– Ти взагалі розумієш, що ці гроші на деревах не ростуть? Я приходжу додому, а тут знову безлад.
Ти цілий день сидиш вдома, Катя! Просто сидиш!
— Михайле, тихіше, будь ласка, — благально сказала Катя. — Ілля щойно заснув. Я не сиділа, я прибирала, просто він вередує через зуби, я весь день тримаю його на руках…
— На руках він у неї! — Михайло роздратовано посміхнувся й пішов на кухню. — Усі жінки справляються, тільки ти в нас втомилася.
Знаєш, мені набридло це слухати. Я в цій родині один працюю. Я вас годую, одягаю, утримую.
Ти хоч копійку в дім принесла за останні місяці?
— У мене є дитячі виплати, Михайле…
— Ой, не сміши мене своїми копійками! На них навіть нормальних підгузків не купиш.
Ти зараз — абсолютно нікому не потрібна людина в цій родині. Утриманка. Тобі складно хоча б нормальну вечерю приготувати до мого приходу, поки я на роботі спину гну?
— Ти справді так думаєш? Адже ти сам просив цю дитину. Ми разом планували.
Ти обіцяв, що будеш допомагати, що ми з усім впораємося разом. Що змінилося, Михайле?
— Змінилося те, що я втомився тягнути все на собі, поки ти розслабляєшся, — відрізав він, відкриваючи холодильник. — Гаразд, забудь. З тобою марно розмовляти, одразу в сльози.
Катя поклала сина в ліжечко, зачинила двері в дитячу й вийшла на балкон. Їй потрібно було вдихнути прохолодного повітря, щоб заспокоїтися.
Того ж вечора з’явилися родичі. Свекруха й зовиця.
— Катю, золотце, привіт! — ласкаво промовила Ірина Петрівна, цілуючи невістку в щоку. — А де наш соколик? Спить?
— Так, щойно поклала спати, — посміхнулася Катя. — Проходьте до вітальні, я зараз заварю чай.
— Ой, як добре, — защебетала Ольга. — Ми тут Ілюшці таку класну розвиваючу іграшку купили, він точно буде в захваті!
Усі зібралися у вітальні. Катя принесла піднос із чашками та чайником, поставила його на стіл і сіла в крісло навпроти свекрухи та зовиці.
Михайло неохоче пересів на диван, продовжуючи всім своїм виглядом демонструвати глибоке невдоволення.
— Катю, а чому ти така бліда? — турботливо запитала Ірина Петрівна. — Втомилася? Михайле, ти хоч дружині допомагаєш?
— Та з чого вона втомлюється, мамо, — буркнув Михайло. — Ось я втомлююся! Приходиш втомлений з роботи, а тут вічно кисла міна.
І нормально поговорити не можна, одразу незадоволене обличчя.
— Михайле, ну що ти таке говориш? — нахмурилася Ольга. — Катя з дитиною цілий день сама. Це величезна праця!
— Та годі тобі, Оль, — відмахнувся Михайло. — Що там робити з однією дитиною?
Сиди вдома в теплі, техніка все сама робить. Пральна машина пере, мультиварка готує. Я ось справді працюю, гроші в дім приношу. А Катя у нас тільки витрачати вміє, та скаржитися.
Катя глибоко зітхнула, склала руки на колінах і прямо подивилася на свекруху.
— Ірино Петрівно, Олю, я дуже рада, що ви сьогодні приїхали. Бо мені потрібно зробити важливе оголошення. Ми з Михайлом розлучаємося.
Ірина Петрівна завмерла з чашкою в руках, а Оля здивовано роззявила рота. Михайло поперхнувся чаєм і закашлявся.
— Що за дурниці? — першим оговтався Михайло, нервово розсміявшись. — Кать, ти вже зовсім через декрет з глузду з’їхала? Яке ще розлучення?
— Я абсолютно серйозна, — відповіла Катя. — Розлучення відбудеться через три місяці, коли Іллі виповниться рік.
Раніше цього терміну нас швидко не розлучать, та й мені треба підготувати всі документи. Але рішення прийнято остаточно.
У тебе є три місяці, щоб знайти собі нове житло.
— Катю, мила, та як же так? — розвела руками Ірина Петрівна. — Ви ж така чудова пара!
