– Ти завжди обирав найлегше. Втекти, сховатися за маминою спідницею, заплющити очі на проблеми. А я… я втомилася. Втомилася бути самою, поки ми вдвох

– Ганнусю, ну ти чого? Ти ж сама бачиш, яка зараз ситуація, – Максим сидів на краю ліжка, уникаючи погляду дружини. Він говорив нібито буденно, але в голосі прослизали нотки роздратування.

– Ти захворіла, чхати почала, кашляєш на всю квартиру. Навіщо мені ризикувати? Краще я поки що в мами поживу, а ти тут спокійно лікуйся.

Ганна лежала на ліжку, загорнута в старий плед, на лобі вологий рушник. Вона підняла голову, насилу стримуючи напад кашлю.

– Максиме, ну як ти це собі уявляєш? – голос був хрипким, слабким, але в ньому чувся докір. – Мені гірше, ніж коли я два річні звіти здавала одночасно, а ти – “у мами поживу”. Серйозно?

Максим зітхнув, зчепивши руки в замок, немов захищався від її слів.

– Слухай, я ж для тебе стараюся! Тобі потрібен спокій. А я… ну, буду тільки заважати. І не забувай, заразно це все. Я ж тобі суп привозитиму, ліки куплю. Чого ти зараз починаєш?

Ганна на мить заплющила очі, ніби намагаючись зібратися з думками.

– А якщо мені стане гірше? Хто за мною догляне? Сусідку покличу, чи що?

– Та я щодня заїжджати буду! – Максим намагався триматися бадьоро, але його слова звучали непереконливо. – Ти ж не одна тут. У тебе телефон є. Якщо що, зателефонуєш.

Вона насилу підвелася на ліктях, щоб подивитися йому в обличчя. Але він, як і раніше, уникав її погляду.

– Максиме, ти просто не хочеш бути тут, – вона говорила спокійно, але кожне слово било по ньому. – Зізнайся вже, що тобі тут некомфортно.

– Та не вигадуй, – відмахнувся він, встаючи з ліжка. – Ти себе накручуєш, як завжди.

Максим підійшов до шафи і почав швидко збирати речі. Кидав сорочки та штани в спортивну сумку, майже не дивлячись.

Ганна замовкла. Вона дивилася, як чоловік із несамовитістю застібає блискавки на сумці, нібито це могло допомогти уникнути розмови.

– Мама сказала, що там місця повно, – раптом сказав він, ніби виправдовуючись, – і суп у неї смачніший за твої таблетки, я тобі привезу.

Її губи здригнулися, але вона втрималася від сарказму. Тільки гіркота і відчуття самотності наповнили кімнату.

– Іди, – тихо сказала вона.

Він завмер, але лише на секунду, потім швидко підхопив сумку.

– Я на зв’язку, якщо що. Ліки залишив на кухні.

Двері зачинилися, і тиша наповнила квартиру. Ганна довго сиділа нерухомо, немов збиралася з силами. У голові крутилися слова Максима: “Я ж для тебе стараюся”.

Вона важко зітхнула і, відкинувшись на подушки, заплющила очі. Грип, безсилля, тяжка порожнеча – все змішалося в незрозумілий коктейль. Тільки одне питання не давало спокою: чому він так легко пішов, коли їй потрібна була підтримка?

У голові промайнули останні тижні. Занадто багато збігів: вічні затримки на роботі, несподівані дзвінки з неохочим поясненням, хто це дзвонив. Ганна мимоволі згадала, як учора, щойно вона увійшла до кімнати, Максим швидко перегорнув екран телефону.

“Сама себе накручую”, – подумала вона тоді, але щось підказувало, що справа не в її фантазіях.

Ганна знову відкинулася на подушки і заплющила очі. Тільки сон все одно не приходив.

– Ну як ти там влаштувався? – Людмила Сергіївна виглянула з кухні, витираючи руки рушником. На плиті щось тихо булькало, виділяючи запах лаврового листа і часнику.

– Нормально, ма. Тільки не починай знову, гаразд? – Максим, сидячи на дивані, увімкнув телевізор, у його рухах відчувалася напруга.

– А чого мені починати? – її голос прозвучав невинно, але посмішка на обличчі видавала більше. – Я тільки запитала. Ти ж до мене рідко заїжджаєш, от думаю: що ж таке мало трапитися, щоб син згадав про матір?

Максим насупився, перемикаючи канали, але так і не знайшов нічого путнього.

– Ганна захворіла. Ну, сильно. Грип якийсь. Я вирішив, що краще тут поживу, щоб не підчепити.

Людмила усміхнулася, присівши за стіл.

– Ну правильно. Ще й перед святами захворіла. Ох, жінки зараз… Зовсім про себе не дбають. Усе на чоловіка сподіваються. А ти в мене молодець, правильно зробив, що приїхав.

Він роздратовано глянув на неї, але промовчав.

– Ти тільки скажи, що тобі приготувати, – продовжувала вона, не помічаючи його настрою. – Вітамінів поїси, сил наберешся. А то ти щось весь якийсь… нервовий.

