…Потоваришували Анна та Олена ще в школі. Анна прийшла в сьомому класі. З тихою і боязкою дівчинкою почала спілкуватися Олена. Вона нікому в образу не давала нову ученицю. Поступово вдячність і захист переросли у справжню дружбу. Олена часто бувала вдома в Ганнусі. Тоді вже дівчинку дивувало, як забезпечені батьки примудрилися виховати доньку такою нерішучою і вразливою.
Дівчата виросли, закінчили школу, вступили до вишу. Спеціальності обрали різні, проте спілкуватися не припиняли. Завжди навіть гуляли в одній компанії. І наречених зустріли теж разом. Дівчата сміялися, що схоже жіноча дружба переросте в сімейну.
А потім сталася біда. Наречений Оленки, Євген, ні з того, ні з сього заявив, що їм треба розлучитися:
-Не можу приховувати, мені набагато більше подруга твоя подобається.
-Анна? Ви з нею…
– Ні, вона не знає навіть.
-Але як же?
-Без образ: мені потрібен надійний тил, а її батьки – саме те. Вони і забезпечені, і зв’язки мають. Тож зрозумій і пробач. Я не наполягаю на остаточному розставанні, ну, ти розумієш, не маленька…
-А не пішов би ти, дорогенький…
-Так, так, так… надумаєш – знаєш, як знайти мене. І так, не заважай мені, не пробачу.
Олені довелося довго приходити до тями. Ганнуся ж до того моменту нещодавно розлучилася зі своїм хлопцем і просила лише про одне, підказати, як краще вчинити.
-Анно, вирішувати тобі. Мої поради ні до чого. Подобається він тобі?
-Не знаю… Він же…
-Анно, не мій він. Уже не мій. Так що…
У вухах Олени звучали слова Жені: “Не заважай мені, а то…”
Не в силах бачити колишнього, який старанно залицяється до її найкращої подруги, дівчина вирішила на деякий час виїхати з міста. Якраз і вигідний переказ підвернувся: нову філію відкривали. Тож Олена з полегшенням покинула місце, де отримала такий удар.
Нова робота стала тією віддушиною, яка заглушила біль. Про весілля подруги розповідали знайомі. Олена привітала Анну, яка зателефонувала їй, заспокоїла, сказавши, що ніякого зла не тримає. Навіть щастя побажала.
А роком пізніше Олена повернулася в рідне місто на посаду голови провідного офісу компанії. Заміж Олена так і не вийшла, але навчилася тримати удар. Тоді ж відновилося і спілкування подруг. Анна від душі раділа, що Олена знову поруч. У сім’ї в неї все було добре: Аня чекала на малюка.
Радість повернення затьмарили дві обставини. Першою стало те, що чоловік подруги з неприхованим інтересом поглядав на відкинуту колись за безперспективність наречену. А друга – виношування дитини у Анни проходило непросто. Перед самим Різдвом жінку швидка відвезла в лікарню прямо з роботи. У сльозах подруга телефонувала Олені:
-Мне доведеться залишитися тут, щоб малюка зберегти. Кажуть, небезпечно.
-Ну й правильно: залишайся, фахівці хороші, не нервуй, впораєшся. А випишуть- і відсвяткуєш.
Однак Анна місця собі не знаходила, як там Женька? Він же збожеволів, напевно: щохвилини намагається заїхати… Жінка вирішила переконати лікарів відпустити її додому хоча б на кілька днів раніше. Під свою відповідальність:
-Ну будь ласка! Я все-все виконувати буду, просто чоловік там один. Він же сам як дитина, звик, що я поруч завжди. А зараз він на нервах, а робота й так відповідальна… Не вистачало ще щоб і він у лікарні опинився…
Додому Анна мчала задоволена: сюрприз буде для Женьки. Ось він зрадіє! Телефонувати на роботу Анна не стала, і батькам ні слова не сказала, що таксі викликала: краще вона приїде, приготує улюблені страви чоловіка. Він прийде… Анна навіть очі заплющила від задоволення: ось це подарунок вийде!
Вирішивши спочатку проінспектувати квартиру на предмет наявності продуктів, дружина спокійно зайшла додому. Але те, що вона побачила вдома, шокувало Ганнусю.
Домом снувала з хазяйським виглядом Олена. Вона впевнено переміщалася з кімнати в кухню, де явно готували щось смачне, судячи з ароматів, які долинали.
Та й одяг на Оленці був домашній. Але найбільше вразило Анну те, що в передпокої стояла напіврозібрана сумка подруги з речами. Схоже, Олена тут далеко не перший день.
