Я на три роки старша за свою сестру і звикла всіляко допомагати і підтримувати, а допомагати в селі було з чим. Багато роботи по дому, допомога по господарству, а ще потрібно пам’ятати про навчання. Наше дитинство було не легким, на думку міських ровесниць.
Зате воно згуртувало нас і навчило працьовитості. Наша сім’я взагалі вважалася дуже дружною. Батько практично сам побудував будинок. Мав хорошу посаду і користувався авторитетом у місцевих. Мати працювала дояркою, але не цуралася й роботи на землі.
Хоча чоловік і намагався зробити так, щоб жінки в його домі не надто себе обтяжували. Після школи я переїхала в місто. Закінчивши школу з особливою відзнакою, відкрила перед собою можливість вступити до вишу. Чим, власне, і скористалася.
Враховуючи мою спокійну вдачу і сільську старанність, життя в гуртожитку мені здавалося медом. Міські дівчата тільки скаржилися одна одній на умови побуту. А я, навпаки, почувалася так, ніби жила в непоганому столичному готелі. Я постійно ділилася з сестрою враженнями.
Постійно благала її взятися за науку, щоб теж на якийсь час переїхати в місто. Нові враження, новий досвід. Це ж дуже цікаво. Але їй навчання давалося важко. Їй ніхто не допомагав з точними науками, тож результат не змусив на себе довго чекати: погані оцінки з’являлися як гриби після дощу.
А потім якось раптово почався сезон весіль. Першою вийшла заміж я. На четвертому курсі переїхала з гуртожитку на квартиру до нареченого. Ми не стали довго тягнути гуму і вирішили розписатися через півроку знайомства. Цей вчинок не був схожий на мою типову поведінку.
Та я вірила в їхній союз, тим паче, що втрачати було, по суті, нічого. Однак навіть без галасливого і велелюдного весілля наші стосунки тільки міцніли з кожним днем. Потім чоловік знайшов хорошу роботу і потихеньку замовив слівце і за мене. Незабаром ми стали співробітниками і почали отримувати непогані гроші.
Тож надія на гарне майбутнє у них тільки зростала. А ось сестра пішла іншим шляхом. Дива не сталося, і вступити до інституту їй не вдалося. Проте вона теж познайомилася з хлопцем, який мав підготувати її до майбутніх іспитів. Але справа молода, і замість навчання ця парочка почала будувати стосунки.
Навіть з огляду на те, що оточуючі не ставилися до них серйозно, вони продовжували зустрічатися, попри все. Так минуло кілька років, і в якийсь момент сестра зрозуміла, що нудота, яка триває кілька днів, – це не нормально. Єдиними, хто міг із нею посперечатися, були результати аналізів.
І вони говорили, що все було в нормі. Враховуючи, що вона була вагітною. Майбутній татусь так розчулився, що розревівся просто перед нею. Він був дуже щасливий. На весіллі гуляли всі: батьки, тести, свахи, куми. Велике сільське весілля. Була там і я з чоловіком.
Ми, побачившись уперше за довгий час, багато обіймалися, танцювали, розповідали одна одній новини. Усе було чудово. Адже в цей момент уся рідня перебувала в зборі. Що ще може бути краще? На жаль, наступна наша зустріч відбулася з трагічного приводу.
Спочатку нас покинув батько сімейства, який за весь час роботи в селі остаточно втратив богатирське колись здоров’я, а слідом, не витримавши горя й самотності, пішла й мати. Усе село сумувало, адже батьків багато хто знав і любив. На поминках була велика кількість людей.
Нам тоді довелося важко. Одразу дві втрати. І ще потрібно було організувати гідне прощання, постаратися віддати данину поваги батькам. Покликати навіть найвіддаленіших родичів, адже так було заведено. Спадщину вирішили не ділити, а просто віддати будинок молодшій сестрі.
Вона ж залишилася в селі, їй від цієї нерухомості буде хоч якийсь толк, а мені в місті дісталися якісь дрібнички. Я не претендувала на щось більше. Навіть не замислювалася про майно, залишене батьками. У голові були зовсім інші думки. На тому й вирішили.
Я з чоловіком поїхали назад у місто, а сестра залишилася в селі. У нас не було причин для сварки, поки не настав момент, коли вранці за чашкою кави я не порахувала, скільки коштує рідний дім і яку вигоду втрачаю. Я навіть спершу не повірила своїм розрахункам. Довелося все перевіряти ще раз.
Але ні, хороший об’єкт нерухомості, за містом, та ще й є земельна ділянка. Деякі місцеві дачники за таке останні штани віддадуть. Непогана надбавка на майбутнє, хіба ні? І в голову з новою силою полізли інші думки. Як я постійно відповідала за сестру.
Як не вистачало часу на власне життя, щоб у сестри були хороші оцінки. І заради чого це все? Спливли образи, про які ніхто не думав тоді і не подумав би д10, а то й 20 років потому. Дивно, як влаштований наш головний мозок. Рука сама потягнулася до телефону. Я сказала сестрі, що ділитимемо будинок.
Землю теж. Я не збираюся віддавати все. Я, між іншим, маю таке ж право на спадщину, як і сестра. Тому запропонувала вирішити все полюбовно. Інакше я звернуся до юриста і мені все одно, що вона не має юриста. Розбереться сама, не маленька вже.