Так сталося, що я випадково підслухала телефонну розмову своїх дітей. Дочка вимагала, щоб мій син забрав мене. Я не вірила своїм вухам, адже й подумати не могла, що стала тягарем для неї.
Річ у тім, що кілька місяців тому я переїхала до дочки. Раніше я мешкала у власному будинку за містом. Мого чоловіка вже давно немає в живих, діти виросли та завели свої сім’ї.
Я ж займалася господарством і знаходилася наодинці з природою. Так тривало, поки моя дочка з сином не з’явилися до мене з проханням. В них були проблеми з грошима та бізнесом.
Щоб не збанкрутувати, їм потрібна була фінансова подушка безпеки, якась гарантія. Діти почали розповідати про додаткові вкладення та інші нюанси, в яких зовсім не тямлю.
Коли я запропонувала взяти кредит, вони відмовилися. Сказали, що не можуть собі цього дозволити, бо й досі виплачують іпотеку. Я не розуміла, що вони хочуть від мене, адже грошей у мене не було.
Тим більше, стільки. Тоді син запропонував мені продати будинок та переїхати до моєї дочки, адже в неї велика квартира. Та ще й зможу проводити час з онуками, а не сидітиму одна.
Я була шокована пропозицією дітей. Але, подумавши трохи, вирішила погодитись. Вони продали буквально все, що могли. Залишилося лише ліжко і шафа, які ми перевезли до дочки в квартиру.
Спочатку мені подобалося жити з донькою та її сім’єю. Але з кожним новим днем я все більше відчувала себе зайвою. А тепер ще й ця триклята телефонна розмова!
Стало зрозуміло, що дочка хоче мене позбутися, але мій син не горить бажанням забирати мене до себе. Адже в нього теж своя родина. Коли я почула слова дочки, твердо вирішила, що якнайшвидше сама переїду.
Але йти мені було нікуди. Я сіла в машину, яку відмовилася раніше продавати, і поїхала за місто. Мені просто хотілося подивитись на свій старий будинок. У дворі грали чужі діти.
Напевно, тут оселилася гарна та дружна родина. Що довше я дивилася на будинок, то сильніше лилися сльози з моїх очей. У цей момент до мене підійшла моя колишня сусідка. Вона побачила мої сльози і запросила до себе.
Я розповіла їй свою історію, і мені полегшало. Трохи подумавши, сусідка запропонувала переїхати до її великого будинку та скласти їй компанію. Її пропозиція зворушила мене до глибини душі.
Ми завжди були у гарних стосунках. Пам’ятаю, як я няньчила її синочка, поки вона була на роботі. Тому я відчула, що мені треба погоджуватися. Коли я забирала з квартири доньки свої речі, вона навіть не поцікавилася, куди я йду.
Я не могла повірити, що виростила таких байдужих дітей. Жити з сусідкою мені було дуже легко. Ми відразу домовилися про те, яку частину комуналки я оплачуватиму, і про інші дрібниці. Після сесії повернувся її син.
Він був дуже радий, що я переїхала до його мами. Якось він попросив мене не їхати від його мами, а залишатися з нею надалі, бо йому так спокійніше. Довгий час я не могла змиритися з думкою, що своїм дітям я непотрібна.
Вони отримали, що хотіли, і були готові кинути мене. Не впевнена, що зможу пробачити їх. Але як мені тепер спілкуватися з моєю онукою? Сусідка каже, що я можу привозити її до нас додому. Але боюсь, що доньці це не сподобається. Що ж робити?
