– Уляно, я затримаюсь на роботі. Сьогодні у коллеги день народження, виявляється… почастували чимось, за кермо не зможу сісти, — доповів Діма, зателефонувавши Уляні наприкінці робочого дня.
– Але ж ми домовилися, що ти відвезеш мене за продуктами!
– Давай сама.
– Але як я сумки довезу сама? Я не впораюся… – розгубилася Уляна. Вона була тендітною дівчиною і за всього бажання не могла підняти стільки пакетів із продуктами, скільки потрібно було на Новорічний стіл.
Цього року Уляна особливо переймалася. Вона планувала зустріти Новий рік у компанії свого хлопця Дмитра, в якого давно була закохана. І ось нарешті вони почали зустрічатися.
Діма познайомив Уляну зі своїми друзями і було вирішено винайняти велику квартиру в центрі, щоб з розмахом відзначити Новий рік.
У компанії було всього три дівчини, і Новорічний стіл лягав на їхні тендітні плечі.
Вони домовилися, хто що готує та розподілили покупки. Уляна дуже хотіла здивувати друзів коханого своїми кулінарними здібностями, і охоче прийняла цей факт, а ось інші дівчята не особливо хотіли стояти біля плити, тому Уляна взяла на себе все найскладніше і трудомістке.
Набрався величезний список продуктів, і щоб їй було не так важко, Діма мав везти Уляну до магазину автомобілем. Ось тільки в останній момент виявилося, що він не зможе.
Уляна, як дівчина відповідальна, вже налаштувалась на покупки і, незважаючи на обставини, поїхала до магазину сама. Але вона не розрахувала своїх сил. Купивши купу продуктів, вона зрозуміла, що фізично не зможе дотягнути все це і мало не розплакалася.
Вона відчула свою безпорадність: була година пік, хуртовина, затори. Таксі треба було неймовірно довго чекати.
– Дімо… я не знаю, що робити, — вона зателефонувала йому, коли зрозуміла, що не впорається сама.
– Таксі виклич, — порадив він.
– Викликала! Але машина не їде. Затори,… водії скасовують замовлення. Я вже сорок хвилин стою з візком!
-Уляно, ну чим я тобі допоможу?! Я на роботі, приїхати не можу! А ти завжди все ускладнюєш. Могла завтра поїхати, або післязавтра, — відповів Діма, на тлі почувся сміх.
– Не могла. Я обіцяла, що приготую фірмовий торт, який готується кілька днів, — в Уляни виступили сльози.
– І взагалі, я все купила! Не здавати мені ж назад! А в автобус я з такими пакетами не полізу.
– Гаразд. Я зараз подзвоню друзям. Начебто Микола там поряд квартиру оренує, — відповів Дмитро і скинув виклик.
Уляна так і залишилася стояти посеред торгового центру. На щастя, хвилин за п’ятнадцять Діма передзвонив.
– Я домовився. Чекай.
– Скільки чекати?
– Не знаю. Ось його номер, — Діма надіслав своїй дівчині телефон друга. — Слухай, у мене телефон розряджається… я тобі передзвоню.
Уляна не встигла відповісти, як у трубці почулися гудки. Вона зітхнула, присіла на найближчу лаву і почала чекати. Уляна не мала звички набридати чи бути наполегливою. Тож просто чекала на Миколу. Вона сподівалася, що він подзвонить їй, коли під’їде. Але минуло ще півгодини. Її телефон теж став розряджатися, і вона все ж таки вирішила йому зателефонувати.
– Алло?
– Привіт … це Уляна.
– О, нарешті! Я весь торговельний центр оббіг, тебе шукаю! Дімка не дав мені твій номер… а його телефон “недоступний”.
– Я біля фонтану.
– Хм.
– Ну, там, де продуктовий супермаркет.
– А ти в якому ТЦ?Уляна сказала назву, і Микола вилаявся.
– Я проїхав його. Діма сказав, що ти в іншому.
– Це далеко звідси?
– Ні. Приїду за п’ятнадцять хвилин. Зачекаєш?
– А які варіанти? Звичайно.
Уляна знову сіла на лаву. Вона вже кілька разів пошкодувала, що поїхала до супермаркету одна.
На щастя, Микола не обдурив. Вона побачила хлопця здалеку. Він майже біг до неї.
