Віра Іванівна зайшла до холу гарного салону, який нещодавно відкрився. То був салон краси. У цей момент вона похитала головою.
— Як тут затишно, – сказала жінка про інтер’єр приміщення.
Вона помітила, що на стінах висіли картини, де зображені дівчата з різними зачісками, а дзеркала просто сяяли. У кутку стояло зручне крісло. Саме там можна було й сісти.
– Дівчатка, а у вас є вільні майстри? Мені тут треба зробити стрижку і пофарбувати моє волосся, – усі майстри озирнулися один на одного, почали посміхатися.
Вони своїм пильним поглядом оглянули худу й посірілу стареньку, яка була одягнена у зношене пальто та втоптані чоботи. Збоку вона виглядала дуже жалюгідно.
— А чого ви взагалі хочете? – поцікавились у неї консультанти.
— Я хотіла б підстригтися, як на фото, – жінка дала консультантам листок, вирваний із журналу, а у відповідь майстер просто розсміялася.
— Ви подивіться на неї. Стрижку нову захотіла. По-перше, ви повинні розуміти, що це стрижка для молоді. По-друге, ви бачили своє волосся? Якщо тут почнеш працювати ножицями, то ви залишитеся без волосся зовсім. Така стрижка вам не підійде, бо ви дуже худа. І взагалі, уявляєте, скільки вам доведеться за це заплатити? Напевно, вся ваша пенсія піде!
— Я маю накопичення. То що візьметеся за стрижку? – спитала жінка.
– Ні, ти на неї подивися. Я зараз просто помру зі сміху. Захотіли виглядати молодо? Так уже пізно. Тим більше, дід може і не впізнати вас.
У цей момент Віра Іванівна почервоніла.
— Я десять років живу сама.
— Ну так, з такою зачіскою ви собі не діда знайдете, а гарного молодого чоловіка.
У відповідь засміялася майстер, яка закінчувала роботу з іншим клієнтом. У цей момент Віра Іванівна зрозуміла, що у цьому салоні їй ніхто не допоможе. Вона просто підвелася і вийшла звідти. Вона йшла площею і вирішила звернути на вуличку.
Їй у вічі кинулася маленька перукарня, де було лише одне крісло. Вона вирішила зайти туди. Її зустріла молода жінка, яка була трохи повненька і невисока по зросту, але обличчя у неї було добре.
— Добридень, ви хотіли б зробити стрижку? – Запитала майстер.
– Так, – з соромом промовила Віра.
Вона чекала, що знову з неї сміятимуться, але таки майстер взялася за роботу, посадила бабусю у зручне крісло і почала стригти.
— А тепер розповідайте, що ж ви хочете.
У цей момент бабуся обурено показала листок, який був у неї.
-Майстер сказала, що тут молодіжна стрижка, але можна щось зробити схоже.
Перукар забрала картинку, почала її уважно вивчати, а потім сказала:
— Щось придумаємо із цією стрижкою. Тільки я б ще волосся пофарбувала. Якщо ви хочете сивину, то можна зробити цікавіший відтінок. Якщо хочете інший колір, то я дам вам каталог, а ви вже можете вибрати самі, але запевняю, що ви будете задоволені результатом.
— Дякую, доню, адже я сьогодні іменинниця. Мені 70 років. Ось вирішила оновитися, щоб хоч якось порадувати себе.
— Я вас вітаю, бажаю вам здоров’я та щастя. За результат Ви не хвилюйтесь, залишитеся задоволені.
— А як же тебе звуть? — спитала бабуся.
– Олена.
Після цих слів дівчина почала працювати. Поки вона працювала над зачіскою, Віра Іванівна поцікавилася її життям. Вона з’ясувала, що Олена приїхала із провінції. Зараз живе із сином у невеликій орендованій квартирі. Чоловік покинув, обзавівся новою родиною.
У дівчини немає батьків, бо сама з дитбудинку. Після того, як закінчила технікум, почала працювати перукарем, спочатку у своєму селі, щоб отримати досвід, а потім уже вирішила переїхати до міста. Через три години жінку було просто не впізнати.
Вона була гарна та доглянута, навіть зробила манікюр. Це Олена подарувала їй на ювілей. Віра Іванівна йшла вулицею і просто насолоджувалася чудовою весняною погодою. Вона почувала себе чудово, була в піднесеному настрої, аж раптом хтось її покликав.
— Віро Іванівно, це ви?
Жінка швидко повернулася і помітила, як її гукнула колишня учениця Ганна.
— Ганнусю, люба моя, – з радістю в голосі сказала Віра Іванівна. – Ти така красуня. Від тебе не можна відвести очей.
Дівчина недовго думаючи обійняла свою вчительку, бо була дуже рада.
— Віро Іванівно, ви шикарно виглядаєте. Як ви почуваєтеся? Як живете?
— У мене все гаразд. Ось сьогодні святкую ювілей. Зараз йду в магазин купити смакоти на стіл. Приходь до мене в гості, якщо ти не маєш ніяких справ. Ми посидимо та поговоримо.
— Зачекайте, я маю ідею краще. В мене тут салон краси недалеко. Мені треба забігти на одну хвилинку, а поки ми будемо там, я замовлю для нас вечерю у ресторані. Це буде мій подарунок для вас.
Віра Іванівна перестала посміхатися, коли вони підійшли саме до того салону краси, звідки майстри її просто вигнали. Працівники почали метушитися, коли побачили свою начальницю, і почали дивитися, хто ж із нею разом прийшов. Вони не відразу зрозуміли, що то була жінка, яку вони прогнали.
– Знаєш Ганнусю, салон у тебе дуже милий, а ось твої майстри в ньому працюють дуже погані. Звичайно дякую, але я не хочу, щоб у мене зіпсувався настрій.
— Куди ви йдете, зачекайте, я нічого не розумію.
– Я тобі зараз поясню, – жінка розповіла про те, що сталося.
У цей момент майстри просто опустили голови донизу. Ганна дуже розлютилася на них.
— Пробачте мені, – вибачилася Ганна перед своєю колишньою вчителькою. – Краще пройдіть до мого кабінету. Я зараз трохи попрацюю, а потім прийду до вас.
Коли старенька зайшла до кабінету, то Ганна повернулася до своїх працівників спиною і сказала, що їх звільнено.
— Віра Іванівна мала рацію, бо на вас не можна покластися. Вважатимемо, що ви просто не пройшли випробувальний термін. Салон найкращий у місті, і зарплати тут набагато вищі, але ви цього не цінуєте. Із завтрашнього дня ви сюди не приходите, не хочу бачити жодної з вас. Вам це зрозуміло?
Дівчата почали вибачатися. Їм уже було не до сміху. А ось на Віру Іванівну чекав сюрприз. За цей час Ганна запросила ще кількох своїх однокласників. Вийшло шикарно відсвяткувати день народження у ресторані. Усі вітали свою вчительку із ювілеєм.
Наступного дня Ганна приїхала у перукарню, де Віра Іванівна перевтілилася. Власниця салону запропонувала Олені роботу у себе в салоні. Жінка була дуже рада і зрозуміло, погодилася на таку пропозицію, а ось уже ввечері в салон завітала Віра Іванівна та підійшла до Олени.
— Знаєш Олено, я зараз живу сама. Нікого в мене немає, тож я пропоную переїхати тобі з сином. Не треба нічого платити за житло, просто доглядатимеш за мною, господарюватимеш. Після того, як мене не стане, квартира буде вашою.
Олена була шокована такою пропозицією, але погодилася.
— Я завжди мріяла, щоб я мала таку доньку, як ти. Ось мені тебе Бог і послав на старість років….
