Моя рідна мама пішла з життя, коли мені було близько двох років. Я її не пам’ятаю. Є, звичайно, фотографії, але їх небагато, всього три: дві з весілля і лише одна, де мама тримає мене, ще новонароджену, на руках. Дякую мамі Ірині, що зберегла їх для мене.
Дякую… Ах, адже я ніколи не висловлювала їй слова подяки. Вважала, що немає за що. А тепер я сама мама, яка виховує чужу доньку.
Але про все по порядку.
Мій тато, залишившись вдівцем, одружився досить швидко. Він був гарним чоловіком, ще дуже молодим, йому було всього двадцять п’ять років.
Ірина, моя мачуха, потім розповідала мені, що вийшла за нього тільки заради мене. Я була дуже гарненькою, балакучою і весь час шукала, яку б капость накоїти, вона полюбила мене з першої зустрічі.
Тато з Іриною навіть не були знайомі, про неї йому розповіла Зубчиха, перша сваха в селищі. Тато трохи подумав, а потім просто прийшов до батьків Ірини й сказав, що хоче одружитися з нею.
Батько Ірини відразу відмовив йому, мовляв, донька — красива молода дівчина, знайде собі неодруженого чоловіка й народить своїх дітей. Та й кохання ще ніхто не скасовував. І вигнав його.
Наступного дня тато прийшов разом зі мною і знову попросив руки Ірини. Її батько хотів знову його вигнати, але Ірина одяглася, і ми пішли гуляти. Ірина розповідала мені, що ми тоді пішли в поле, було літо, багато кульбабок, і ми дмухали на них, змагаючись, у кого далі полетить. Звісно, всі поступалися мені, а я реготала від щастя!
Потім вона сплела вінки з ромашок мені й собі, а тато сказав, що ми дуже схожі й мені потрібна саме така мама — красива й весела.
Ірина зніяковіла й запитала тата, чи справді він так сильно хоче одружитися з нею? Він став на одне коліно прямо на полі кульбаб і зробив Ірині пропозицію. Вона подивилася на мене і погодилася.
Батьки Ірини все одно були проти їхнього шлюбу. Але вже через кілька днів вона переїхала жити до нас.
Скільки я пам’ятаю, мачуха — хоча я, звісно, називала її мамою — була до мене дуже добра. Вона читала мені казки перед сном, із задоволенням готувала мої улюблені страви, влаштовувала для мене свята.
Навіть шила мені сукні — простенькі, але гарні. Подруги навіть питали мене, де я їх купила? А я не казала, що це вона пошила, соромилася, боялася, що мене висміють.
Коли мені виповнилося одинадцять років, Ірина народила хлопчика, Єгорку. Тільки тато, чомусь, не зрадів, а, навпаки, став ще рідше бувати вдома.
Забула розповісти про тата. Він завжди працював водієм. У нього була власна вантажівка, велика, не пам’ятаю, як вона називалася. Ось на ній він і возив різні вантажі по всій країні. Вдома тато бував дуже рідко, може, днів п’ять на місяць. Ми з Іриною дуже сумували за ним: тільки-но він від’їжджав, а ми вже починали придумувати, чим його пригостимо, коли він повернеться, що цікавого розповімо.
Але тато чомусь не радів нашим сюрпризам, тільки просив, щоб ми не заважали йому відпочивати. Може, тому він не хотів другої дитини, щоб не було галасу?
Я бачила, що батько не любить Єгорку, і теж вирішила, що брат мені не потрібен. Та й взагалі, він мені не зовсім рідний. Ну й що, один батько, а матері-то різні.
Мені здавалося, що батько побачить, як я схожа на нього, що, так само як і він, я не сприймаю Єгорку, і буде любити мене більше, ніж брата. Але тато нічого не помічав і ніколи не виявляв до мене особливої любові, втім, так само, як і до малюка.
Він і Ірину не любив, як на мене. Принаймні, я ніколи не бачила, щоб він її поцілував або просто обійняв. Ні, він не сварився з нею, просто був холодний, наче чужий.
Іноді, коли тато вкотре виїжджав, я чула, як Ірина плакала у своїй кімнаті, але при мені вона намагалася тримати себе в руках. І ніколи не сказала про тата ні слова поганого.