Ви ж так хотіли цю дитинку! Михайло так тебе любить… Що сталося?
— Запитайте у свого сина, Ірино Петрівно, — тихо сказала Катя. — Запитайте, як він ставиться до мене з того самого дня, як ми повернулися з пологового будинку.
— Та нормально я ставлюся! — вигукнув Михайло. — Чого ти тут влаштовуєш сцени при матері й сестрі? Зовсім сором втратила? Сміття з хати виносиш!
— Ось, дивіться, — Катя вказала рукою на чоловіка. — Це його звичний тон.
Олю, Ірино Петрівно, ви знаєте, якими словами ваш син називає мене останні дев’ять місяців?
— Якими? — тихо запитала Ольга, перелякано переводивши погляд з брата на невістку.
— Він регулярно каже мені, що я нікчемна людина в родині. Що я дармоїдка, утриманка.
І це найм’якші слова, які я чую щодня.
Він постійно дорікає мені за їжу. Заявляє, що він мене годує, одягає й утримує, а я сиджу у нього на шиї й нічого не роблю.
— Михайле, це правда? — Ірина Петрівна суворо подивилася на сина.
— Мамо, та вона все перебільшує! — вигукнув Михайло, підхоплюючись зі свого місця. — Ну, сказав пару разів у розпалі, коли втомився!
Вона ж насправді нічого вдома не встигає!
Я приходжу — вечеря не готова, речі не розкладені! Я повинен це терпіти, на твою думку? Я ж заробляю гроші!
— Ти приходиш у квартиру, яка за законом належить мені, Михайле, — твердо перебила його Катя. — Ти їздиш на машині, яку я купила на свої особисті заощадження ще до нашого шлюбу.
І ти смієш говорити, що ти мене утримуєш?
Дитячих виплат та моїх особистих заощаджень цілком вистачає, щоб я забезпечувала себе сама.
Твій внесок у наш бюджет йде переважно на твої власні потреби.
Але ти роздув з цього цілу трагедію, щоб щодня принижувати мене й самостверджуватися за мій рахунок.
— Катя, але ж чоловік повинен відчувати себе головою сім’ї… — невпевнено спробувала заступитися за сина Ірина Петрівна.
— Я дев’ять місяців терпіла цей кошмар. Я плакала щоночі, поки він спокійно спав у сусідній кімнаті, бо йому, бачте, потрібно виспатися перед його «великою» роботою.
Я думала, що збожеволію від цієї несправедливості.
Коли моя подруга розповідала про свого чоловіка те саме, я дивувалася й раділа, який у мене чудовий Михайло.
А виявилося, що він точно такий самий егоїст. У нього вистачає нахабства дорікати мені шматком хліба в моєму ж власному домі.
— Михайле… ти зовсім з глузду з’їхав? — здивувалася Ольга. — Ти хоч розумієш, що ти робиш?
Катя права, це її квартира! Куди ти підеш, якщо вона тебе вижене? До мами у двокімнатну квартиру на старий диван?
— Та нехай виставляє! — злобно вигукнув Михайло. — Королева знайшлася!
Та кому ти знадобишся з дитиною на руках? Хто на тебе взагалі подивиться?
— Михайле, замовкни негайно! — прикрикнула Ірина Петрівна. — Як тобі не соромно! Як у тебе язик повертається, говорити таке матері твоєї дитини?
Катя, дитинко, пробач йому, він дурниць наговорив… Він просто втомився, відповідальність навалилася, ось дах і злетів…
— Ні, Ірино Петрівно, — похитала головою Катя, стримуючи сльози, що наверталися на очі. — Відповідальність лягла на мене.
А ваш син просто показав своє справжнє обличчя, щойно зрозумів, що я тимчасово беззахисна через маленьку дитину.
Він вирішив, що тепер може безкарно витирати об мене ноги, бо мені нікуди подітися.
Але він помилився. Я не пропаду. У мене є все для нормального життя, а терпіти приниження заради сумнівного статусу заміжньої жінки я більше не збираюся!
— Кать, давай спокійно поговоримо, без сторонніх, — Михайло спробував пом’якшити тон, помітивши, що мати й сестра повністю на боці дружини. — Навіщо відразу такі крайності? Розлучення…
Ми ж можемо все обговорити, виправити. Я запалився, гаразд. Був неправий.