– Я тут! – вона помахала, і він усміхнувся.
– Вибач….
– За що?
– Що змусив чекати.
– Дурниці. Ти не винний.
– Скільки у тебе пакетів… та й ну! – він і сам ледве зміг підняти покупки. – Ходімо?
– Давай мені хоч один пакет.
– Не треба. Дівчатам шкідливо таке важке носити.
Було видно, що Миколі дуже тяжко. Але він стійко тягнув пакунки.
– Де машина?
– Он там…
– Ця?
– Так… — Микола трохи зніяковів. У нього була простіша машина, ніж у Діми. Але Уляні все одно було на чому їхати. Вона так втомилася, що із задоволенням розмістилася в салоні та посміхнулася.
– Скажеш адресу?
– Так, звичайно. Їдемо.
Микола допоміг Уляні з пакетами, піднявши їх на четвертий поверх. Ліфта у старому будинку не було.
– Не знаю, як тобі віддячити.
– Можна, водички? — Микола втомився. Спину ламало, а руки боліли. Пакети були дуже важкими, а йти сходами було ще те задоволення.
– Будь ласка, – Уляна люб’язно простягла склянку води, але запрошувати в гості друга не стала. Подумки вона була на кухні, у Новорічних рецептах, а ще Уляна дуже хвилювалася за Діму. Як він там на роботі? Чи зможе дістатися додому без машини?
– Ну, я поїхав? — спитав Микола.
– Звісно. Дякую тобі ще раз.
– Нема за що. Якщо ще щось знадобиться…
– Нічого вже не треба, все куплено, — усміхнулася вона, і Микола, попрощавшись, поїхав.
Діма вийшов на зв’язок тільки наступного ранку.
– Пробач, сонечко… я вчора ледве дістався додому. Добре погуляли…
– Міг би подзвонити, — ображено відповіла Міла.
– Не міг, телефон вимкнувся. А коли я приїхав додому, було пізно. Ти вже спала. Не хотів будити. Сьогодні приїду до тебе, і ми проведемо найромантичніший вечір! — Діма почав переконувати Уляну в тому, що він дуже дбайливий і люблячий. Вона розтанула і погодилася побачитися.
Побачивши в його руках коробку цукерок, вона зовсім пробачила його.
– А що то за баночки? — поцікавився він, зазирнувши до холодильника.
– Я роблю кілька видів крему для торта. Тренуюся… буду вперше такий робити. Дуже складний тортик.
– Дай спробувати? Як смачно!
Діма з’їв усі заготівлі. І Уляні знову довелося стояти біля плити. Але для коханого їй нічого не було шкода.
– У вас із дівчатами все під контролем? – Запитав Діма за пару днів до Нового року.
– Так… а чому ти питаєш? – Здивувалася Уляна.
– Мені Мишко написав, що Катя захворіла.
– Сильно?
– Так, висока температура. Лежить. Ти їй зателефонуй… навряд чи вона в такому стані зможе щось приготувати до столу. Готуватимеш на всіх сама.
Виявилося, що Діма мав рацію.
– Я лікуюся, але поки що жодних гарантій. Вам з Нікою треба мене підстрахувати, — сказала Катя.
– Так, звичайно! Одужуй, — побажала Уляна. Вона зрозуміла, що їй доведеться готувати на два салати більше.
– Гаразд, де три салати, там і п’ять. Нічого не страшного. Впораєшся, — сказав Діма. — Треба заїхати до Михайла за продуктами для салатів. Він тобі не зможе їх привезти.
– Ну, так поїхали.
Цього разу Уляна була розумнішою. Вона змусила Діму відвезти її. Катя, справді, виглядала погано. Тому Уляна подумала, що Новий рік вони зустрічатимуть без них.
Ніка тим часом підтвердила, що свої страви вона приготує.
– Ми з Катею разом ходили за продуктами, сподіваюся, що вона мене не заразила… але поки що все нормально, — сказала вона.
Ось тільки 30 грудня вранці з’ясувалося, що у Ніки теж піднялася температура.
– Я не можу підвестися. Все тіло ломить, — поскаржилася вона, зателефонувавши Уляні.
– І що робити?
– Тобі доведеться готувати гаряче самій.
