-Так, Маша, заганяла ти себе, подруго. Виглядаєш наче нічого, але по очам видно, що спиш мало, не доїдаєш, може проблеми які? – все випитувала моя подруга.
-Та ні, дорога, ні, все добре, просто втомилася, он схуднути намагаюся, в формі себе тримати, щоб і вдома чисто, і чоловіку подобатися.
-Та було б там кому подобатися. Він ще перебирати буде. В свої часи половина ін’язу за тобою бігали, а ще половина, та що жіноча – заздрили. Вибрала собі якогось, вибач, тракториста.
Ти згадай, якою ти була до цього, гарна, молода, впевнена в собі жінка. А зараз на кого стала схожа. Та тобі і з дитиною вдвох краще буде, ніж його ще на своїх плечах тягнути.
-Ой, Марин, засиділася я, піду, ще вечерю готувати, малу купати та до школи збирати. Ти мені дзвони, знаєш, або в гості приходь. Все, чао.
Маша прибігла додому, по дорозі зустрівши доньку з гуртка, швиденько скинула туфлі, насмажила котлет, салат зробила, гречки наварила, чоловіка ж бо чекала.
Як завжди прийшов за північ, “веселий”, почав щось розповідати про черговий привід для святкування. Маша встала, взяла тарілку з їжею і разом з блюдом викинула в смітник. -Речі завтра забери, ключі на столі лишиш, мене не будити.
Руслан від такого тону жінки ледь з стільця на впав, розкрив рота і довго дивився в спину жінці, поки та не пішла спати. Отетерівший, він все ж вирішив поїсти. Позаглядував по каструлям, зрозумів, що сьогодні буде голодний.
Пройшло 4 роки, Машка сиділа в кафе на тому ж місці, чекала на Марину. Маша тоді з міста поїхала на якийсь час, а тепер знову вернулася. Маринка підбігла до неї, і вигукнула. – Боже, Калинченко, Машка, це ти, яка ти. Невже свого покинула?
Тут з-за рогу вийшов чоловік Маші, без характерного аромату, чистий, опрятний, з меншим сином на руках і донькою за руку. -Ні, Марин, перевиховала.
