– Ти ж не моя бабуся, правда? – знову уточнила вона, примруживши очі, ніби намагалася розгадати стару загадку

– Мамо, можна Ганнуся у тебе тиждень поживе? Нам із Танею треба в її місто з’їздити, з документами розібратися. Може, квартиру на продаж виставимо заразом.

Надія Іванівна відірвалася від кухля з чаєм, подивилася на сина суворо.

– А чому ви її з собою не візьмете?

– Ну як… Що їй робити в цих конторах? Одні нотаріуси та ріелтори. А в тебе тут повітря свіже, город. Їй буде краще.

– А ти навіщо їдеш? Тетяна й сама могла б усе оформити, – сухо зауважила Надія Іванівна, уже відчуваючи, куди хилить розмова.

– Мамо, ну Таня там нічого не розуміє. Їй допомога потрібна. Та й удвох швидше все вирішимо.

Надія Іванівна мовчала. Вона знала, що сперечатися з сином марно. З Віталієм вона рідко сварилася, не хотіла, щоб той почувався винним. Але думка залишитися з дев’ятирічною дівчинкою цілий тиждень її тривожила.

Ганна, звичайно, була спокійна, вихована. Але ж вона не своя. Віталій одружився з Тетяною два роки тому, а доньку її прийняв як свою. Молодець, звичайно. Але для Надії Іванівни дівчинка залишалася чужою.

– Мамо, ти ж розумієш, мені дуже потрібно. Ганна тиха, тебе взагалі не втомить. Тільки в школі відвести й забрати.

Ці слова син говорив не вперше. Але Надія Іванівна знала: з дитиною завжди клопоту більше, ніж здається. У неї й так справ повно. Грядки, закрутки… Усе на ній.

– Ну гаразд, – видихнула вона, дивлячись на сина. – Привозь свою Ганнусю. Але попереджаю – на господарство нехай не скаржиться. Я з нею в ігри грати не буду.

Віталій усміхнувся.

– Дякую, мамусю. Ти – найкраща.

Надія Іванівна тільки махнула рукою. “Найкраща”… А потім ця дівчинка візьме і зіб’є її розклад.

– Добре, – знехотя погодилася Надія Іванівна. – Але нехай Ганна відразу зрозуміє: це не курорт. Допомагати буде. І прислуговувати за нею я не стану.

– Звичайно, мамо, – відповів Віталік, ніби сам себе заспокоюючи.

У вихідні вони приїхали на дачу всією сім’єю. Надія Іванівна, почувши шум машини, що під’їжджала, навіть не вийшла з дому. Вона стояла біля вікна і дивилася, як Віталій витягує з багажника валізу, а Тетяна допомагає Ганнусі вибратися з машини. Дитина притискала до себе рюкзак так, ніби в ньому були її останні скарби.

– Худа, – пробурмотіла Надія Іванівна собі під ніс. – Зовсім, видно, не годують.

– Спасибі вам велике, – першою підійшла Тетяна. – Ви нас дуже виручаєте.

– А куди діватися? – буркнула Надія Іванівна, не дивлячись в очі невістці.

Ганна весь цей час стояла поруч із матір’ю, не відходячи від неї ні на крок. Дивилася злякано, ніби збиралася втекти за першої можливості.

– Люба, я скоро повернуся, – ласкаво промовила Тетяна й обійняла доньку.

– Не залишай мене, – прошепотіла дівчинка, уткнувшись носом у мамину куртку.

Сльози на її обличчі змусили Надію Іванівну відчути укол совісті. Вона ж не звір якийсь. Чому дитина так перелякалася?

– Гаразд тобі, перестань, – сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав м’якше. – Усе буде нормально. Повернеться твоя мама скоро.

Тетяна, сідаючи в машину, озирнулася ще раз. В очах читалося занепокоєння.

– Може, повернемося за нею? – запропонувала вона Віталіку, коли вони виїхали на трасу.

– Тетяно, давай без істерик, – відрізав той. – Мама впорається. Ганна вихована дівчинка. Нічого з нею не трапиться.

– Так, але… Адже вона їй не рідна, – не вгамовувалася Тетяна. – Знаю я, як твоя мама до неї ставиться. Не злиться, звісно, але й любові там ніякої немає.

