ніс усяку лабуду і був готовий для неї мало не місяць з неба дістати. На очах у неї навернулися сльози від спогадів і вона, як тоді, в молодості, гладила його по неголеній щоці…