Уляна подумки вилаялася, бо не уявляла, як усе встигне.
– Дуже недоречно…
– Мені так шкода! – плакала Ніка. — Нікому не забажаю хворіти на Новий рік!
– Гаразд, заспокойся і приймай щось противірусне. Будемо сподіватися, що все минеться.
– Дякую, Уляно. Ти диво!
Дівчата домовилися, що Діма привезе стейки форелі, для запікання від Ніки до Уляни. А та тим часом почне готувати.
Весь день 30 грудня Уляна простояла біля плити. А 31 грудня встала рано вранці, щоби доробити закуски. Дівчата не дзвонили їй, а самій їй було ніколи думати про їхнє самопочуття.
– Ну що, встигаєш? — Діма приїхав близько сьомої години. Він був веселий і свіжий. А ось Уляна почувала себе розбитою.
У неї розболілася голова від недосипання та втоми. Все ж таки готувати одній на таку велику компанію хлопців з незвички було непросто.
– З їжею встигаю… тільки себе не встигаю привестидо ладу
– Іди роби, що треба. Допоможу.
– Ти золото, Дімо. Тільки все вже майже готове. Залишилися соуси, але я тобі їх не довірю. Це надто важлива складова страви.
– Тоді я повіз те, що готове.
– Давай.
Уляна зібрала сумки з продуктами, допомогла Дімі і повернулася до плити. Час невблаганно минав. Вона полізла до шафи і виявила, що панчохи, які підходили до сукні, порвалися.
– Дімо, зайди, будь ласка, по дорозі назад у магазин білизни… мені треба панчохи.
– Ти що? Я дамські колготки не купуватиму. На мене косо дивитимуться! – відмахнувся Діма.
– І що мені робити? Я не встигаю…
– Та кинь, у тебе прямо перед будинком магазин.
– Там немає добрих панчох.
– Яка різниця?! Гарні, погані? Усі однакові. Ніхто тобі туди не заглядатиме, — засміявся він.
Уляна подумала і зрозуміла, що доведеться бігти до магазину самій. Вона простояла в черзі цілу вічність, бо в продуктовому магазині панчохи купувала лише вона. Інші набирали перед Новим роком повні візки продуктів.
Повернувшись додому, Уляна зрозуміла, що настільки втомилася, що не в змозі натягнути ті панчохи.
– Ну, ти що? Зібралася? – Запитав Діма, повернувшись за нею. Він побачив Уляну, що лежить упоперек ліжка і не зібрана.
– Ти чого? Час бачила? Ми о дев’ятій домовилися бути на місці!
– Я не дуже добре почуваюся… — поскаржилася Уляна. Її обличчя горіло, а очі ледь розплющувалися.
– Тобі просто треба одягнути сукню та поїхати зі мною. Інакше ми запізнимося. Я дзвонив хлопцям, уже всі виїхали, окрім Каті. Але й вона зараз виїжджає.
– А що, Катя одужала?
– Ну, так. Вона сказала, що їй уже краще, тому вони з Мишком святкують із нами.
– А Ніка? —Уляна подивилася на Діму.
– Вона вже там. Накриває стіл.
– Вона ж з температурою!
– Вона сказала, що це не вірус, а стрес. Все пройшло.
– Обдурили… — тільки й видавила Уляна. Вона відчула себе використаною, і їй стало ніяково.
– Ну, що? Ти їдеш чи так і лежатимеш? — нетерпляче спитав Діма.
– Знаєш, я, мабуть, по-справжньому захворіла, — тихо сказала Уляна. Вона підвела голову, але підвестися не змогла. Градусник показав 39 та 3.
– Ну ось… — Дмитро з осудом глянув на Уляну і перевів погляд на годинник. – І що робити?
– Мені треба щось від температури.
– Що?
– Не знаю… — Уляна була розбита. Їй нічого не хотілося.
– У тебе є хоч щось у аптечці?
– Мабуть.
– Зараз принесу.
Дмитро довго шукав препарати у ящику. Але нічого так і не знайшов.
– Ось, у мене є щось від голови, – він простягнув Уляні якусь нісенітницю.
– Ні, це не піде. Тобі доведеться йти до аптеки.
– Я не хочу спізнюватися…
– Але ж мені треба щось прийняти!