– Мама просто сувора, – спробував пояснити Віталій. – У неї все чітко: обов’язки, порядок. Нічого, Ганна освоїться.

У цей час у будинку на дачі Надія Іванівна вже накривала на стіл. Суп зварила напередодні, спеціально для дівчинки.

– Їж, давай, – сказала вона, підсуваючи до Ганни тарілку. – Хліб бери. У нас тут не місто, в порожню суп не хлібають.

Ганна слухняно взяла ложку, але їла повільно, маленькими ковтками.

– Не сиди над тарілкою, – суворо додала Надія Іванівна. – Звикати потрібно швидко. У мене тут роботи багато.

Дівчинка мовчки кивнула, а Надія Іванівна думала про те, як все-таки непросто звикнути до чужої дитини.

– Зараз пообідаємо, – сказала Надія Іванівна, намагаючись хоч якось розрядити обстановку, – а потім сходимо малину збирати. Ти любиш малину?

– Люблю, – тихо відповіла Ганна, не піднімаючи очей від тарілки.

– Ось і чудово, зберемо, а потім млинців напечемо, будемо з малиною їсти.

Ганна кивнула, але її обличчя залишалося напруженим. Дівчинка їла мовчки, якось по-особливому, немов не відчувала ні смаку, ні запаху. Це не було схоже на звичну поведінку дитини. Зазвичай діти, навіть якщо вони тихі, завжди щось базікають, відволікаються, а ця дівчинка… ніби поставила перед собою завдання просто виконати потрібну дію і все.

Надія Іванівна помітила це, але не сказала нічого. У якийсь момент їй навіть стало трохи шкода Ганну. Ну чому так? Чому вона так мовчить, не радіє, як усі діти? Адже їй лише дев’ять років, а виглядає, ніби вже все знає. Або не хоче знати.

– Допоможеш мені млинців напекти? – запитала вона.

Ганна підняла голову, але не зустрілася з її поглядом.

– Я не вмію, – сказала дівчинка, ніби це було природно.

– Нічого, я тебе навчу. А завтра ти їм покажеш, як треба готувати. Віталіка з мамою здивуєш.

При слові “мама” Ганна якось сіпнулася. Легкий рух, який не приховати. Але найбільше Надія Іванівна помітила, що дівчинка явно щось хоче запитати, але не наважується. Дивно.

– Що ви з мамою зазвичай готуєте? – запитала Надія Іванівна, щоб розрядити атмосферу.

– Мама зазвичай сама готує… – Ганна на секунду задумалася, потім додала, – вона тільки яєчню мене навчила смажити.

– О, так ми з тобою за цей тиждень натренуємося! Ти їм потім кулінарний майстер-клас влаштуєш! – усміхнулася Надія Іванівна.

Ганна подивилася на неї, і в очах промайнуло щось неясне. Можливо, сумнів. Можливо, вдячність. Але, напевно, вона навіть не знала, що з цим усім робити. Надто вже багато складних запитань для дівчинки, яка має тільки гратися і мріяти. Але, на жаль, життя не завжди дає можливість бути дитиною, правда?

– Ти чого це ревіти надумала?! – злякано запитала Надія Іванівна, коли побачила, як дівчинка раптом застигла з очима, повними сліз. – Образила я тебе чимось?

Ганна замотала головою, ніби слова не було, і, не витримавши, уткнулася в груди “бабусі”, наче й справді була її рідною. І тут прорвалося. Ревіла вона довго, тихо, майже без звуків.

Надія Іванівна розгубилася, не знаючи, що робити. Адже вона навіть не звикла бути з дітьми наодинці. Але тут уже не до сорому – потрібно було зрозуміти, що відбувається.

– Ну, що ти? – почала вона, заколисуючи дівчинку. – Усе буде добре, не плач.

Ганна продовжувала схлипувати, але через кілька хвилин її голос став трішки тихішим.

– Я боюся, що мене мама кинула, – сказала вона, витираючи ніс рукавом.

Надія Іванівна завмерла. Невже це через те, що вона тут, на дачі, і мами немає поруч? Довго не могла знайти потрібних слів.