Розбіжності між нами почалися, коли я вперше закохалася. Володька був старший за мене на чотири роки, він уже закінчив школу і чекав на повістку.
Вступати він нікуди не поїхав, погано вчився, а у батьків не було стільки грошей, щоб за все за нього платити. На першому ж побаченні Володька поцілував мене, прошепотівши, що повернеться зі служби і ми одружимося.
Я повірила. Бо, як я думала, такі слова не можна говорити просто так. Це кажуть тільки тим, кого по-справжньому кохають. Я, наприклад, одразу в нього закохалася. Наступного вечора я знову втекла до нього на побачення.
Ми пішли на край селища й на старій лавці з насолодою цілувалися. До півночі. Коли я повернулася, Ірина стояла біля хвіртки й схлипувала:
— Валю, як я злякалася! Я вже думала, що щось сталося! Де ти була так довго? З тобою все гаразд? — вона обмацувала мене, обіймала, а я відштовхнула її й мовчки пішла в дім.
Ірина намагалася поговорити зі мною, але я твердо вирішила нічого їй не розповідати. Наступного дня вона все ж дізналася, з ким я зустрічаюся, і змусила мене її вислухати:
— Валю, моя люба, він погана людина, не треба з ним зустрічатися. Ти знаєш Свету Марчук? Вона ва.ітна від нього. Їхні батьки навіть домовилися, що Света буде жити у них, поки він не повернеться з армії.
— Ні! Ти брешеш! — закричала я. — Ти це спеціально! Ти просто заздриш мені! Тебе ніхто не любить, хочеш і мені життя зіпсувати? І взагалі, хто ти така, щоб мене контролювати? Мати? Ні! Ти просто мачуха! Чужа тітка! Зрозуміло? Тебе навіть батько не любить, а я що, зобов’язана? І не лізь до мене! Буду робити, що хочу!
Пам’ятаю, Ірина тоді зблідла, навіть похитнулася, а потім тихо сказала:
— Дівчинко моя, ти колись згадаєш цей день, ці твої слова. І я дуже сподіваюся, що з жалем, інакше ти ніколи не будеш щасливою, бо злість і невдячність — нелегкий тягар.
Я фиркнула, втекла до своєї кімнати, лягла на ліжко й накрилася з головою ковдрою.
А ввечері я втекла через вікно. Прибігла до тієї лавки й одразу запитала Володьку, який уже чекав на мене:
– Це правда, що Светка чекає від тебе дитину?
Він знизав плечима, скривився, а потім посміхнувся:
– Малятко, хто тобі таке сказав? Я ж тебе кохаю, йди до мене, ніхто мені, крім тебе, не потрібен, ти — моє щастя, — він притягнув мене до себе й так пристрасно поцілував, що я загубилася в поцілунку й не звернула уваги на те, що він, власне, нічого й не заперечував.
Того вечора він був особливо наполегливий, говорив, що для нашої любові залишилося всього кілька днів, тому не можна втрачати час. Він повів мене до якогось сараю, ми лягли на свіже сіно, і він почав розстібати на мені блузку.
Я схопила комір рукою, але він зашепотів про свою любов, про те, що я маю довести йому й свою, — він говорив, цілував мене, я затремтіла від хвилювання, і рука розтиснулася.
Та тут двері сараю зі скрипом відчинилися, і я побачила Ірину та маму Володьки. Що тут почалося! Мама Володькі кричала, який він негідник, що однієї ва.ітної йому замало, вирішив всіх у селі обдарувати, та ще й за грати потрапити за неповнолітню.
Володька огризнувся, мовляв, я сама до нього лізла, а він взагалі ні при чому, і втік. Ірина нічого не сказала, вона хотіла мене обійняти, але я знову її відштовхнула.
Наступного дня вона не згадала про нічний інцидент. Але я не забула. Мені було соромно, прикро, і я її ненавиділа. Чому саме її? Напевно, тому що ненавидіти себе не хотілося, а Володьку я ще кохала і думала, що дочекаюся його, а там, мабуть, стане зрозуміло, з ким він буде жити.
