У мене є сусідка по дачі, бабуся Єва. Три роки тому вона раптом не приїхала до своїх улюблених клумб і грядок. «Інсульт», — сумно сказала її дочка.
Два роки тому бабуся Єва повернулася на дачу. Її було не впізнати. Вона схудла вдвічі, обличчя потемніло. Інтелект і мова повністю відновилися. Ноги більш-менш ходили. А ось руки бовталися як батоги.
Ліва ще якось згиналася в лікті й стискалася в непевний кулак, з правою було зовсім безнадійно. Бабуся блукала по ділянці й не знала, куди подітися.
У неї було три радості в житті, крім онука: город, рукоділля та домашня консервація. І всіх трьох позбавив проклятий інсульт…
Сусіди підтримували її, як могли. Як з копірки, переказували історії про далекого родича колеги троюрідного брата, у якого був не просто інсульт, а взагалі інсультище. «І що б ви думали, повністю одужав! Не відразу, так, років п’ять минуло, але людський організм така штука, тож ти, бабусю Ево, не втрачай надії!»
Минулого літа бабуся Єва все так само сиділа на ґанку або бродила по городу. Незважаючи на гори ліків і складну фізіотерапію, за рік вона змогла лише навчитися стискати в кулак лівої руки ложку і з великими труднощами підносити її до рота. «Не сподівайтеся особливо», — сказали дочці лікарі.
Цього літа ми на дачу не поїхали.
Возили дитину на море після успішного вступу до університету. Добралися до городу лише наприкінці серпня, щоб зібрати яблука та груші. Першим ділом дивлюся — на сусідній ділянці бабуся Єва розпалила пічку у дворі й варить варення. Однією рукою помішує, іншою тримає каструлю.
Покращалася, одягла яскравий спортивний костюм, навіть підфарбувалася, здається. Ми всією сім’єю до неї: вітати з успішною реабілітацією, розпитувати…
А бабуся Єва каже: «Не було ніякої реабілітації. Вилікувала мене фельдшер швидкої допомоги. За одну новорічну ніч».
Ось така дивна і страшна історія трапилася (пишу зі слів бабусі). Новий рік родина бабусі Єви вирішила зустрічати на цій самій дачі. Якраз попереднього літа будинок утеплили, котельню побудували, ось і захотіли оновити.
Приїхали, прикрасили ялинку, почали накривати стіл, увімкнули телевізор. Дочка з зятем готують, онук бавився на підлозі з іграшками, тут і заснув, бабуся теж задрімала в кріслі. Онука почали будити, час їсти, а він не прокидається. І тут дочка кричить: «Він не дихає!»
Далі бабуся Єва пам’ятає все, як у тумані. Пам’ятає, як стояла у дверях і молилася, щоб якщо онук не виживе, їй би разом з ним на той світ. Як її дочка ридала, а зять намагався то робити штучне дихання, то непрямий масаж серця, і вони ніяк не могли зрозуміти, чи дихає хлопчик хоч трохи, чи зовсім ні.
Як нескінченно довго їхала швидка. Як нарешті приїхали і почали щось робити з дитиною.
Раптом із туману виринуло суворе обличчя молодої фельдшерки. «Слухайте уважно, — суворо промовила вона, — пояснюватиму швидко, тільки на вас вся надія. Бачите, в якому стані батьки? А ви доросла, серйозна людина.
Зараз вони їдуть з нами до лікарні, а ви берете папір, ручку, сідаєте за стіл і пишете у всіх подробицях, як ваш онук провів день. Як спав, коли прокинувся, що і коли їв, у що грав, чи були якісь ознаки нездоров’я, чи помітили ви щось незвичайне. Все-все, що згадаєте.
Для анамнезу дрібниць немає. Вранці о сьомій годині віднесете на вахту, наш екіпаж проїде, забере, відвезе лікуючому лікарю. Зрозуміли мене?»