– Та ти що! – сплеснула руками жінка. – Яка ж мати кине свою дитину?! Це вони у справах поїхали, а тебе залишити з бабусею – це не покарання! Адже тут добре, слава Богу.

Подивися, які яблука, яка трава! Завтра підемо купатися, а через тиждень мама повернеться, все буде добре!

– Тато теж так говорив, – прошепотіла Ганна, не витримавши. – Він сказав, що скоро повернеться, а потім не повернувся… Він нас із мамою кинув. А тепер у мами новий чоловік, навіщо я їй?

Надія Іванівна відчула, як щось кольнуло в грудях. Це що за думки такі, бідне дитя? Вона притиснула дівчинку до себе, ніби намагалася сховати її у своєму теплі, захистити від усього цього світу, в якому все так неясно.

– Ох, горе ти моє! Мама тебе ніколи не кине, не переживай! І Віталік теж! Він вас дуже любить!

– Правда? – запитала дівчинка, з надією глянувши на жінку.

– А тобі самій як здається? – поцікавилася Надія Іванівна, обережно погладивши дівчинку по голові.

Ганна задумалася, потім кивнула. Це був момент, коли Надія Іванівна відчула, що, можливо, вона все-таки щось може дати цій дитині.

І ось увечері, коли сонце вже починало ховатися за горизонтом, Ганна взяла телефон і з радістю почула мамин голос. Дівчинка, прокидаючись, розповіла їй, що вони з бабусею вже напекли млинців, і Ганна з гордістю описала, що за день встигла зробити.

Тетяна, почувши її, мабуть, теж полегшено зітхнула. Вона пообіцяла, що скоро повернеться.

Ганна допомагала зі справами, і було видно, як вона день у день розкривається. Купалися в озері, збирали яблука, їли їх просто з гілок.

Спочатку Ганна соромилася, але, коли Надія Іванівна дозволила, дівчинка немов знайшла щось важливе в цій простій справі. І так усе смачно, ніби сама земля пригощала.

– Ти ж справді не боїшся мене, так? – раптом запитала Ганнуся, сидячи на ґанку і з цікавістю спостерігаючи, як бабуся поливає квіти. Надія Іванівна зупинилася, витираючи долоні об фартух. Запитання було якось несподіваним і, на перший погляд, наївним, але в ньому було щось глибше.

– Боюся? – здивувалася жінка, піднімаючи голову. – Чому ж мені тебе боятися?

Ганна знизала плечима, її погляд став задумливим. В очах, як і раніше, світився якийсь непростий смуток, немов дівчинка все ще намагалася зрозуміти, що відбувається в цьому світі, і навіщо їй ця бабуся.

– Ти ж не моя бабуся, правда? – знову уточнила вона, примруживши очі, ніби намагалася розгадати стару загадку.

Надія Іванівна знову завмерла, вона розуміла, що це запитання не можна залишити без відповіді. Це був не просто цікавий інтерес, а якась глибока потреба зрозуміти, що відбувається з нею самою.

– Ну, не зовсім твоя, – сказала вона нарешті. – Але я можу бути нею для тебе, якщо хочеш. Бабусею, яка вчитиме тебе пекти млинці та збирати малину. Ти ж не заперечуєш, якщо я стану такою?

Ганна знову подивилася на неї, і, якось дуже по-дитячому, обережно, підійшла ближче.

– Я… я не знаю. Я думала, що тільки справжні бабусі можуть бути такими… – почала вона, але обірвала сама себе, немов не вирішуючи, чи варто відкриватися цим словам.

Надія Іванівна опустила відро і поклала руку на плече дівчинки. Вона не знала, що сказати у відповідь. Усе в цьому житті було так непросто і багатошарово. Були часи, коли вона сама відчувала, як важко ділити свою любов між людьми, і не завжди розуміла, хто по-справжньому близький. Але ось зараз, дивлячись у ці великі очі, вона зрозуміла: в її житті з’явився хтось, кого вона хотіла б любити, не побоюючись.

– Ми, бабусі, теж люди, – тихо сказала вона. – Іноді ми знаходимо онуків там, де не очікуємо. І нехай вони не за кров’ю, але в нас є щось важливе і справжнє, що не вимірюється рідними зв’язками. Ти для мене не чужа,Ганно. І навіть якщо ти не моя справжня онучка, я готова бути для тебе тією, хто тебе підтримає.