– Та все нормально, – різко відгукнувся він. – Мамо, можеш не читати мені лекції, добре? Я просто вирішив пожити тут, поки вона лікується. Усе.

Людмила зробила вигляд, що образилася, але її тон залишився спокійним.

– Як скажеш, синку. Тільки ти вже подумай, скільки ще так терпіти будеш. Бігаєш туди-сюди, а в неї вічно якісь проблеми: то роботи в неї багато, то втомилася, то хворіє. У тебе дружина, а не дитина, начебто.

Максим кинув погляд у вікно, намагаючись не дивитися на матір.

– Не все так просто, – сказав він, явно стримуючи роздратування. – Ти ж сама знаєш, як зараз.

– Так, знаю, – кивнула вона. – Усе про тебе знаю. От тільки подумай, хто поруч, коли тобі погано? Коли в тебе нерви на межі?

Вона зробила паузу, дозволяючи йому обміркувати сказане. Потім продовжила, ніби між справою:

– До речі, пам’ятаєш Олю?

Максим важко зітхнув.

– Знову починаєш…

– Нічого я не починаю, – перебила вона, але голос залишався м’яким. – Вона нещодавно писала, цікавилася, як ти. Усе-таки гарна дівчинка була. Пам’ятаєш, як у школі тебе любила? Ось де справжня жінка, а не це твоє…

Максим різко встав, проходячи повз неї.

– Досить. Я сказав, досить!

– Ну гаразд, гаразд, – підняла руки Людмила, ніби здаючись, але усмішка знову з’явилася на її обличчі. – Ти вже вибач старуху. Тільки подумай, синку. Усе для твого ж блага кажу.

Максим пішов у свою кімнату, важко грюкнувши дверима. Він кинув сумку на ліжко і сів на краєчок, втупившись поглядом у підлогу.

Мамин голос продовжував звучати в голові. Погляд упав на телефон. Зітхнувши, він розблокував екран.

На екрані висіло повідомлення від Ольги: “Макс, ти як? Сподіваюся, все гаразд? Напиши, якщо захочеш поговорити”.

Максим довго дивився на екран, поки, нарешті, не почав набирати відповідь.

– Усе, суп готовий, іди вечеряти! – пролунав крик матері з кухні.

Він поклав телефон екраном униз і вийшов у передпокій. На обличчі промайнула слабка тінь сумніву, але Людмила вже чекала його за столом, пораючись над гарячими тарілками.

– Дивись, синку, борщ якраз настоявся, – усміхнулася вона. – Усе-таки в мене ти хоч поїси по-людськи.

***
Ганна дивилася на екран старого ноутбука, де був відкритий робочий документ. Головний біль ніяк не давав зосередитися. Після того як Максим поїхав, відчуття самотності й порожнечі стало ще сильнішим. Усе здавалося чужим: квартира, речі, навіть сама собі вона здавалася якоюсь загубленою.

– Ну і навіщо він узагалі одружився, якщо щоразу тікає при проблемах? – пробурмотіла вона, потираючи ніс.

На кухні цокав годинник. Цей звук зазвичай її дратував. Тепер же він став єдиним, що хоч якось розбавляв тишу.

Вирішивши трохи відволіктися, Ганна потягнулася до телефона. На екрані висвітилися пропущені повідомлення: кілька повідомлень від подруги Олени та одне, надіслане з незнайомого номера.

Олена писала:

“Як ти? Максим як? Все нормально?”

Ганна швидко набрала відповідь:

“Усе як завжди. Поїхав до мами, щоб не заразитися. Я тут одна розбираюся”.

Відправивши відповідь подрузі, вона відкрила друге повідомлення. Це виявився автоматичний звіт банку: “Операція на суму 10 000 гривень виконана”.

– Що за?.. – Ганна насупилася, тут же перевіряючи свій банківський рахунок.

Гроші справді було списано, причому з їхнього спільного рахунку. “Макс”, – подумки вимовила вона, намагаючись заспокоїти гнів, що зростає всередині. Вона згадала його слова перед відходом: “Для твого лікування все куплю, не переживай”.

Здавлено розсміявшись, Ганна прикрила очі.

– Лікування, звісно. Так, дякую, – пробурмотіла вона, відчуваючи, як усередині щось ламається.

Відчуття, що з її життям грають, як із непотрібною іграшкою, не відпускало. Вирішивши діяти, вона зателефонувала Олені.

– Ганно, привіт, – голос подруги був бадьорим, але з ноткою тривоги. – Ну, як ти там?

– Олено, слухай… ти ж у нас у розлученні була. Скажи, якщо що, як це взагалі працює?

На тому кінці повисла пауза.

– Почекай, ти серйозно? – голос Олени став обережним. – Максим щось накоїв?

– Та просто хочу знати, – Ганна зковтнула, відчуваючи, як її голос зривається. – Гроші з рахунку зняв, і взагалі… не розумію, що з ним відбувається. Він став якийсь… чужий.

Олена зітхнула.

– Ти мене знаєш, я за лобове зіткнення. Збирай факти, документи, все, що можеш. Якщо дійде до серйозного, готуй докази. Але ти точно впевнена? Може, це просто тимчасове?