-Оленко?
-Ганно? -Олена застигла, побачивши подругу, – Ти ж… Ой, що це я, проходь!
-Ну, дякую. Пояснити нічого не хочеш?
-Люба, замовлення привезли? Тобі подобається мій подарунок? – пролунав голос Євгена.
-І давно у вас? – намагаючись зберігати спокій, поцікавилася тремтячим голосом Анна.
-Не дуже…
-А мені сказати…
-Тобі ж хвилюватися не можна!
-Ну так, а зараз я абсолютно спокійна, правда? Нічого ж страшного. Просто найкраща подруга з моїм чоловіком роман у мене ж за спиною крутить…
І в цю мить із кімнати визирнув Євген, який явно не дочекався відповіді від коханої:
-Ну, що мовчиш, люба? Не подобається, чи що? Анно?! Ти ж у лікарні!
-Я, любий, удома, якщо ти не помітив. У себе. А от ти, схоже, вже не в себе. То який там подарунок мали привезти? О! Якраз зараз і побачу.
Анна відчинила двері після першого ж дзвінка. На порозі стояв кур’єр із пакетом, на якому красувався логотип найдорожчого бутика міста. А всередині лежав гарний пеньюар. Явно не розміру Ганни.
-Ну і як, подобається? -повернулася Анна до подруги, -Ні? Дивно, я навіть не здивована. Знаєте що? Зараз ви обидва збираєтеся і геть звідси.
-Люба, ти все неправильно зрозуміла…
-Звісно, от і придумаєш пояснення по дорозі. Чи мені батькам зателефонувати?
Зачинивши за зрадниками двері, жінка розридалася. Батькам усе ж зателефонувала: не хотілося після такого самій залишатися. І майже одразу після приїзду мами Анну знову відвезла швидка.
Дитину зберегти не вдалося. А з приводу збереження сім’ї… Не бачила в цьому Анна жодного сенсу. Жінка лежала, втупившись у стіну, не бажала нікого бачити.
-Анно, я до тебе. Поговорити треба.
-Не треба. Іди геть.
-Та вислухай мене хоча б! Я ж не тобі, я йому помститися хотіла. Адже він кинув мене не через те, що в тебе закохався, просто шукав вигідніший варіант. Навіть пригрозив, щоб не сміла заважати, а то пошкодую. А як я повернулася, успішна, одразу й нагадав, що тепер-то все його влаштовує.Не можна було залишати все, щоб ти страждала, як я…
-Ну так, тепер мені набагато легше. А ти знаєш, що в мене може й не бути більше дітей? Ти розумієш, що я навряд чи зможу тепер комусь повірити? А найстрашніше знаєш що? У мене більше немає найкращої подруги. Якби не ти…
-Ну я ж сказала…
-Я чула: нічого проти мене. Ти рятувала, так?
Олена опустила голову. Тільки тепер вона зрозуміла, наскільки дорого обійшлася її помста. Чомусь не було в неї приємного післясмаку. Радше навпаки: був дуже й дуже гіркий.
Євгенія Анна не пробачила. Подружжя розлучилося. Як і планувала Олена, невірний колишній наречений втратив усе: і впливового тестя, і дружину, і високу посаду з прекрасними перспективами в компанії батька дружини.
Анна свого слова дотримала: подруг у неї більше немає. Жодної. Тому що в жіночій дружбі зневірилася. І заміж виходити зареклася.
Олена з міста поїхала. Вона не могла пробачити собі, що Анна через неї не втратила дитину. Щоправда, з приводу краху всіх надій Євгена жодного співчуття в Олени не було. Але це був єдиний радісний момент в її плані:
-Напевно, правильно кажуть, що найкраща помста – холодна. А я якось не подумала, що і Анні дістанеться, та й мене не слабо зачепить. І чого я домоглася? Подруги кращої немає. Місце гарне довелося залишити, місто рідне теж…
Батьки колишніх найкращих подруг ні з ким не ділилися своїми думками. Мама Олени переживала, як там донька, чи вдасться їй самотужки влаштувати життя в незнайомому місті? Навіщо було влаштовувати все це? Адже відмовляла ж її! Ні, вперлася: виведу його на чисту воду… А що в підсумку? Собі помстилася, схоже.
Батьки Анни теж місця собі не знаходили: їхня вразлива донька геть втратила віру в людей, втратила бажану дитину, єдину подругу, пережила болюче розлучення…
І заради чого: заради того, щоб Олена нарешті змогла здійснити свою помсту? Тільки головне питання залишається без відповіді: а кому в підсумку помстилася?Спеціально для сайту Stories