Ганна мовчала. Потім узяла її за руку і трохи посміхнулася. Це була ще не впевнена посмішка, радше боязка спроба довіритися. Але Надія Іванівна знала, що за цим поглядом ховається багато чого. Це не просто наївне дитя, це дівчинка, яка чогось навчилася раніше за інших, бачила і відчувала більше, ніж їй хотілося б.

– Ти теж не страшна, бабусю, – сказала Ганна з легким сміхом. – Ти, напевно, мене й не вчила б робити все, що хочеш, якби була такою… як усі інші бабусі.

Надія Іванівна засміялася, і цей сміх був простим і щирим, яким він був багато років тому, коли вона була молодшою і легшою на душу. Тепер усе було інакше, але життя, воно завжди підносило свої подарунки. І ось один із них сидів поруч із нею.

Маленька, зовсім ще дівчинка, яка перестала боятися і почала вірити, що навіть якщо мати поїхала, а батько пішов, на світі є ті, хто можуть стати справжніми родичами, навіть якщо вони не по крові.

– Я все одно навчу тебе готувати млинці, – продовжила вона. – І ще дечого навчу, так. Ми з тобою багато чого встигнемо. Адже ми з тобою, Ганно, загалом одна команда, правда?

Ганна тихо кивнула, і на її обличчі з’явилася та сама усмішка, що була кілька днів тому, коли вона вперше запитала в Надії Іванівни, чи можна їй стати її онукою.

День хилився до вечора, і в повітрі відчувалася прохолода, а сонячні промені, розрізаючи тіні, падали на їхні голови. Немов увесь світ сповільнився, дозволяючи цим двом зрозуміти, що час, який вони провели разом, – це не просто кілька днів на дачі. Це був момент, коли щось важливе сталося, і навіть якщо завтра все буде інакше, ці кілька днів залишаться з ними назавжди.

Ганнуся сіла поруч і тихо запитала:

– Коли ми знову зробимо те, що обіцяли?
Надія Іванівна посміхнулася і, знизавши плечима, сказала:

– Щойно ти приїдеш знову, Ганно. Обіцяю. І тоді ми будемо готувати так, як ніхто інший.
І ось, незважаючи на всю незвіданість майбутнього, вони обидві знали: у житті завжди є місце для того, щоб навчитися чогось нового, поділитися чимось важливим і простим. І, можливо, саме в цих дрібницях і полягають усі справжні родинні зв’язки.

В останній вечір, перед самим заходом сонця, Тетяна зателефонувала і повідомила, що завтра вранці вони приїдуть. Ганна, почувши ці слова, посміхнулася. На її обличчі не було вже того страху, який був спочатку.

Тепер її чекали.

Надія Іванівна помітила, як Тетяна з Віталіком здивовано переглянулися, але вони мовчали. Імовірно, вони нічого не могли зрозуміти в тому, що відбувалося зараз між нею і цією маленькою, такою дорослою дитиною.

Ганна швидко розвернулася і, усміхаючись, побігла до машини. Надія Іванівна помахала їй услід, вдаючи, що все гаразд. “Не варто показувати слабкість,” подумала вона, приховуючи свої почуття. Але як би вона не намагалася зберегти обличчя, серце стискалося.

– Ну, що ти? Час завжди летить, а ти одна за всім не встигаєш, – буркнула вона собі під ніс, прямуючи до хати, наче в неї ще справ було ціле відро.

Однак, у цей момент вона ледь стримувала сльози. Одразу після того, як увійшла в дім, зачинила за собою двері, не даючи нікому побачити її слабкості.

“Як це, бути бабусею?” – подумала вона. У голові миготіли дивні почуття: радість, смуток, якась дивна втома і водночас вдячність. Адже що за щастя, коли ти можеш когось навчити чогось простого, важливого, і при цьому відчувати, як ця людина тобі дорога.

Вона стояла, дивилася на поріг, як усе тихо стало навколо. І вперше за довгий час вона відчула, що в житті є місця, які відкриваються з кожним новим зустрічним поглядом. Де є надія і просте людське тепло, навіть якщо ти всього лише бабуся.

 

You cannot copy content of this page