До речі, Володька не повернувся після армії, він одружився з дочкою командира й залишився в тому місті, де служив. Светці з синочком довелося повернутися до своїх батьків.
Татові Ірина нічого не розповіла. Та й взагалі, до цього не було часу. Коли тато приїхав, він відправив мене до своєї кімнати й заявив Ірині, що йде від неї. Сказав, що в іншому районі у нього вже давно є сім’я, дружина й двоє синів. Що він більше не збирається жити на два доми, бо пообіцяв тій жінці офіційно зареєструвати шлюб. Тому він подає на розлучення і залишає мене з Іриною.
Я, звичайно, все підслухала, але, почувши його останні слова, не витримала і вбігла до них у кімнату:
— Тату, забери мене з собою, будь ласка, я ж твоя донька, я дуже тебе люблю!
Але він стиснув губи :
— Гаразд, тихо! Катя не хоче, щоб ти жила з нами, зрозуміло?
Мені це не було зрозуміло. Я хотіла поїхати з ним, а не жити з ненависною мені Іриною. А вона подивилася на мене очима, повними сліз, і тихо попросила:
– Валю, не кидай мене, будь ласка, я тебе дуже люблю.
– Та не потрібна мені ти зі своєю любов’ю! — закричала я й розплакалася.
Тато поїхав, а я залишилася з Іриною та Єгоркою. Не скажу, що ми жили дружно. Але й великих скандалів у нас більше не було.
Коли я закінчила школу, то зібрала речі й все-таки поїхала до батька. Його Катя виявилася владною неприємною жінкою, не розумію, чим вона йому сподобалася. Вона дозволила мені пожити у них лише доти, доки я не влаштуюся на роботу й не орендую собі житло. А батько взагалі мовчав.
Ірина часто дзвонила мені, хвилювалася, надсилала гроші, але я сама жодного разу не подзвонила.
І ось минуло кілька років. Я познайомилася з Сашком. І закохалася. Вже по-справжньому. Він був розлучений. Дружина зраджувала йому безсоромно. Він навіть пробачив її кілька разів, але коли знайомі чоловіки почали відвертати від нього погляд, а їхні дружини натякали Сашкові, щоб він приструнив свою дружину, він подав на розлучення.
Їхня шестирічна донька спочатку залишилася з мамою, але одного разу сусідка зателефонувала йому пізно ввечері й сказала, що Софія плаче вдома сама. Сашко поїхав і забрав її. Цікаво, що дружина почала її шукати лише наступного дня. А коли дізналася, що Софія у тата, то з полегшенням сказала:
— Забирай її назавжди, вона тільки проблеми приносить. Набридло.
Тому, коли Сашко зробив мені пропозицію, він одразу сказав, що Софія житиме з нами, звичайно, якщо я погоджуся вийти за нього. Я погодилася.
Сьогодні я вперше вкладала дівчинку спати.
Я прочитала їй книжку, заспівала пісеньку, з посмішкою поправила золотисте волосся, що впало на обличчя, і раптом згадала. Усе своє життя, Ірину й ті її слова. Мені стало страшно. Невже й Софія колись скаже мені те саме?
Я буквально відчула весь той біль, який заподіяла Ірині. Адже вона любила мене так само, як рідного сина, а то й сильніше. Вона була для мене справжньою мамою, а не мачухою, а я лише відштовхувала її й ображала.
Я подивилася на дівчинку, що заснула, вийшла з дитячої кімнати й взяла свій мобільний.
— Мамо, як ти там? — несміливо запитала я, коли Ірина відповіла мені: — У мене все добре. У нас із Сашком весілля двадцять п’ятого, ти приїдеш? Так, мамо, я запрошую тебе, і Єгорку теж. І ще, — я завагалася, але все ж сказала:
— Пробач мене, ти, напевно, пам’ятаєш, за що. Я дуже винна перед тобою. Не плач, будь ласка, мамочко. Я люблю тебе.
Коли я вимкнула телефон, то відчула таку легкість на душі, ніби й справді зняла з себе важкий тягар, який носила стільки років. Я вирішила, що обов’язково познайомлю Софію з Іриною й розповім їй, якою чудовою й люблячою мамою вона для мене була. Нехай і не рідною, але все ж справжньою.
