Другий місяць поспіль Наталії не виплатили премію, і всі співробітники відділу, де вона працювала, зрозуміли, що це своєрідна чорна мітка. Швидше за все, Наталія потрапила в немилість до директора, і він хоче її позбутися.
Так, у їхнього директора був такий улюблений метод — людину, яку він хотів звільнити, кілька місяців поспіль позбавляли премії. Розраховуючи на те, що людина не стане миритися з тим, що отримує зарплату менше за інших, хоч і працює як усі. Така людина обов’язково зірветься і власноруч напише заяву про звільнення.
Так що й у Наталі не залишалося ніяких інших перспектив, окрім як звільнитися.
— Ні, я просто так не здамся… — бурмотіла вона, коли жінки з відділу намагалися її заспокоїти. — Він ще пошкодує, що зв’язався зі мною…
— Нічого ти з ним не зробиш, — відповідали жінки. – І скаржитися на нього нікому. Адже він директор, скаже, що ти постійно спізнюєшся на роботу, ось він і позбавив тебе премії. І наступного місяця так само скаже. У нас же, нібито, вільний графік, але на вахті відмічають, хто о котрій прийшов на роботу. Тож, Наталю, тобі час починати шукати нову роботу.
– Ні, дівчата, – прикусивши губу, відповіла вона. – Я прямо зараз піду до нього, і ми з ним поговоримо.
Коли Наталя увійшла до кабінету директора, той навіть зрадів. Бо йому не терпілося якнайшвидше позбутися цієї надто принципової співробітниці.
– Вітаю, – привітався він, не приховуючи зловтішної посмішки. – Що хотіла?
– Та ось, вирішила написати заяву про звільнення. Ви, як, відпустите мене?
– А чому б і ні? – ще зловтішніше посміхнувся директор. – Звичайно, відпущу. З величезним задоволенням
– Я так і думала. Ви, напевно, і премію знову мені не виписали для цього, так? Щоб я почала збирати речі.
– Здогадалася? – Директор, задоволений, засміявся. – Так, Наталя, зізнаюся чесно, саме для цього. Все, досить, попрацювали разом, і будемо прощатися. Як то кажуть, давай розлучимося по-доброму.
– Це добре, що ви чесно зізналися, – раптом посміхнулася й Наталя. – Бо я теж чесна жінка. І хочу вам чесно сказати, що звільнюся лише після того, як ви зробите одну справу.
– Що? – Директор одразу перестав посміхатися. – Яку ще справу? Ти що, прийшла мені якісь умови ставити?
– Та які ж це умови, Ігорю Леонідовичу? Це ваш борг переді мною.
– Який ще борг? – різко перервав її директор. – Ти що, мариш? Я нікому нічого не винен. Тим більше тобі.
– Почекайте, не кричіть, Ігорю Леонідовичу, – з тією ж посмішкою продовжила Наталя. – Краще згадайте, як я влаштовувалася до вас на роботу. Ви ще й письмове зобов’язання з мене взяли, секретне, що я, поки у вас працюватиму, зобов’язуюсь не вагі..ніти.
Бо, як ви пояснювали, жінка тільки-но навчиться працювати, як бац — і йде у декрет. А спільна справа відразу починає страждати. Пам’ятаєте свої слова? І той кабальний папірець, який я вам підписала, пам’ятаєте? Він у вас зберігся?
– Що? — Директор знову нахабно посміхнувся. — Ніякого зобов’язання не було. Ти собі це вигадала. Підписувати такі документи заборонено законом. Ми, роботодавці, навпаки, маємо всіляко підтримувати прагнення співробітниць мати якомога більше дітей. У нас же в країні діє демографічна програма.
– Ага, — стиснула зуби Наталя. – Напевно, тому у нас у відділі всім жінкам, які хотіли мати дітей, доводилося звільнятися. Одна я, як чесна дурепа, працюю тут уже вісім років, і тому досі не маю ні чоловіка, ні дітей. Весь час боялася, що ви мене теж звільните. Ось і дочекалася.
– А хто в цьому винен? — знову засміявся директор. — Ти боялася, а я винен?
– Звичайно, ви винні. Я ж чесна жінка, яка завжди дотримується свого слова. Підписала зобов’язання і чесно його виконувала.
– Ще раз кажу, ніякого зобов’язання не було! — стукнув кулаком директор.
– Ні, було!