— Ні, Михайле. Ти не запалився. Ти говорив це систематично, методично, день у день.
Ти хотів, щоб я відчувала себе нікчемністю. І тобі це майже вдалося.
Але сьогодні цьому настав кінець.
У тебе є три місяці. Можеш починати збирати свої речі прямо зараз.
— Ти не маєш права мене виганяти! — знову спалахнув він, втрачаючи залишки самовладання. — Я батько твого сина!
— Квартира моя, Михайле. І я маю повне право не впускати сюди людину, яка мене морально знищує.
Батьком ти залишишся, аліменти платитимеш згідно із законом, бачитися з Ілюшею я тобі не забороню.
Але жити під одним дахом з тобою я більше не буду ні дня.
— Мамо, ну хоч ти їй скажи! — Михайло з надією повернувся до Ірини Петрівни. — Вона ж руйнує сім’ю через якусь дурницю!
Звичайна побутова сварка!
— Через дурницю? — Ірина Петрівна гірко зітхнула. — Ні, Михайле. Сім’ю зруйнував ти сам. Своєю дурістю, егоїзмом і гострим язиком.
Я тебе так не виховувала. Твій покійний батько ніколи не дозволяв собі дорікнути мені навіть шматком хліба, навіть у найважчі роки. Мені соромно за тебе, сину. Дуже соромно!
— Оль, ну хоч ти їй скажи… — Михайло перевів благальний погляд на сестру.
— А що я маю сказати? — знизала плечима Ольга. — Катя абсолютно права. Якби мій чоловік таке заявив, я б його в перший же день з речами виставила за двері.
Ти просто розпестився, братику. Прийшов на готове, живеш у чужій квартирі ще й смієш тут ставити умови, та господиню принижувати.
Катя правильно тебе проганяє. Може, хоч у орендованій квартирі мозок на місце встане, коли сам перед собою за кожну копійку звітуватимеш.
— Ах, ось ви як… — просичав він, злобно дивлячись на присутніх. — Ну й гаразд! І залишайтеся тут усі такі праведні!
Подивимося, як ти будеш співати через пару місяців, коли твій улюблений синочок кричатиме ночами, а допомогти нікому!
Прибіжиш ще просити, щоб я повернувся!
— Допомогти? — Катя сумно посміхнулася. — Михайле, ти за дев’ять місяців жодного разу не поміняв синові підгузок, жодного разу не викупав його і жодного разу не прогулявся з ним сам хоча б пів години.
Про яку допомогу ти говориш? Твоєї відсутності в побуті я навіть не помічу.
Навпаки, у домі нарешті стане тихо й спокійно, без твоїх вічних претензій і криків.
Михайло різко розвернувся, вибіг у передпокій і зірвав з вішака куртку.
Ірина Петрівна повільно підійшла до Каті, присіла на підлокітник її крісла й обережно обійняла її за плечі.
— Катю, вибач нам, якщо зможеш… — тихо сказала літня жінка, і в її очах заблищали сльози. — Пробач, що виростила такого сина і не вчасно зрозуміла, який біль він тобі завдає.
Ми з Олею завжди тобі допоможемо, ти тільки скажи. Посидіти з Ілюшкою, привезти щось, підтримати — ми завжди поруч.
Ти для нас рідна, а онук — наш улюблений. Ми тебе не залишимо.
— Дуже вам дякую, — Катя нарешті дозволила собі розплакатися. — Дякую, що повірили мені й зрозуміли. Я так боялася цієї розмови.
— Ми все розуміємо, Кать, — Ольга підійшла й теж міцно обійняла невістку. — Ти дуже сильна. Усе зробила правильно.
Не можна дозволяти витирати об себе ноги, навіть якщо це твій чоловік.
А цей дурень нехай тепер сам влаштовує своє життя, якщо такий самостійний.
Через три місяці Катя й Михайло офіційно розлучилися без зайвих скандалів і судових суперечок.
Катя згодом успішно повернулася до улюбленої роботи, поєднуючи її з вихованням сина за активної підтримки свекрухи та зовиці, а Михайло повернувся жити до матері.