– Олено, – Ганна перебила її, – я його більше не впізнаю. Він поїхав, навіть не подивився на мене, ніби я частина меблів.

– Гаразд, подруго. Давай так. Я завтра заїду, все обговоримо. Тільки не накручуй себе. Тримайся, добре?

Ганна кивнула, хоча Олена не могла цього бачити.

– Добре. Дякую.

Вона відключила дзвінок і якийсь час просто сиділа, втупившись в екран. Думки все кружляли навколо однієї теми: чому Максим так легко пішов?

Раптом її погляд упав на його забутий комп’ютер. Серце забилося швидше. Намагаючись не думати про моральний бік, вона відкрила ноутбук і швидко почала шукати.

Через кілька хвилин її пальці завмерли над клавіатурою. Відкрите листування в соцмережі виглядало надто вже… особистим.

– Ольга… – пробурмотіла вона, читаючи останні повідомлення.

“Як ти там? У мами тобі, напевно, спокійніше, ніж із нею”.

“Захочеш поговорити – телефонуй, я завжди на зв’язку”.

Ганна закрила ноутбук і відкинулася на спинку стільця. Сльози підступили до очей, але вона стиснула кулаки, придушивши їх.

– Накручую, звісно. Як же, – промовила вона тихо.

Наступного дня, коли Олена приїхала, Ганна вже знала, що робитиме далі.

Максим зайшов у квартиру, намагаючись не шуміти. Ключі задзвеніли об столик у передпокої, і він озирнувся. Усе було як завжди, але відчуття тривоги ніяк не покидало. Ганна стояла на кухні, повернувшись спиною. Вона мила посуд, і звук води наповнював квартиру дивним спокоєм.

– Ти повернувся, – її голос прозвучав рівно, без тіні емоцій.

– Ага, – Максим стягнув куртку і повісив її на гачок. – Думаю, настав час нам поговорити. Вона вимкнула воду, витерла руки рушником і повільно повернулася до нього. На обличчі застигла дивна, холодна посмішка.

– Звичайно. Сідай.

Він сів за стіл, нервово постукуючи пальцями по його поверхні.

– Ганнусю, я тут подумав… Ну, це все. Знаєш, стрес, нерви. Ти хворіла, я переживав. Мама, як завжди, зі своїми порадами… – він говорив швидко, ніби поспішаючи викинути все разом.

Вона кивнула, ніби погоджуючись.

– І?

– І все, я зрозумів, що не хочу втрачати нас. Ну, сім’ю. Я ж тебе кохаю, – Максим спробував посміхнутися, але його посмішка виглядала натягнутою. – Та й ця… робота, нерви, ти сама розумієш. Ми ж не повинні через такі дрібниці все руйнувати, вірно?

Ганна трохи схилила голову набік, спостерігаючи за ним, немов вивчала.

– Максиме, а що ти вважаєш дрібницями? – запитала вона спокійно.

Він завмер, намагаючись зрозуміти, куди вона хилить.

– Ну, я не знаю… Хвороба, мама, вся ця ситуація. Ми ж дорослі люди, можемо забути про дрібниці.

Її обличчя на секунду здригнулося, але голос залишився таким же рівним.

– Тобто, коли ти йдеш, залишаючи мене одну, це дрібниця? Коли знімаєш зі спільного рахунку десять тисяч, не сказавши ні слова, це дрібниця? Або, можливо, дрібниця – це твої розмови з Олею?

Максим зблід, але постарався зберегти спокій.

– Ти про що взагалі? – голос його здригнувся.

Ганна важко зітхнула і витягла з шухляди папери. Вона розклала їх на столі, дивлячись прямо йому в очі.

– Ось виписка з рахунку. Ось скріншоти твого листування. Знаєш, Макс, мені вже все одно, що ти будеш говорити.

Він мовчав. Рот прочинився, але слів не знаходилося.

– Ти завжди обирав найлегше. Втекти, сховатися за маминою спідницею, заплющити очі на проблеми. А я… я втомилася. Втомилася бути самою, поки ми вдвох.

– Ганнусю, почекай, ти все неправильно зрозуміла… – Максим встав, простягаючи до неї руки, але вона відступила.

– Ні, Макс. Це ти все неправильно зрозумів. Я подаю на розлучення.

Його обличчя спотворилося.

– Ти серйозно? Через пару повідомлень? Через цей дурний грип?

Ганна підняла брови, дивлячись на нього з недовірою.

– Ти все ще думаєш, що це про грип? – вона усміхнулася. – Так, Максиме, я серйозно.

Він хотів щось сказати, але слова застрягли. Ганна обійшла його, взяла ключі з полиці й пішла в передпокій.

– А ти куди? – запитав він розгублено.

Вона обернулася, уже в дверях.

– Прогуляюся. Коли повернуся, щоб тебе тут не було! Мама завжди рада тебе прихистити, тож не пропадеш.

Двері зачинилися, залишивши його одного в порожній квартирі.

Максим повільно сів на диван. У голові стукало одне: “Як так вийшло?”

Але відповідь була очевидною. Він просто не хотів її визнати.

You cannot copy content of this page