– Не було! – знову стукнув кулаком по столу директор. – І навіть якщо воно й було, все одно ти не зможеш цього довести. Зрозуміло. Я цей папірець того ж дня порвав на шматки. Тож пиши заяву на звільнення, шантажистка, і забирайся звідси. Не дарма я мріяв позбутися тебе.
– Та я напишу, напишу. – кивнула Наталя і чомусь озирнулася на двері. – Скоро. Тільки справа в тому, що я сфотографувала на пам’ять той секретний папірець із моїм підписом. Поки ви виходили з кабінету, я його сфотографувала, і все.
– Що? – Директор злякано завмер. – Нумо, покажи мені цю фотографію.
– Ні, ні. Але не бійтеся, я її, можливо, взагалі нікому не покажу. Якщо ви зробите для мене одну справу. У вас у кабінеті жорсткий диван?
– Який диван? – насторожився директор.
– А ось той, – показала вона на чорний диван, що стояв біля стіни.
– А чого це тебе зацікавив мій диван? Ти його додому хочеш забрати, чи що? У якості компенсації? Ти що хочеш, Наталя?
– А ви спробуйте вгадати. – Наталя раптом випрямила спину. – Я стільки років тут пропрацювала, чесно і віддано, забувши про те, що будь-яка жінка насамперед має бути матір’ю, а не зразковою працівницею. Але тепер, раз я звільняюся, ви повинні повернути мені те, що я втратила.
– Що ти втратила? – голос директора раптом затремтів.
– Я хочу, Ігорю Леонідовичу, щоб ви зробили мені дитину. – Наталя посміхнулася дивною хижою посмішкою, від якої у директора по спині пробігли мурашки.
– Чоловіка у мене немає, – продовжила вона, – і коханця теж. Я ж чесна жінка. Тож робити дитину мені більше ні з ким. Тільки з вами. Пропоную вам два варіанти. Або ви сьогодні ж ввечері приходите до мене на квартиру, або…
– Що — або? — затремтів страшенно переляканий директор.
– Або зачиняйте двері на ключ, і ми займемося цим прямо тут…
– Ей, Наталя, ти що… – Директор спочатку зблід, потім почервонів. – Ти що, здуріла? Я одружений чоловік і чесний сім’янин. Я своїй дружині ніколи в житті ні з ким не зраджував! Зрозуміло тобі? Це ж треба придумати…
– Ось-ось… – Наталя продовжувала дивитися на нього, наче яструб на горобця. – Ви сімейна людина, і у вас двоє діточок. А я, завдяки вашій милості, маю бути старою дівою? Так не годиться. Зачиняйте двері на ключ, кажу.
– Не зачиню! – злякано викрикнув директор. – Іди звідси, Наталя! Негайно йди! Або я викличу охорону!
– Тільки спробуйте! Якщо не зробите мені дитину, я фотографію з цим вашим антидержавним зобов’язанням кудись віднесу, і вас не тільки з нашої організації, вас звідусіль виженуть.
Я як чесна жінка виконувала ваші злочинні зобов’язання, а ви порушили своє слово і зібралися мене звільнити. Але тепер вам доведеться повернути мені те, що я тут втратила. Інакше я заяву на звільнення писати не буду.
– І не пиши. Хто тебе змушує? Працюй далі, якщо ти так за своє місце тримаєшся. Я ж не заперечую.
– А премію за два місяці, яку мені не заплатили? Це що, це можна залишити без відповіді?
– Премію я тобі виплачу, Наталю. У подвійному розмірі! Тільки йди ти з мого кабінету швидше. Мені аж серце защеміло через твою витівку.
– А мені? – Наталя нарешті встала зі стільця і з презирством подивилася на директора. – Ви думаєте, у мене на серці солов’ї співають? Ви тільки уявіть, як живе жінка без дітей, тим більше, якщо вона їх хоче.
– І дітей ти тепер теж можеш народжувати скільки хочеш! – випалив директор. – Ніхто тебе за це не звільнятиме. Обіцяю.
– Точно?
– Клянуся. Тим більше, у тебе ж є компромат на мене. Все, Наталя, йди на своє робоче місце, а то я тебе вже боюся.
Через рік Наталя несподівано вийшла заміж і відразу ж заваг..ніла. Ігор Леонідович, дізнавшись таку новину про свою співробітницю, нарешті з полегшенням видихнув і перехрестився.