Бабуся Єва кивнула. Ну, звідки фельдшерці було знати, що в неї руки не працюють? Тим більше, це не виправдання. Заради життя онука вона б ногами, зубами, носом, власною кр.в’ю — чим завгодно і де завгодно написала б.
Вона спробувала зубами. І затиснути ручку між пальцями ноги теж спробувала. Не виходило. Встромила великий червоний олівець у неслухняний лівий кулак. Почала намагатися виводити літери.
На четверту годину повного відчаю без новин (новорічна ніч, мобільна мережа перевантажена) права рука почала сіпатися від ліктя. Потім кисть правої руки стиснулася в кулак. Бабуся Єва переклала стос паперу на журнальний столик, притиснула його кут важкою книгою і почала малювати дуже великі літери, стискаючи олівець однією рукою і підштовхуючи іншою.
О шостій ранку знову приїхала фельдшерка. Її турбував стан бабусі Єви. Стоїть, не ворушиться, вся то біла, то сіра, то синя. Хто знає, може, інфаркт чи інсульт наскочить від переживань. Вона ж не знала, що інсульт уже був. Ось і придумала, чим зайняти літню людину на всю ніч.
І ось що вона побачила: бабуся, схилившись над журнальним столиком, тримає олівець приблизно як ключку для гольфу, виводить величезні літери і ридає.
Тому що все виходить дуже повільно, і руки страшенно болять, і поперек, і голова, і очі. За годину треба віднести анамнез на вахту, а вона описала день онука лише з сьомої ранку до полудня.
А хлопчик-то живий і дихає. Знайшли поліп у горлі, видалили, але все ж ще тільки починається. Хто знає, як він прокинеться після наркозу. Хто знає, що покажуть аналізи цього поліпа. Батькам ще довго доведеться сидіти в лікарні.
Фельдшер вже все розуміє про інсульт, а бабуся каже їй, що ось, поки намагалася писати, права рука трохи запрацювала.
Фельдшер робить бабусі укол від тиску і лагідно каже: ваш онук живий, але лікуватися ще доведеться. Ці папірці я зараз у вас заберу, а ви відпочиньте, тепер вже не поспішайте. А як відпочинете, пишіть далі, пишіть. Це лікарю обов’язково знадобиться.
Не пошкодувала часу ця дівчина, знайшла батьків у лікарні, каже їм: ваша мама, яка перенесла інсульт, мені за ніч видала цілий літопис, і друга рука у неї ожила.
Зверніть увагу, скажіть лікарю, хто у неї там проводить фізіотерапію, і нехай далі пише. Нехай все буде добре, з Новим роком, чи що…
І ось минуло вісім повних місяців… Хлопчик живий і здоровий, ганяє на самокаті по всьому товариству. Його тато, сповнений вражень, пройшов спеціальні курси з надання першої допомоги.
А бабуся Єва за весну переписала друкованими літерами одну книгу та кілька десятків віршів, розфарбувала кольоровими олівцями безліч малюнків і навіть трохи освоїла пропис для першого класу.
Людський організм, звичайно, річ складна, але без надприродних чудес. Укласти волосся та привести себе до ладу бабусі Єві все ще допомагає дочка. Підняти щось важке — зять.
Але пограти з онуком у кубики та конструктор, зварити варення, а найголовніше — самостійно одягнутися-роздягнутися, помитися та почистити зуби вона вже може. І почерк у неї навіть не гірший, ніж у онука.
Того дня вона налила нам сливового компоту з великої каструлі, ополоником. Чокнулася з нами чашками і випила свою чашку, не проливши ні краплі.
Дай Боже бабусі Єві довгих років життя і міцного здоров’я. Дай Боже кожному онукові таку бабусю. А пили ми тоді за фельдшера Світлану.
Компот, так, бо після інсульту міцне не можна. Тієї ночі Світлана не тільки врятувала онука бабусі, а й врятувала онукові — бабусю. Тож, дорогий Боже, дай їй, будь ласка, всього, всього, всього, і побільше…