– Гаразд, – Діма був роздратований. На щастя, аптека опинилася у сусідньому будинку, і він швидко купив усе, що було потрібно.
– Ось пий і збирайся, — він сунув Уляні коробки. Уляна здивовано глянула на нього. Вона розраховувала на співчуття і розуміння, але Діма натомість її квапив.
– Ну, що? Довго ще на тебе чекати?! — зрештою, він не витримав і почав ходити довкола неї.
– Дімо, я не поїду. Із такою температурою не місце за Новорічним столом.
– Ну, як знаєш, — сказав він, натягуючи куртку.
– Ти куди? – Запитала Уляна.
– Як куди? Новий рік зустрічати.
– А я?
– Ти сама відмовилася. Чи все ж таки їдеш? Визначся… я можу почекати ще три хвилини.
Уляна була розгублена від поведінки свого коханого. Вона уявити собі не могла, що він так з нею вчинить. Але Діма справді не жартував.
Його телефон уже почав розриватися від повідомлень та дзвінків.
– Алло? Так, виїжджаю. Не відчиняйте без мене, я вже мчу до вас! — відповів він і глянув на Уляну. — Ну, все більше чекати не можу. Одужуй. Якщо полегшає, приїжджай, — сказав він і, цмокнувши Уляну в маківку, побіг до дверей. Але просто біля дверей різко зупинився. Уляна навіть вирішила, що це був розіграш, і засміялася. Вона точно знала, що Діма не кинув би її в такому стані.
– Мало не забув… а де твій ексклюзивний торт? У якого вісім шарів начинки та неймовірний крем? Я без нього не можу поїхати… — спитав він, повернувшись.
Уляна поплескала віями, переварюючи слова коханого хлопця, і мало не розплакалася. Значить, без неї він виїхати міг, а ось без торта… ні.
– Уляно? Ти чого мовчиш? Де торт? На балконі?
– Ні. Він не вийшов цього разу. Рецепт новий, складний ,експеримент не вдався, — тихо відповіла вона, стримуючи сльози.
– Ясно. Ну, ти тренуйся частіше. Жаль, хлопці засмутяться, я вже пообіцяв, — Діма був розчарований. – Гаразд. Побачимося, — сказав він і цього разу пішов.
Уляна розплакалася. Вона вперше зустрічала Новий рік одна. Але сильно страждати їй не дозволило здоров’я. Слабкість і жар змусили її вжити заходів, і через годину полегшало. Вона змогла заснути. Розбудили її крики під вікнами.
Новий рік — вона подумки загадала бажання і змахнула сльозу. А наступного моменту її телефон задзвонив. Вона вирішила, що це Діма згадав про неї, але на екрані висвітлився незнайомий номер.
– Так?
-Уляно… привіт… це Микола. Я не розбудив?
– Ні, – розгубилася Уляна. Вона не зберегла його телефону.
– Я біля твого під’їзду… не встиг до бою курантів, вибач.
– За що пробачити? – Не зрозуміла Уляна. Вона підвелася і визирнула у вікно. Біля під’їзду справді стояв Микола. У своїй смішній шапці, в’язаному шарфі та з букетом.
– За те, що не встиг до бою курантів… я сьогодні працював.
Міла знайшла в собі сили і відчинила йому двері.
– Це тобі, — протягнув букет і малинове варення. – З Новим роком.
– З Новим щастям, — усміхнулася вона. Їй раптом стало набагато краще. – Торт будеш? За новим рецептом. Ексклюзивний.
– Буду, — зніяковіло посміхнувся Микола. — Коли я дізнався, що ти захворіла, то здивувався, що Діма приїхав сам. Ти його кохаєш, Уляно?
Уляна не відповіла.
– Я б так нізащо не вчинив… Тож одразу зрозумів, що треба їхати до тебе.
– А як же друзі? – Здивувалася вона.
– А друзі почекають, – відповів він.
Уляна була цілком згодна. Новорічна ніч показала справжнє обличчя її хлопця, Діми, і після свята він став її колишнім.
А ось на Миколу Уляна подивилася зовсім іншими очима. Він почав доглядати її, і вона із задоволенням приймала його знаки уваги. Микола був таємно закоханий у дівчину друга і ось, нарешті, ставши вільною, дівчина дала йому шанс, на який він так чекав.
