Анна Петрівна сиділа на лавочці в лікарняному сквері й плакала. Сьогодні їй виповнилося 70, але ні син, ні дочка не приїхали, не привітали.
Хоча сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала її й навіть подарувала невеликий подарунок. А ще санітарка Марія пригостила її яблуком на честь дня народження.
Пансіонат був пристойний, але персонал загалом був байдужим.
Звісно, всі знали, що сюди старих привозили доживати віку діти, яким вони ставали тягарем. І Анну Петрівну сюди привіз син, як він сказав, щоб відпочити й підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці.
Адже квартира була її, це потім син умовив її написати на нього дарчу. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона, як жила вдома, так і буде жити. Але насправді все виявилося інакше: вони відразу всією сім’єю переїхали до неї, і почалася битва з невісткою.
Та була вічно незадоволена: не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам почав кричати.
Потім Анна Петрівна помітила, що вони стали про щось шепотітися, а як тільки вона заходила до кімнати — замовкали.
І ось одного ранку син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:
— Ти мене в будинок престарілих віддаєш, синку?
Він почервонів, заметушився і винувато відповів:
— Та що ти, мамо, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому.
Привіз її, швидко підписав папери і поспішно поїхав, пообіцявши скоро повернутися. З’явився лише один раз: привіз два яблука, два апельсини, запитав, як справи, і, не дослухавши до кінця, кудись помчав.
Ось і живе вона тут уже другий рік.
Коли минув місяць, а син так і не приїхав за нею, вона зателефонувала на домашній номер. Відповіли чужі люди, виявилося, що син продав квартиру і де його тепер шукати — невідомо.
Анна Петрівна пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її не заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу образила дочку заради щастя сина.
Анна народилася в селі. Там же й вийшла заміж за свого однокласника Петра. Був великий будинок, господарство. Жили небагато, але й не голодували. А тут сусід із міста приїхав у гості до батьків і почав Петру розповідати, як у місті добре живеться. І зарплата хороша, і житло відразу дають.
Ну Петро й загорівся: «Давай, давай, поїдемо». Ну й вмовив. Продали все й поїхали до міста. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Купили меблі й старенький «Запорожець». Ось на цьому «Запорожці» й потрапив Петро в аварію.
У лікарні на другий день чоловік пішов з життя. Після похорону Анна залишилася сама, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати й одягнути, доводилося вечорами мити під’їзди. Думала, діти виростуть і будуть допомагати. Але не вийшло.
Син потрапив у неприємну ситуацію, їй довелося позичати гроші, щоб його не посадили, потім вона два роки виплачувала борги. Потім дочка Даринка вийшла заміж, народила дитину. До року все було нормально, а потім син почав часто хворіти.
Їй довелося піти з роботи, щоб водити його по лікарнях. Лікарі довго не могли поставити діагноз.
Це потім вже якусь хворобу у нього знайшли, яку лікують тільки в одній лікарні. Але там така черга. Поки дочка їздила по лікарнях, чоловік від неї пішов, добре хоч квартиру залишив.
І ось вона десь у лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким самим діагнозом була.
Вони сподобалися одне одному і почали жити разом. А через п’ять років він захворів, потрібні були гроші на операцію. У Анни були гроші, вона хотіла віддати їх синові на перший внесок за квартиру.
Але коли дочка попросила, їй стало шкода витрачати гроші на чужу людину, адже рідному синові гроші потрібніші. Тож вона відмовила. Дочка сильно образилася на неї і на прощання сказала, що та для неї більше не мати, і коли тій буде важко, щоб вона до неї не зверталася.
І ось уже двадцять років вони не спілкуються.
Дарина вилікувала чоловіка, і вони, забравши своїх дітей, поїхали жити до моря.
Звичайно, якби можна було все повернути назад, Анна вчинила б інакше. Але минуле не повернути.
Анна повільно встала з лавки і тихо пішла до пансіонату. Раптом чує:
— Мамо!
Серце забилося. Вона повільно обернулася. Дочка. Дарина. У неї підкосилися ноги, вона ледь не впала, але дочка, що підбігла, підхопила її.
— Нарешті я тебе знайшла… Брат не хотів давати адресу. Але я йому пригрозила судом, що він незаконно продав квартиру, так що він одразу замовк…
З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку у холі.
— Ти пробач мене, мамо, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісу ходиш і плачеш.
Я прокинулася, а на душі стало так важко. Я все розповіла чоловікові, а він сказав: «Їдь і помирися». Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.
Довго я шукала адресу брата, знайшла. І ось я тут. Збирайся, поїдеш зі мною. Ти знаєш, який у нас будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені наказав, якщо матері погано, вези її до нас.
Анна вдячно притиснулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.
Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі…
